Люди

Віктор Токач: Фізик-науковець із професійним шляхом через Ужгород – Дебрецен – Індію – США

24 Жовтня 2021 2 284

Спробуйте знайти серед своїх знайомих молоду людину, що мріє про навчання на фізичному факультеті. Спостерігаємо, що більшість мріє стати економістами, юристами або ж й зовсім — інфлюенсерами чи зіркою тік-току, але точно не фізиком. Досить не престижна спеціальність у наш час. Виявляється, у світі нестача не економістів, юристів, а фізиків. Про свій цікавий шлях до успішного науковця-фізика розказав нам колишній ужгородець Віктор Токач. Хоча, чому колишній? Ужгородець у душі завжди лишається ним, незалежно від того де живе.

— Хто привив тобі любов до науки?

— Без сумніву це був мій дідусь, за фахом мікробіолог, імунолог. Він багато займався зі мною і вже у 5-6 років ми розглядали під мікроскопом купу цікавих речей. З цим у мене пов’язана цікава історія і отримана двійка на уроці біології в школі, бо — не виявив належного захоплення, коли у клас вперше принесли мікроскоп і не проявив ніякого інтересу до розглядання клітин цибулі.

— Як бачить фізик вирішення енергетично-екологічних проблем людства?

— Напевне все ж нікуди не дінемося від екологічно-чистого керованого термоядерного процесу. За цим майбутнє. У Франції будується спільними європейськими зусиллями ITER (токамак). Схоже, він таки запрацює колись. До речі, безпосередньо наш інститут у Дебрецені має доручення на виготовлення одного пристрою для ITER. Маю підозру, що корейські та китайські токамаки запрацюють раніше за європейський. Але вважаю, що проблема людства не стільки в генеруванні електроенергії, як у її  надмірному споживанні. Вже, вибачте, навіть в туалет хочемо їздити на машині. 

— В Україні є така думка, що — країна витратила гроші на твоє навчання, дала професію, а ти, готовий фахівець, пішов працювати на чужу державу. Що думаєш про це?

— Так, я теж думав над цим. Але… Після закінчення навчання в університеті я пішов працювати в Чоп вчителем фізики, інформатики та трудового в загальноосвітню школу. Навантаження було до 48 годин на тиждень, що досить багато і практично сто відсотків моєї заробітної плати йшло на покриття витрат на квитки до Чопа і назад. Після цього я влаштувався на роботу в Ужгородський інститут електронної фізики НАНУ, де пропрацював близько трьох років. Зарплата була не набагато вищою, ніж у школі, але наукова робота була ближчою до серця. Поступово прийшло розуміння, що з цього прожити неможливо і переді мною постало питання — або я кидаю цю роботу і займаюся чимось зовсім іншим, умовно стаю муляром, або буду займатися й надалі тим, що люблю і до чого йшов змалку — фізика, наука, техніка. Прожити з наукової роботи в Україні на той час, та гадаю і тепер, було досить складно і я почав шукати варіанти працевлаштування за фахом за кордоном. І тут є одна дрібничка, про котру всі забувають — науковець, де б не працював, здебільшого приносить користь результатами своїх досліджень всьому людству, а не тільки країні у котрій живе. Багато талановитих молодих людей поглинула буденність, безвихідь і замість того, щоб стати відомими винахідниками, стали продавцями на “Краснодонців”. Без сумніву це чекало б і на мене. Це кажу без якоїсь іронії.

Takach 001

Наукова робота потребує не малих фінансових вливань від держави. Як пригадую роки роботи в УжНУ, то стає не зовсім по собі, бо забезпечення устаткуванням просто жалюгідне і не йде ні у яке порівняння із закордонним. І тут, насправді, проблема не тільки в обладнанні, якщо воно з’явиться, для його освоєння потрібен досвід, котрий часто передається генераціями. Тому в наукових закладах присутнє поняття — школи, тобто традиції, наробки, що формувалися довгими роками. В Україні ці речі поступово втрачаються, на жаль. До речі, працював декілька місяців у Києві в одному з університетів, де роблять “big science” і швидко зрозумів, що все це, вибачте на слові, коту під хвіст.  

— Як ти вчився у школі? Ти цілеспрямовано йшов до мети або вона поступово конкретизувалася в думках?

— У школі я був швидше середняком, ніж добрим учнем. З фізики, до речі, досить часто була трійка. Я дуже любив і біологію, завдяки дідику, мені було цікаво, але я відчував, що це не моє, тому зупинився на фізиці.  Одразу після школи, та і під час навчання в університеті  було розуміння того, що диплом не дає багато шансів на виживання, але тяга до науки перемогла.

— Чи визнається наш диплом фізика в Угорщині?

— Так, він визнається без проблем, навіть без додаткових іспитів. Як правило, декани факультетів точних наук орієнтуються у рівні знань, наданих УжНУ і для прийняття на роботу достатньо їхнього особистого рішення. Звісно з медиками, правознавцями, економістами ситуація зовсім інша. 

— Як ти взагалі потрапив у Дебрецен?

— Це цікава історія. Я в той час працював у інституті електронної фізики під керівництвом суперового шефа — Кельмана Володимира Андрійовича, від котрого я багато чому навчився. Якось, під час відпустки, я поїхав у Будапешт на співбесіду до двох науковців, один з будапештського університету, інший з дебреценського. Якщо запитаєш —  як це можливо, то відповідь буде до смішного простою — написав листа одному професору, на котрий він відповів і призначив день та час зустрічі.  Після розмови, професор з Дебрецена каже — якщо хочеш, можеш залишатися тут, у Будапешті, якщо ні, то можеш приїхати до мене в Дебрецен. Враховуючи те, що я не дуже люблю великі міста, а Дебрецен чимось навіть схожий на Ужгород, та і до рідних ближче, я обрав останній. 

— Наскільки мені відомо, ти і в інших країнах займався науковою роботою?

— Так, спочатку була Індія, а потім Сполучені Штати. І знову все відбулося до смішного просто. У Дебрецені я почав займатися зовсім іншою фізикою, ніж в УжНУ. Звісно ж, довелося трошки почитати і навчитися новим справам. І ще цікаве співпадіння — моїм дебреценським керівником став відомий фізик ужгородець Олександр Кікенеші. Якраз у той час, у гостях у нього був індійський професор-фізик, котрого “спихнули” мені, щоб я ним займався, бо професура, як правило, дуже зайнята і не має на таке час. Я розказав йому про нашу роботу, показав декілька експериментів. Наслідком стало те, що мене на місяць за якоюсь грантовою програмою “випросили” від Олександра Кікенеші в Індію.

— Які враження від Індії? 

— Тоді я ще був досить сильно ужгородським хлопцем і світу практично не бачив. А тут — Індія! Я відразу зрозумів, що наші стереотипи про цю країну не зовсім правильні. Це країна контрастів і це не суцільний бруд і сміття. Так, воно є, але причиною тому менталітет людей. Певна категорія індусів, умовно, сидять під пальмою і чекають, коли їм до рота впаде банан, вони за тим бананом самі просто не підуть, їм добре як є. З іншого боку інститут, де я працював, був дуже добре обладнаний. Деяке обладнання, що по ліцензії мало виготовлятися в цій країні, але ще навіть не було презентоване на світовому ринку, вже було в лабораторії і я на ньому працював. 

Працювати в країнах з тропічним кліматом європейцю досить складно, бо можна себе довести до повного виснаження. Індійці щиро дивувалися —  як можна працювати зранку до ночі, неохоче давали ключі від лабораторії, бо — ми зараз йдемо на обід, ще практично не почавши робити, або у них щось схоже на сієсту. О третій на роботі вже нікого немає, хоча робочий день до четвертої. Все ж я їх своєю настирливістю дістав і вони віддали мені ключі. Дещо удосконаливши їхнє обладнання, мені в одному з експериментів вдалося досягти потрібну низьку температуру в 2 кельвіна і я практично просидів у лабораторії п’ять днів, звісно взявши з собою поїсти, пити. Індуси були в шоці, бо не могли зрозуміти, хто це все робив, вже підозрювали, що я когось найняв для проведення експериментів, у них це загальноприйнята практика. Я розказав своєму професору, як вдалося досягти таких результатів. До речі, вони роками використовували результати тих вимірів для написання своїх наукових робіт.

Olympus Digital Camera

Загальновідомо — індуси, китайці та росіяни є всюди у світі. І цей мій знайомий зателефонував своєму знайомому у Сполучених Штатах — є тут у мене “шалений” українець, зробив отакі речі, не цікавить тебе?  Так я отримав шанс потрапити у США.

Індія, насправді, стала першим “пинком під дупу”. Для того, щоб людина могла глянути на себе збоку, оцінити свої можливості, вона має поміняти середовище. Для мене ланцюжок почався з Ужгорода, потім Дебрецен, потім Індія і США. Саме Індія стала поштовхом і дала натхнення для подальшого розвитку. 

— Як потрапив до США?

— Індійський професор порадив написати листа  своєму американському знайомому. Вже після повернення в Дебрецен я це зробив і отримав відповідь — ми тебе чекаємо з вересня на сім місяців у США, є під це грант, оплатимо тобі проживання. Насправді це була не стипендія, а зарплата. Спочатку я подумав про якийсь розіграш, але побачивши у листі згадку про мого індійського знайомого, повірив у це. Мені прислали квиток на літак, необхідні папери для оформлення потрібної візи і у серпні 2007 року я туди полетів. 

У порівнянні з Індією все було набагато краще. Забезпечення устаткуванням на вищому рівні, але варто сказати, що це приватний університет, з грошима проблем ніколи не було. Я там багато чому навчився. Цікавим було те, що багато наявного обладнання просто стояло без використання. Отримати дозвіл на користування приладами виявилося дуже просто — треба було звернутися до керівника лабораторії. Мені дали книгу зі словами — прочитаєш, вивчиш, підходь, здаш екзамен і можеш користуватися. Через два дні знову підійшов до професора, котрий не міг повірити, що так скоро освоїв книгу. Давайте перевіримо — сказав я. Насправді, я вже працював зі схожим мікроскопом, але то був ще радянський з купою крутьок, без автоматизації. Мені вдалося дещо покращити налаштування обладнання, після чого керівник дозволив ним користуватися і навіть доручив мені навчати інших працювати з апаратом. Приблизно таким самим чином я добрався і до інших інструментів, за допомогою яких написав свою кандидатську.

— Як тобі наукова робота в США?

— В першу чергу, це змінило мій світогляд. Бо, за замовчуванням, ми думаємо, що — все погано тільки у нас. Насправді, люди міняються всюди, оте падіння загального рівня ерудованості спостерігається і в США. Америка — зовсім інший світ, тут головна цінність — гроші, все крутиться навколо них. У Європі більше ціниться культура, наука, може духовність. Американці все купують, майже як в Україні. Але, згадаймо про золоті часи каучуку, коли у країни-виробники за натуральний каучук йшли фантастичні гроші, а ті гроші не вкладалися у розвиток держави, економіки, виробництва, а в дорогі автомобілі, дорогоцінності, нерухомість. От американці роблять це розумніше, бо в науці просто “купують” обдарованих науковців, що працюють на них, вчать наступні генерації вчених. 

До речі, тут сталася цікава історія — мій американський професор-індус, якось запросив до себе на вечірку. Між запрошеними був чех, словак, росіянин. Звісно, я з усіма розмовляв на їх рідній мові. Дружина професора постійно питала — це ти угорською розмовляв, а тепер, а тепер? Більше вони мене до себе не запрошували.  Вже коли я повертався в Дебрецен, індус не втримався і сказав — моя дружина вирішила, що ти шпигун, бо проста людина не може знати стільки мов… 

— Чому ти не залишився в США?

— Як правило кажуть — в Америці добре заробляти гроші, а витрачати в інших країнах. Але специфіка роботи у цій країні така, що з тебе витиснуть всі “соки”, ти це зробиш навіть сам, бо знаєш, що додаткові години відпрацьовані на роботі тобі приносять значно вищий прибуток, надбавки. Все орієнтоване на гроші. Чому не залишився? Занадто велика меркантильність, навіть донька з бабусею, розраховується за послуги з догляду за онуками. Найгірше те, що покоління дітей, які виросли там, вже теж є такими. Якщо навіть вони розмовляють угорською, менталітетом вони американці. Тому я і повернувся в Дебрецен. У мене було два варіанти — йти на ставку викладачем в університет або працювати в дебреценському інституті ядерних досліджень. Я вибрав останнє, як цікавіше для мене, про що ані секунди не жалкую. 

— Яка зарплата угорського вченого в порівнянні з європейським, українським? Чи вистачає на життя?

— По відношенню до Німеччини, це десь одна третя їхньої зарплати, у порівнянні з Ужгородом, сміливо можна сказати, що разів у десять більше. Цього достатньо на іпотеку, не маємо проблем з тим, що завтра будемо їсти, що дитина одягне. Не живемо супер багато, але не переймаємося, за що будемо жити завтра. 

Dsc 4488

— Ти викладаєш?

— На щастя, ні! Я працюю в дослідницькому інституті, тому нам не обов’язково займатися викладацькою діяльністю. Доки я готувався до захисту, то був змушений хоча б чотири години на тиждень викладати. Зараз маю одного аспіранта, інколи дипломантів, але з останніми не дуже люблю займатися. 

— Чим конкретно ти займаєшся у фізиці?

— Експериментальною фізикою і фізикою твердого тіла, якщо точніше — фізика поверхні. Так як я працюю в інституті, то тільки частину фінансування надає держава, все інше заклад заробляє сам. Ми в тісних відносинах з індустрією, нам часто надсилають різноманітні зразки для тестування. Це може бути або мікропроцесор або шматок іржавої труби, де виникли якісь проблеми, які виробник не в змозі сам вирішити. А ще часто до нас звертаються різні заклади, або шахраї, що продають усілякі “чудотворні” пристрої, миючі засоби. У цій справі найбільше дратує, що вони на це знаходять покупця. До прикладу — якась невелика, нікельована мідна штука-амулет, вартістю біля 2000 гривень, що захищає організм від шкідливих випромінювань, вони є навіть більших розмірів для захисту цілої квартири. Це взагалі поза межами розуміння! А ще буває приходять і показують знімки зроблені за допомогою електронного мікроскопа російської вакцини від ковіду, де видно чіп. Марно можеш казати, що зробити чіп з трьох атомів неможливо… 

— Як вважає фізик-науковець — кого краще фінансувати — фундаментальну науку, або політичні “зелені” партії для вирішення екологічних проблем людства? 

— З екополітиками у мене найбільша проблема, звісно це схоже на анекдот, але доля правди у цьому є, ховається у їх словах — навіщо нам ядерні електростанції, якщо електрику беремо з розетки? Ці слова просто вказують на реальну, науково-обґрунтовану точку зору і справжній рівень розуміння проблеми політиками. Вони не розуміють того, що сьогодні ядерна енергетика найбільш вигідна та екологічно чистіша. Більшість людей просто не в курсі, що при спалюванні звичайних енергоносіїв в атмосферу потрапляє значно більше радіації, ніж від роботи атомних електростанцій. Навіть у вугіллі є радіоактивні елементи, хай мало, але вони там і при спалюванні його на електростанціях все це потрапляє в атмосферу. Для розуміння всіх цих процесів і вміння розділити політику від об’єктивних речей треба мати певний рівень знань, а він увесь час падає. Не інтелектуальний рівень людини, а рівень навчання у школах, вузах. Це проблема не тільки України, а глобальна тенденція. 

— Які твої музичні вподобання?

— З 7 років я почав грати на гуслях. Провчився років шість, майже дотягнув до середньої музичної освіти, але сталося так, що вчителька, котра нас вчила за програмою Страдіварі, виїхала в Угорщину, а нова була східних смаків у музиці і тому вся група просто розпалася, не завершивши навчання. Потім якось, через декілька років, десь у гостях, на стіні висіла гітара, котру я взяв у руки після довгої перерви занять музикою і щось підібрав на слух від Металіки. Ніхто з присутніх не хотів вірити, що я це підібрав за декілька хвилин.  Після цього вдома з’явилася власна гітара, грав, переважно, тільки для себе. Коли вчив у школі, про мої гітарні експерименти ніхто не знав, бо вважав, що діти повинні поважати вчителя як вчителя, а не якогось металіста. Але і так інформація просочилася, бо вже був невеличкий треш-металевий гурт і ми навіть дали два концерти. Звісно ж були присутні й школярі, я би навіть сказав, що — то був касовий успіх. Знайома зауважила  —  ще ніколи в Чопі на рок-концерті не було стільки глядачів. Більшість були мої учні, що прийшли на  концерт подивитися, як Віктор Олександрович лабає на гітарі метал. До того, щоб дати назву гурту ми навіть не дійшли.  Гуртів було більше. Були такі, що прожили місяць, тиждень або навіть тільки одну п’янку. Гарні часи були! Гітара вдома є, чи буде продовження історії — навряд.

— Є ще щось окрім музики і мотоциклу?

— Так, останній рік зайнявся Ski-дайвом. Вже давно мріяв про це, але не дуже був час. Раніше в Дебрецені був клуб, але після того, як у міському аеропорту пожвавішав рух, парашутний спорт перйшов у Гойдусобослов, я теж є членом цього спортивного клубу. 

— Твоя дружина українка?

— Ні, вона корінна угорка. 

Takach 002

— Син українську знає?

— Ні, зате самостійно вивчив англійську з п’яти років. 

— Ким він мріє стати?

— Я навіть не спитав у нього, але дуже любить тварин, всіх хоче вилікувати. Багато читає. Ми кожен місяць витрачаємо купу грошей на книги і половина з них — книги сину. Він сам їх обирає. Заходимо у книгарню, він набере купу книжок, сяде за стіл і уважно переглядає, котрі варто придбати. До речі, в Дебрецені дуже багато книжкових магазинів. Між ними йде серйозна конкуренція за покупця. Є що купити і, напевне, є й покупець, бо інакше ті книгарні не вижили б. 

— Багато знаєш наших викладачів, науковців, що працюють за кордоном?

— Викладачів мало, бо вони вже дуже старі, от з молодої генерації багато знайомих, навіть ужгородців, декотрим навіть допоміг влаштуватися в науці. Це не завжди фізика, ми дуже в тісних відносинах з хіміками, біологами. За рівнем знань наші випускники десь на рівні угорців, але мають перевагу — бажання працювати. 

— Що тобі дало знання української мови у житті?

— Для мене це ніколи не було питанням, я нормально спілкувався українською завжди. Але змушений сказати одну неприємну річ —  знання російської дало значно більше. За кордоном всюди є носії російської мови, від котрих неодноразово отримував допомогу або допомагав їм. Коли у мене питають, хто я за національністю, завжди кажу, як у Штатах, так і в Індії — я закарпатець, хай роблять з тим, що хочуть. Я розділяю людей не за національністю, а на ненормальних і нормальних. Наразі мені таланило, бо у науці ані разу не стикався з національними проблемами, ми всі розмовляли “мовою фізики”, конкретно у моєму випадку. 

— Ти патріот?

— Так, я патріот Закарпаття. Завжди ним був і буду. Патріот того ужгородського Закарпаття, коли купа різномовного люду вміє і хоче  співіснувати в одному місті безпроблемно. Це величезна перевага закарпатців, що ми розуміємо чи не всю Європу, а нас ніхто. І це не можуть зрозуміти ті, хто читає про нас, ти повинен у цьому середовищі вирости, жити. Вважаю, що на Закарпатті немає ніяких національних питань. Всі ці теми піднімаються або людьми, що нещодавно сюди переселилися, або людьми, що знають наш край тільки з новин.

Dsc 4495

— Як ти бачиш теперішні проблеми між Україною і Угорщиною?

— В Угорщині тепер консервативно-правий уряд, що з точки зору захисту національних інтересів, збереження нації — не є погано.  З боку України досить дивно все, бо ми змушені визнати, що якісь 0,25% відсотки населення країни навряд чи можуть на щось вплинути. Тобто — відверта політична гра з обох боків. Вважаю, що найбільше страждають саме закарпатці, кого ці ігри торкаються, і котрі в них по суті є статистами. 

— Якщо запропонують якусь вигідну роботу десь за кордоном, погодишся?

— Пропонували неодноразово, якщо погоджуся, то тільки на короткий термін. 

— На якому рівні фінансування наука тепер в Угорщині, особливо в порівнянні з Україною. 

— За останні десять років  фінансування науки в Угорщині відчутно покращилося. Отримуємо навіть без якихось грантів чудове обладнання, маємо з чим працювати. Чого не маємо, але це глобальна проблема — дуже мало фізиків. На курсі один студент у Дебреценському університеті! Там, років 20 тому,  були такі курси як в Ужгороді, по 150 студентів! Фізики потрібні по цілому світу. Недоліком підготовки українських фізиків є відсутність необхідного обладнання, котре на заході є практично в кожному навчальному закладі. 

Takach 011

— Хто переможе на виборах в Угорщині?

— Гадаю залишиться та влада, що й тепер, може просто зміняться пропорції між політичними силами. 

— Це правда, що угорські угорці, не люблять закарпатських угорців?

— Я скажу навіть більше — вони не люблять навіть самих себе. Були такі плакати нещодавно — не переживай, якщо ти не угорець, угорці не люблять навіть самі себе. 

— Чи може українець поступити в угорський ВУЗ і навчатися англійською мовою?

— Без проблем. У нас дуже багато закордонних студентів і зараз більше лекцій читається саме англійською. 

— Де ти себе почуваєш удома — тут або в Угорщині?

— Я вже сам собі задавав це питання неодноразово, навіть дружина питала. В будь-якій частині світу я відчуваю себе однаково. Не знаю, чому так, але мені всюди добре. 

— Якщо б тобі запропонували якусь посаду в УжНУ, ти б погодився?

— Однозначно ні. 

— Що змінилося останнім часом в Ужгороді, що кидається в очі?

— З негативу, в першу чергу — кількість машин, та низька культура водіння. Кидається в очі кількість дорогих автомобілів. За кордоном їх значно менше. Ще дуже цікаве спостереження — люди мало посміхаються, стурбованість на обличчях. Якось раніше були веселіші.

— Де краща кава?

— Навіть не тема для розмови — в Ужгороді. В Угорщині взагалі немає кавової культури і чайової теж. Я завжди купую добрий чай в Ужгороді, вибір чаю в Угорщині дуже обмежений. 

— А де кращий бограч?

— Бограч кращий на Закарпатті, бо тут він готується без правил і є певна різноманітність смаків — що не бограч, різний смак, імпровізація, одним словом — джаз.  В Угорщині строго розписані правила приготування цієї страви і якщо щось зробилося інакше, то все — їж сам.

— Чого тобі бракує в Угорщині?

— Чаю, в Дебрецені річки, гір, гірського лісу.

— Що знають угорці про Україну?

— Я би сказав — нічого. Навіть коли вони їдуть на Закарпаття, то переважно перетинаються з місцевими угорцями. Вони не бачать полтавських, тернопільських українців і не мають про них уяви. Головним джерелом інформації є ЗМІ, а там, як правило  — контрабанда, цигарки.

— Що би ти порадив сучасній молоді?

— В першу чергу — вчити мови. Розвивати в собі свій талант. Ось мій приклад — я йду на роботу з задоволенням, інколи навіть у суботу, неділю. Доки не було дитини, то я там практично жив. Людина сама повинна собі обирати роботу залежно від обставин. Готової “огорожі з ковбаси” немає ніде у світі, ти її повинен сам собі створити. У мене в студентські роки були інколи тижні, що не було за що купити поїсти, але я вчився, бо бачив перед собою мету, до якої цілеспрямовано йшов. Коли людина пройшла через певні життєві кризові ситуації, то вже інакше сприймає світ. 

Takach 003

Карл Смутко, Varosh 

0 #
# Віктор Токач # Дебрецен # індія # США