Люди

Віктор Бачинський: Найголовніше в дитячій реабілітології – знайти підхід до дитини

4 Лютого 2019 86

Понад 25 років в професії. Віктор Бачинський – лікар із лікувальної фізкультури та масажу вищої категорії, викладач, має багаторічний досвід роботи у міській дитячій лікарні та досвід приватної лікарської практики. В 90-их закінчив медфак УжНУ, далі була педіатрія та лікувальна фізкультура і масаж для дітей. Власне, останнє і стало покликанням.

Сьогодні кабінет лікувальної фізкультури лікаря Бачинського в своїй роботі особливу увагу приділяє психомоторному розвитку дітей до року та використовує методики класичного, сегментарного, лінійного та точкового масажу, м’які методики мануальної терапії, лікувальної гімнастики та рефлексотерапії. Головні пацієнти – діти грудного віку із затримкою психомоторного розвитку, із захворюваннями центральної і периферійної нервової системи, вадами опорно-рухового апарату та м’язової системи.

Розмовляємо з лікарем про роботу та життя.

– Чому ви обрали для себе реабілітологію?

– Якщо бути відвертим, то це сталося випадково. Ніколи не думав, що працюватиму з дітьми. Уявляв себе травматологом, пульмонологом, але аж ніяк не лікарем, який працює з дітьми.

– Чому?

– До вступу, після школи, я працював три роки у травматологічній операційній. Тоді було важливо мати досвід, аби вступати. До слова, вступав я тричі. І був переконаний, що стану травматологом.

– Звідки взагалі думки про лікарську справу?

– З дитинства був доволі хворобливим і так сталося, що багато спілкувався з лікарями. Це одна з причин – бачив професію зсередини. Та й взагалі у нас в родині всі або лікарі, або музиканти. Тому вибору практично не було. (ред. – посміхається)

– Чому ж тоді не музика?

– Я закінчив музичну школу та все ж вирішив, що медицина мені ближча. Але любов до музики у мене збереглася. Рідко, але вдається поїхати на якийсь рок-концерт, а от в машині завжди має бути якісна музика, можу їздити довшим шляхом на роботу, щоб більше послухати.

– Ви вивчилися на спеціальності «Лікувальна справа» в Ужгороді, так?

– Так. Лікувальна справа – доволі широка назва, після кількох років навчання потрібно обирати спеціалізацію. У мене народився старший син, йому був один рік, тоді якраз я закінчив медичний факультет. Єдине моє бажання було – залишитися в Закарпатській області, а варіантом – обрати педіатрію, з надією змінити її згодом на щось інше. Та за два роки роботи з дітьми я зрозумів, що мені з ними легше спілкуватися, ніж з дорослими. (ред. – посміхається) Насправді ж прийшло усвідомлення, що це моє. Тому – два роки інтернатури з педіатрії.

Працював у ті часи не лише в Ужгороді, ми їздили по різних базах – Мукачево, поліклініка, відділення для передчасно народжених. Різне було. Уявіть собі, що на перший патронаж до новонародженої дитини приходить молодий хлопець-«качок», а вдома лише бабуся з дитиною, бо мама вийшла в магазин. Як на мене дивилися, не важко уявити. Вона в дверях питає: «Хто це?». Я кажу: «Лікар до дитини». А вона відповідає: «А де він?». (ред. – посміхається)

– Ви займалися спортом? На що зараз вистачає часу? Чи просто насолоджуєтеся життям без будь-яких зайвих навантажень?

– Практично двадцять років я прожив на роботі. На жаль, моя родина це відчула. Тому тепер я намагаюся компенсувати деякі речі, налагодити їх.

– Зрештою, спочатку була педіатрія. А як же з’явилася реабілітологія?

– В 1996 році у нас в дитячій лікарні відкрилося реабілітаційне відділення і їм треба було лікаря з лікувальної фізкультури. Мене взяли на цю посаду.

До речі, саме у дитячій лікарні я зустрів свою кохану дружину, якій дуже вдячний за її любов, підтримку і розуміння.

– Направду, не робота, а доля! А де ви навчалася масажу та реабілітології?

– Їздив на навчання у Київ. А в 1999 році в Ужгороді відкрився реабілітаційний центр для особливих дітей «Дорога життя». Директор тоді покликав мене очолювати реабілітацію, стати його заступником. Це недержавна благодійна організація. Тоді я дуже багато поїздив по реабілітаційних центрах України та закордоном. Це був своєрідний обмін досвідом.

– З якими дітками ви працюєте зараз? Що є основою роботи?

– Я працюю з дітьми у важкому стані, які потребують реабілітації. Але часто бувають і інші – здорові діти, яким просто треба масаж. Точніше так вважають батьки. Наразі я єдиний лікар-реабілітолог на область, який працює з дітьми. Але чомусь часто мою роботу плутають з масажистами. Масажистові потрібно ще років 8-9, для того, аби працювати у тому напрямку, в якому працюю я. Утім, справді, працюю руками, тому такі порівняння мене не ображають. Хоча часом мене дратує, коли за день кілька разів чую: «А ви зробите моїй дитині «масажик»?». (ред. – посміхається)

– То розкажіть про різницю між реабілітаційним масажем та «масажиком».

– «Масажик» – це та щоденна процедура, яку мають робити своїм маленьким дітям батьки. Якщо загалом, то це погладжування, обережні розтирання. Кожна мама має володіти цими простими техніками. Це і для здоров’я дитини необхідна річ і для налагодження та укріплення контакту між немовлям та мамою – який би тип виховання не обрали.

Батьки вважають, що масаж – це щось позитивне для дитини, корисне. Насправді ж професійний реабілітаційний масаж – це зовсім інше. Дитина до 4 місяців взагалі до нього не готова. В тканинах немає еластики, шкіра нерухома, дитині це не подобається, у неї багато вроджених рефлексів – усе це заважає роботі. Тому ми стараємося не брати дітей до 3 місяців і до 5 кілограм. Інакше це буде крик, плач, роздратування. Я це називаю примусовою реабілітацією, позитивного ефекту від неї немає.

– Розкажіть про саме заняття. Як усе відбувається?

– Це повноцінне заняття, яке триває майже годину. В ньому кілька окремих частини – загальний масаж, досить різкий лінійний рефлекторний китайський масаж, робота з суглобами та рефлексотерапія – з маленькими дітьми це точковий масаж, для більш старших – голкотерапія.

Дуже радий, що у мене є помічниця, Вікторія, яка готує діток до більш складного масажу. Її робота є дуже важливою, адже саме під час загального масажу м’язи дитини розігріваються, дитина налаштовується на процедуру. І взагалі важко знайти масажиста, який працює з немовлятами.

– Що найскладніше у роботі з дітьми на заняттях?

– Мені багато дала робота з важкими дітьми в «Дорозі життя». Я працював з різними патологіями. Це серйозна практика – і з точки зору професійного розвитку, і з точки зору психології – як з дітьми, так і з батьками. Найголовніше – знайти підхід до дитини. Тому у перші два дні ми завжди переймаємося як дитина сприйме нас, процедуру. З батьками – взагалі окрема історія. Доволі часто вони заважають процесу. Для дитини мама чи тато – це людина, яка її може захистити, і якщо їй не подобається, що я з нею роблю, вона шукає маму очима і починає плакати.

– Чи буває так, що дитина просто плаче і провести заняття неможливо? Що робите в таких ситуаціях?

– Тоді варто зупинити процедуру і спробувати її не раніше, ніж за кілька тижнів.

– Ваші курси масажу, які переважно складаються з 10 процедур – це одноразова потреба для дитини чи щось, що треба повторювати з певною періодичністю?

– Ми працюємо відповідно до показань. Якщо вдалося допомогти дитині за один курс, то повтор не потрібен. Буває ж так, що дітки потребують ще одного або кількох курсів. Я стараюся зразу зробити все так, аби наступного разу при зустрічі батьки сказали: «Добрий день! Дякуємо, у нас все добре». Найчастіше до нас потрапляють діти від невролога та ортопеда. На моє переконання, до року дитина має проходити обов’язковий огляд у цих спеціалістів.

– До вас доволі важко потрапити – інколи запис є на місяць-два наперед. З чим це пов’язано?

– Кожна дитина тримає місце 2 тижні. Тому і треба трохи зачекати. Часто ж батьки хочуть з сьогодні на сьогодні. Тим не менше, якщо я бачу нагальну потребу, то завжди на це реагую.

– Ви працюєте не лише з дітьми до року, але й зі старшими. Чи ці заняття відрізняються?

– Так, звичайно, відрізняються. Тут усе залежить від проблеми – порушення постави, сколіози, деформації кінцівок, парези. Зі старшими дітьми працює мій син Антон, він минулого року закінчив магістратуру.

– Розкажіть про східні методики у своїй роботі.

– Я використовую точковий масаж, це рефлексотерапія, акупресура. Про це важко розповісти у кількох реченнях, бо це ціла китайська філософія. Але, якщо спробувати коротко, то за допомогою точкового масажу можна за 20 секунд відновити функціональні розлади шлунково-кишкового тракту у діток.

– Після курсу масажу ви розповідаєте батькам, що робити з дітками вдома. Чи немає ідеї зробити якесь навчання суто для батьків?

– Я викладаю на курсах масажистів в Ужгороді один раз на рік. Наразі це все викладання. Звідки взагалі воно з’явилася – моя тітка була головним лікарем лікарсько-фізкультурного диспансеру, і саме завдяки їй я обрав для себе цей напрямок, став лікарем ЛФК. Вона ж викладала і на курсах з масажу, потім залучила мене. Тож зараз за підготовку обласних спеціалістів у цій галузі відповідаю я.

Що ж до батьків, то такі думки бувають часто, але поки так і не було часу це втілити.

– Ви доволі легко розповідаєте про роботу з дітьми. Мені ж здається, що вона одна з найскладніших.

– Якщо відверто, то так. У тих, хто працює з дітьми, швидше сідають батарейки. Багато віддаєш.

– Більше переживаєш за результат…

– Так, особливо останнім часом. Раніше мені було трохи простіше. Останні ж 3-4 роки усе сприймаю як власну проблему.

– Вам не здається, що ви занадто багато працюєте?

– А що мені робити? Є черга з діток, яким потрібна допомога. В мене вже є два помічника. При чому це такі люди, які й самі могли б працювати, без мене.

– Та все ж є ім’я – «Хто кращий масажист-реабілітолог – Бачинський».

– Який масажами фактично вже й не займається. (ред. – посміхається) Але кожного дня я намагаюся зробити усе, що в моїх силах.

Bachinsky16

– Що найскладніше в роботі з дітьми для вас?

– Дуже переживаю, коли не виходить те, що хочеться. Інколи чекаєш більшого, ніж можна зробити. Хоча завжди повторюю, що чудес не роблю, просто виконую свою роботу.

– Що ж тоді найприємніше у роботі?

– Ой, все приємно! Це не робота, а хобі. Якщо батьки посміхаються, діти посміхаються – тоді все добре. Ми тут намагаємося підтримувати світлу та спокійну ауру, під час заняття не спілкуємося з батьками, аби такі розмови не дратували дітей. З помічницею завжди перебуваємо в хорошому гуморі та приносимо на роботу лише правильні думки.

Росана Тужанська, Varosh

Фото: Карл Смутко

0 #
# віктор бачинський # реабілітолог # ужгород