Життя

Зоя Звиняцьківська: В українській моді, як і в суспільстві, відбувся поворот ментальної свідомості

11 Червня 2018 1 564

Однією з цікавих учасників програми культурного форуму "СлободаКульт", який нещодавно відбувся на Закарпатті, була відома журналістка, fashion-критик, історик моди Зоя Звиняцьківська. Її лекція "Український гламур як стиль в політиці, культурі, стрит-стайлі", щедро оздоблена ілюстраціями та історіями, не залишила байдужими слухачів.

Лекторка сформувала визначення "гламуру", окреслила часові рамки й причини появи, закцентувала на характерних ознаках цього явища й показала його яскравих представників серед вітчизняних публічних персон.

По завершенні виступу ми поспілкувалися із Зоєю на тему її професійного дослідження.

– За фахом ви культуролог, працюєте в fashion-журналістиці, займаєтеся дослідженням історії української моди. Що вас наштовхнуло на аналіз такої неоднозначної її складової, як гламур?

– Коли я намагалася робити періодизацію української моди часів незалежності, вона у мене виглядала таким чином: цей дизайнер добрий, його записуємо, а це сміття. Далі: це добре, це теж нічого, а це викидаємо. Про це говоримо, це не підходить. О, ще один дизайнер! Таким чином, у мене вийшло 5 прекрасних дизайнерів і велика папка сміття. А потім я собі сказала: "Стоп. Не може бути так, щоб життя зробило 5% чогось, що я вважаю нормальним, і 95% – що я відбраковую і вважаю помилкою. Якщо є така кількість певних речей і певних колекцій, то, можливо, це не помилка? Можливо, це і є стиль? Це те, що відбувалося в ті часи. Не так, як я хочу, а як є насправді". І я стала роздивлятися вміст папки "Сміття" і зрозуміла, що там є загальні риси, ознаки – щось, що їх об’єднує.

– У своїй лекції ви визначили основні ознаки світового гламуру. Це сексуальність, надмірність і аристократичність. Чи є щось, що характеризує саме український гламур?

– Так, але у нас всі ці ознаки ще помножені на обмеження, спричинені радянським тоталітаризмом. Тобто люди уявляють собі сексуальність трохи деформовано, надмірність – трохи істерично, аристократичність – абсолютно химерно.

– З цим можна якось боротися?

– Ні, я не закликаю ні з чим боротися. Насправді намагаюся його проаналізувати. З ним неможливо боротися. Моя мета – усвідомлення того, що відбувається. Усвідомлення є перший крок до одужання. Коли ти розумієш, чому суспільство так робить, які для цього причини, ти зрозумієш, як зробити так, щоб цього не було.

– Український гламур з’явився у період 80-90-х, коли мода сама по собі була некрасива…

– Ну, мода 80-х вже кілька років знову в тренді і з сьогоднішнього дня, дивлячись на неї, її вже не вважають некрасивою. Завжди потрібна якась відстань, щоб зрозуміти смак того, що відбулося. А от наші 90-ті – це інша справа. При тому, що в світі у 90-х був мінімалізм, в Україні почали квітнути 80-ті і попри це був час шаленого турецького і китайського ринку. Тобто наш модний календар тоді зсунувся по відношенню до світових трендів, тому що в нас відбулися набагато важливіші речі. У нас спала залізна завіса, у нас стало все можливо і начхати було, який стиль – ми хочемо всього того, чого були позбавлені багато десятиліть. Тому наші 90-ті поза правилами.

– Революція вплинула на нашу моду?

– Критичним чином. Я можу сказати про Київ, бо пам’ятаю, як просто на очах на "Тижнях моди" зникали жінки в леопардових спідницях і ботфортах. Буквально минув рік і вже було дуже складно знайти жінок, щоб сфотографувати їх для мого дослідження.

– В Росії революції не було. Але у них, здається, також інакше люди почали одягатися.

– В Росії скінчилися гроші. В тому числі, через війну з Україною. Гламур не може існувати без грошей. А у нас дійсно змінилося суспільство. І це дійсно відбувалося на очах. За якусь мить ти вже не можеш знайти на світських заходах розцяцькованих жінок на неймовірних підборах – всі в чорних і сірих сукнях, умовно кажучи.

– Як ви гадаєте, "пшонка-стайл" відкрив людям очі на те, що відбувається в суспільстві і моді?

– Так, воно отримало назву. Воно було названо словом.

– На кого ви опиралися, досліджуючи явище гламуру?

– Багато взяла з книжки Стівена Ґандла. Це американський історик моди, культуролог, який написав книжку "Гламур". На жаль, в російськомовному середовищі нема таких ґрунтовних праць, тому що це дуже складно. Недарма спочатку вона з’явилася в демократичній Америці. Книга зупиняється десь років за 20 до сьогоднішнього дня, тому взагалі дуже важко говорити про сучасність у мистецтві і в гламурі особливо.

– Що навіть вас вразило, досліджуючи цю тему?

– Мене вже нічого не може вразити. Я тут живу. Розумієте, якщо я бачила Зіброва і Поплавського-Бетмена, то що мене вже може вразити?

– Ви говорили, що у цій сфері стикаєтеся з юридичною недосконалістю. Ваші дослідження не просуваються швидко, як би це могло бути, через законодавчі аспекти.

– Так, я не можу публікувати фото без дозволу їхніх власників. Хоча закордоном є така суспільна домовленість: якщо людина з’являється на публіці, то вона відповідає за свій публічний імідж і тим самим дає згоду на використання її публічних зображень. Якщо якась акторка з’явилася на вечірці, вона розуміє за визначенням, що ті фото, які будуть зроблені, можуть бути використані іншими людьми.

– На лекції ви наводили яскраві приклади представників українського гламуру. А кого із сучасних публічних персон могли б їм протиставити? Хто вам подобається сьогодні?

– Мені подобаються молоді цікаві люди. Приміром, народна депутатка Світлана Заліщук. Це абсолютно новий рівень презентації себе. І багато інших вже є, які нормально себе подають. Серед попперсон – Святослав Вакарчук. Це геть інше, ніж Поплавський. Онука – інше, ніж Камалія. Тобто є динаміка.

– На ваш погляд, чи дуже провінційно Україна виглядає на фоні загально-культурних і модних, у тому числі, європейських процесів?

– Є у мене таке зауваження і воно ґрунтується на певних текстах мистецтвознавців і культурологів. Вони вважають, і я згідна з ними, що, приміром, протягом останніх 20 років у східно-європейській культурі відбувається найцікавіше з того, що діється в Європі взагалі. Наприклад, на початку ХХ сторіччя раптово мистецтвознавці проявили цікавість до таких напрямків мистецтва, які раніше і мистецтвом не вважалися – те, що називається Арт-брют, наївне мистецтво. Популярними стали роботи людей, які не вчилися фахово, далі мистецтво дітей, візіонерське – мистецтво людей з психічними розладами. Ви розумієте, у той час, коли, здавалося, у професійному мистецтві вже все зроблено і шукати нове, цікаве, неповторне нема сенсу, свіжий погляд почали знаходити в якихось альтернативних галузях. Цей шлях і сьогодні продовжується. Арт-брют дуже цікавий і саме так багато хто з дослідників бачить Східну Європу. Тобто це мистецтво недосконале, може здатися провінційним, але якщо ми подивимося на живі рухи, що не скам’яніло, в чому є життя, то навіть у нашій українській, не такій блискучій, моді за останні 4 роки відбувся поворот ментальної свідомості. Цього не можна сказати про моду Західної Європи. Вони просто шукають нові тренди. Це у них досконало виходить, але це так нудно. Так що слово "провінція" означає, що є якийсь центр, від якого ми рухаємося. Якщо говорити про класичне мистецтво, то так, у них воно краще почувається. А якщо ми говоримо про моду як частину суспільного життя, то невідомо, де відбуваються важливіші речі.

– Багато хто з культурологів вважає, що проблема українського мистецтва полягає у відсутності урбаністичної культури. Мовляв, оскільки мало було великих міст, осередків, де могла б формуватися мистецька еліта, цей напрям не розвивався. Як гадаєте, з модою так само? Саме модою, а не традиціями. Це було просто запозиченням з Європи?

– У цієї думки є певне підґрунтя, але я хочу сказати, що багато в чому вона сформована через відсутність інформації, яка свідомо не розповсюджувалася, не популяризувалася. Приміром, зараз я зробила великий проект про українську моду часів незалежності і має вийти каталог. На певний період часу, я вважаю, цей шматок зроблений і хоч щось зафіксовано. Я хочу далі розвивати цей проект і, врешті, написати "Українську моду ХХ сторіччя". Тобто мені треба зробити 2 великі шматки: від початку ХХ ст. до ІІ світової – це один шмат і другий – це радянський період до розпаду СРСР. Зараз я ще не визначилася, який буду брати першим, тому що мені трапляються кейси з обох цих проектів і поки що я собі їх фіксую, складаю. У мене є папки з ранньою, середньою модою і несподівано я наштовхуюся на дуже цікаві речі міської моди. Тому я хочу дослідити її у великих українських містах на Сході і Заході України, а потім з цих маленьких історій скласти велику картину. Чесно кажучи, щоразу, коли я цим цікавлюся і розмовляю з місцевими городянами чи краєзнавцями, я дізнаюся дуже цікаві кейси, але люди їх не пов’язують в якусь єдину історію. Кажуть, у нас колись була така-то дівчина… Вона дуже модно одягалася. Приміром, в Ужгороді. Розповідають історію і все. Але загальної картини ніхто не бачить. І я саме зараз займаюся пошуком таких історій, бо в кожному місті була така дівчина, а в деяких і не одна, і це історія міської моди. А вони складають загальноукраїнську. Тема не зафіксована, не досліджена, тому не можу відповісти на ваше питання.

– На чому зараз ґрунтується українська мода? У своїх інтерв’ю ви казали, що вишиванка справила свій вплив, але більше не працює.

– Це як процес дихання. Ми дихаємо, тому що живемо. Мода формується нашим способом життя. Приміром, якщо люди живуть в Харкові, то у них формується мода великого індустріального міста Сходу України. Якщо люди живуть в Ужгороді – місті з цікавою багатошаровою історією на Заході України, в них формується мода міста Західного кордону. Міста, яке в різні часи належало різним державам. Можна штучно вигадувати свою історію, а можна уважно дивитися на реальність і мені здається, реальність набагато цікавіша. І з нею набагато приємніше працювати, тому що вона тебе не скривдить. Тобто мода ґрунтується на реальності.

– Ну, наша реальність така, що коли в Європі серед туристів ми бачимо дівчат на високих підборах, то це, швидше за все, східні слов’янки. Хоча, може це і є наша особливість? Може насправді варто пишатися тим, що наші жінки за різних умов і обставин хочуть виглядати на всі сто?

– Ні, якщо ми говоримо про жінок в обідню пору на підборах і в вечірньому макіяжі, то будьмо чесними – це залишки того, що я називаю ресурсним суспільством. Це коли жінка своїм ресурсом, окрім всього, вважає власне тіло, а деякі насамперед так вважають. Тому що у них немає інших ресурсів. Вони до нього ставляться, як хтось до шахти чи землі, тобто люди на цьому заробляють у той або інший спосіб. Я вважаю, що таке ставлення до себе є наслідком ресурсної економіки, але воно відходить. Тому що тепер ресурсом стає мозок і до нього треба поважно ставитися. У нього потрібно вкладати гроші, його підживлювати, виводити в світ.

– Сучасна молодь – це кардинально інші українці?

– Так, я бачу, що дівчата 15-16 років – вони дійсно не такі. Я не кажу, що стовідсотково, але я бачу тренд.

– Вам подобається цей тренд?

– Дуже. Приміром, у мене була лекція для підлітків у Мукачеві. До мене прийшли дівчатка і вони такі класні. Насправді їм та мода не потрібна, бо вона відходить. Вони сучасні, вони хочуть щось робити, їх цікавить соціальна активність. У них ясні очі, вони просто і класно вдягнені – ось яка молодь. І це я не вибирала, це просто Мукачево і до мене просто прийшли люди.

– Чому настав цей період, коли модно стало бути немодним? Відбулося перенасичення уваги до одягу, демонстрації, гламуру?

– Відбулася революція. У людей з’явилися інші сенси. Тепер з кожного кутка тобі кажуть про соціальну відповідальність, про проекти з участі, тобто про горизонтальні зв’язки. Люди відчули, що вони можуть щось зробити, щось змінити – це набагато більший наркотик, ніж придбання нової сукні чи спідниці. Бути лялькою, навіть красивою, це настільки нудно порівняно з тим, щоб самому вирішувати свою долю і долю твоєї країни. Людям просто запропонували набагато цікавіший атракціон. У нас люди тільки зараз збагнули, як це цікаво – змінювати світ. Хоча б у своєму місті, на своєму подвір’ї. І це не може не тішити.

– Українські дизайнери встигають за цими новими тенденціями?

– Дизайнери рухаються до глобальної моди. Вони хочуть, щоб їхня творчість нормально продавалася у світі. Вони не хочуть якоїсь спеціальної української моди, а навпаки – хочуть бути частиною глобальної моди.

– Якийсь час вважалося модним одягатися в українське. Вітчизняні ЗМІ закликали підтримувати вітчизняного товаровиробника і не гнатися за імпортом. Що зараз?

– Підтримка креативних індустрій – це шкода для них. Якщо ти дійсно креативний, цікавий, то люди будуть купувати твої речі. Не через благодійність і заклики ЗМІ, а тому що їм подобається. Інакше це нечесно.

– Зараз ви багато виступаєте з лекціями по Україні. Які враження від Закарпаття у плані того, як тут одягаються люди?

– Приємно вражена. Колись думала чомусь, що Західна Україна – це заповідник гламурної самопрезентації. Тобто що дівчата вдягаються вранці, як ввечері – зачіска, макіяж, підбори, і на роботу ходять, як на свято. Але я тут нічого подібного не побачила. Не без поодиноких випадків, звісно, бо де ж їх нема. До речі, так само і Харків. Це місто я пам’ятаю у 2012-му році, то це було суцільне свято вечірніх суконь і високих підборів зранку. А тепер я розумію, що вся країна змінилася. Є окремі персонажі, але вони вже є меншістю. Система змінилася, а разом з нею і мода. Історія моди відбувається на наших очах. І це класно.

Лариса Липкань, Varosh

Фото: Карл Смутко

0 #