Ми познайомилися з Анастасією майже рік тому. Спочатку закохалися в її справу – кантрі-клуб у Пилипці. Затишне місце, в яке хочеться повертатися і фізично, і думками. Тут справді добре, у кожній дрібниці відчувається повага до гостя, турбота про нього та його відчуття. Потім до нас підійшла приємна дівчина, яка уточнювала всі деталі, розпитували про наші потреби під час кількаденного відпочинку. Виявилося, що саме вона і є засновницею проекту. Разом з командою Насті вдалося створити, без перебільшення, одне з найзатишніших місць для відпочинку на Закарпатті.
Нещодавно побачила світ книга «С асфальта на траву», яка є своєрідним щоденником переїзду з мегаполісу у тиху закарпатську глибинку.
– Влітку 2017 року я проміняла Київ на Карпати – будувати сімейну справу, бути ближче до себе справжньої і ростити донечку в обіймах природи. Якщо ви коли-небудь мріяли «кинути все і круто змінити життя», створити свою справу і працювати над нею разом із сім’єю, вважайте цю книгу замковою щілиною, в яку можна підглянути мій досвід. Ви проживете зі мною ідею переїзду і підготовку до нього, продаж всього, що у мене було, зміну столиці на село, будівництво та ремонт готелю, запуск сімейної справи і сотню моментів, з яких склалися два роки життя в Карпатах. Вас чекають неспішні прогулянки полями, життя і робота на курорті та зворотний бік красивих картинок в Instagram. Формат книги дозволить вам «влізти» в мою голову і побачити весь шлях зсередини – від ейфорії до реальності, – каже про книгу Анастасія.
Замовити книгу можна за цим посиланням. Або ж за цими контактами: 068 857 45 15, purpurblog@gmail.com, facebook, instagram.
Ми ж розпитали Настю трохи про роботу кантрі-клубу NATRAVE та життя в Карпатах.
– Ви живете на Закарпатті два роки. Чи досі ідея переїзду з мегаполісу «на траву» здається вам вдалою?
– Рожеві окуляри вже давно впали, і є багато чого «мегаполісного», за чим я сумую. В Києві залишились подруги, стильні кафе на будь-який смак та бюджет, відмінний сервіс, зовсім інший вибір і якість продуктів в супермаркетах, хороші майстри манікюру та косметологи… Там, де я зараз живу, все по-іншому.
В Карпатах мене тішать пейзажі і тиша навкруги дому, свіже повітря і неймовірне зіркове небо, можливість ростити доньку в обіймах природи, а не на асфальті.
Мені важко оцінити, чи вдалою була ідея переїзду. Ми переїхали, щоб розпочати сімейну справу та подарувати доньці босоноге дитинство – нам вдалося і одне, і інше. Те, що довелося покласти набагато більше грошей, зусиль та нервів на це – вже інша справа.
– Чому обрали саме Ізки як точку для життя та власної справи?
– Моя мама придбала земельну ділянку в Ізках ще в 2008 році, встигла побудувати три невеличкі котеджі і ресторан. Далі сталася криза, і можливості завершити будівництво не було. Все залишилось без нагляду майже на десять років, поки ми не вирішили залишити місто і завершити давній проект.
– Як ваш життєвий та професійний досвід допоміг (або не допоміг) у створенні та налагодженні справи в горах?
– Ха, це дуже смішне запитання! До переїзду та початку власної справи я читала багато літератури та вчилася різним речам: основам маркетингу, SMM, тонкощам ресторанної справи та командо-утворенню… Виявилося, це все геть не потрібно, оскільки довелося працювати самим. Була ілюзія, що зможемо знайти робітників, створити команду, делегувати частину справ іншим. Але майже рік ми працювали вп’ятьох – я, чоловік, моя мама, її подруга Марина та сусідка Марія, яка разом з Мариною підтримують клуб в чистоті та порядку. Лише рік тому змогли знайти офіціанта та кухара. Люди на Закарпатті не дуже хочуть працювати, та й в Україні загалом. Я бачу одні й ті самі резюме, які оновлюються місяць за місяцем, але нашу пропозицію ці кандидати не приймають – очікують, напевно, золоті гори, або просто обирають сидіти вдома на канапі і звинувачувати у всіх своїх проблемах уряд.
У створенні своєї справи більше допомагають наполегливість та розуміння, заради чого ми все робимо. Дуже тішать відгуки та вдячність гостей, це дає сили рухатись далі.
– Розкажіть про те як ваша справа росла? Зараз це не тільки готель, а й ресторан.
– Клуб розпочав роботу з двох котеджів, потім ми зробили два номера, і цієї весни завершили ще два. Наразі маємо два котеджі і міні-готель на чотири номери. Більше будувати нічого не будемо, бо плануємо зберегти камерну атмосферу і можливість подбати про кожного гостя, а не ставити все «на потік». Наш ресторан працює в закритому форматі – виключно для гостей клубу. Концепція закладу будується навколо затишку, усамітнення і ідеї, що «всі свої». Нікого «з вулиці», тільки наші гості – і на території, і в ресторані.
– Де брали знання, яких бракувало? Чи хтось додатково вас консультував? (скажімо, стосовно запуску ресторану, формування меню, приготування страв)
– Маркетингу я навчалася на курсі у Ії Імшинецької та по книжках видавництва МІФ, ресторанній справі – в проекті «Рестросфера». Прослухала багато підкастів на сайті Websarafan і купувала записи самітів на тему інстаграму, smm загалом, імейл-маркетингу, сторітелінгу, особистого бренду та інших цікавих тем.
Для запуску ресторану ми не брали ніяких консультацій. Нам скоріше потрібні люди на кухню, щоб працювати, а не розповідати, як все має бути. Меню сформували, опираючись на локальні традиції, власний смак та місцевий вибір продуктів. Щось з часом прибрали, щось замінили, і в меню залишилися «зіркові» страви, які люблять наші гості. І, судячи з відгуків, вони задоволені.
– Чи змінив переїзд вас особисто? Які ці зміни?
– Переїзд – ні, власна справа – дуже. Я відчуваю сенс в тому, що роблю, бачу, як зусилля та кропітка праця дають результат, як намальована картинка затишного місця відпочинку стала реальністю. На початку роботи я тремтіла в день кожного заїзду гостей, дуже хвилювалася, інколи мене нудило від хвилювання та зводило шлунок. Я здригалася від дзвінків з незнайомих номерів, бо через хвилювання боялася сказати щось не те. Зараз я набагато спокійніша, впевнена в собі і знаю, що нам вдалося створити класне місце.
– Розкажіть про роботу над книгою. Про що вона?
– Навесні 2017 року ми почали готуватися до переїзду, виставили на продаж житло, збирали речі, мріяли про майбутнє. Я почала робити щоденні записи, щоб зберегти все, що відбувається – хоча б в форматі щоденника. Я не знала, куди нас виведе ця авантюра, не знала, що буде через рік або через п’ять років, але знала напевно, що це – значимий та переломний етап мого життя. Тому важливо було не розгубити спогади по соціальних мережах, а вкласти емоції, переживання та події під тверду обкладинку. Опублікувати. Розділити досвід з тими, хто був поруч і з тими, хто стежив на відстані за втіленням нашої карпатської мрії. Книга охоплює період напередодні переїзду, і перший наш рік на Закарпатті.
– Чи навчилися ви якихось цінних речей від місцевих? Або можливо чомусь навчили їх самі?
– Раніше мене дивував вислів, що Закарпаття – це не Україна. Тепер я його розумію. Інші люди, інакший менталітет, деякі риси мені важко осягнути, прийняти, не те що запозичити. У нас не дуже багато контактів з місцевими, оскільки немає часу «на каву» і балачки – роботи багато, сил – не дуже.
– Які куточки Закарпаття приваблюють особисто вас?
– Оскільки поруч з нами водоспад Шипіт і Гемба, я дуже люблю цю місцевість. Подобаються краєвиди дорогою в Хуст (сама дорога жахлива) і сироварня «Бараново».
– Як зараз справляєтеся з керуванням справою? Чи вдалося вам за цей час до сімейного бізнесу знайти і найманих працівників на одній хвилі з вами?
– Зараз до серцевини нашої команди приєдналася Андріана (офіціант) і кухар Галина. Шукаємо ще одного кухара, оскільки Галина працює за вахтовим методом, і офіціанта – щоб Андріана мала допомогу під час повного завантаження клубу.
Так, як викладаєшся сам заради своєї справи, не буде викладатися ніхто. Це треба розуміти і бути готовим, коли розпочинаєш власну справу. Якщо пощастить знайти таких завзятих, як ти сам, цінуйте таких працівників та радійте своїй вдачі.
Росана Тужанська, Varosh
Фото люб’язно надані засновницею кантрі-клубу NATRAVE