Життя

Глібовицький: Ми не мусимо бути всі в одному стилі, але важливо, щоб ми всі були в одному напрямку

18 Квітня 2016 3 541

Несторівська група — неформальне об’єднання інтелектуалів та громадських активістів, створене для того, аби розробити стратегічне бачення України. Існує з березня 2012 року і відтоді кожен з учасників вніс до напрацювання близько 1000 годин роботи. Наразі, несторівці мандрують країною, аби презентувати свій документ, який отримав назву "Договір гідності заради сталого розвитку". За словами експертів, це не відповіді і не рецепти як Україні стати країною з новими цінностями. Але це платформа для роздумів, обговорень та спільних рішень.

Нещодавно презентація Несторівської Групи відбулась в Ужгороді. Нам вдалось поспілкуватися з Євгеном Глібовицьким — експертом із стратегій, засновником аналітичного центру pro.mova. Далі пряма мова.


Про Несторівську групу


Несторівська Група – це 17 експертів, які об’єдналися чотири роки тому, аби розробити стратегічне бачення для України. Група працює на волонтерських засадах. Чому важливо, що вона волонтерська? Бо якби це все монетизувати – грошей би не вистачило її фінансувати. Якщо кожен виставить свої погодинки – ми вийдемо зразу просто в якісь космічні суми. А тут всім цікаво тому, що це цікавий дискусійний клуб. Але є кілька важливих речей. Важливо, що група не належить комусь одному. Є більш активні, є менш активні учасники, але кожен має право сказати свою згоду-незгоду і т.д. Немає такого, щоб група була підпорядкована одній особі. Ми розглядали так само участь у групі кількох дуже сильних фахівців, але це були фахівці, яким не завжди просто було працювати в групі. І тому ми домовилися, що вони до нас час від часу приходять, ми дискутуємо, але вони не стають частиною групи. Були навіть певні образи довкола цього. Нам оця групова динаміка дуже важлива, тобто дуже важливо, що ми різні, і що ми можемо обговорювати одне і те саме, ми витворили свій власний дискурс.

Найкраще, що може взагалі статися з Несторівською групою – це все буде так добре, що вона буде непотрібна. Ми для себе вирішили, що відкриваємо свої напрацювання для будь-кого, бо для нас важлива спільна робота на результат. Є партії, які користуються ними, ну і слава Богу. Якщо хтось вийде і скаже, що “я це сам написав” – ми не будемо протестувати, до того моменту доки це буде вести до правильного результату. Несторівська група практично створює ідеї, створює щось, що має бути частиною, власне того пального, яке нас доставить із сьогоднішнього стану у стан розвитку. А там вже далі чи “на осколках самовластья напишут наши имена” – це вже питання 25-те. Кожен з “несторівців” достатньо зреалізований за своїм основним місцем роботи.


Український soft power


Україна вона в принципі уся складається з м’якої сили, soft power. З’явиться якийсь Вакарчук, який проспіває правильну пісню про демократію і це буде їх спосіб донесення інформації. Мені здається, що Вакарчук це наша дуже крута стратегічна зброя. Точно так само, як Скрябін для багатьох. Комусь щось подобається, комусь подобається щось інше. Ми не мусимо бути всі в одному стилі, але дуже важливо, щоб ми всі були в одному напрямку. А меседжі вже знаходили свої унікальні для кожної групи і т.д. Скажу може таку річ, викличну трошки – мене, звичайно, як товариша Гії Гонгадзе болить, що його не пам’ятають. Але мені здається набагато важливішим, ніж щоб його пам’ятали є щоб те, за що він віддав своє життя, зреалізувалося. Щоб ми мали ті свободи, за які він боровся, щоб ми мали ту можливість жити в суспільстві з вільною пресою, щоб ми мали демократію, щоб ми мали вільну економіку і т.д. Те саме з Несторівською групою. Ну не будуть пам’ятати Несторівську групу – і слава Богу.


Про презентації Несторівської групи в Україні


В кожному місті презентація унікальна, бо люди різні приходять. Сьогодні була така аудиторія, а могла би бути якась інша. І від цього не можна казати, що в місті всі котики, чи в місті всі навпаки, якісь страшні. Були несподівані питання, були несподівані враження. Моє враження найбільше поки що – це Кривий Ріг, дуже живе місто. Там вже є інакшість, а наявність інакшості, наявність контркультур, наявність андеграунду, наявність розмаїття вже є основою для появи творчості. А поява творчості є основою для інтеграції у відкритий світ і це вже шлях до відкритості, це вже шлях до осучаснення себе. І це надихає. Страшенно мене надихнуло те, що я побачив на Донбасі. Страшенно надихнуло тому, що у мене таке враження, що ми спостерігаємо початок прокидання Донбасу. Будуть свої похмілля, будуть свої головні болі, будуть свої проблеми, але це початок нового процесу, в якому Донбас ще ніколи не був.

Я думаю, що ми через якийсь час на Донбасі будемо бачити перші ознаки змагальності, перші вільні вибори, перші вільні медіа, перші ознаки конкуренції і т.д. Дуже важко будуються ці інституції тому, що Донбас практично ніколи не був частиною демократичного процесу в Україні. І свій шлях до такої впевненої демократії мусить знайти Закарпаття. Донбасу доведеться поступитися своїм патерналізмом, а Закарпаттю доведеться взяти на себе трошки більше суспільної відповідальності. Цей дуже подібний процес проходила і проходить далі Галичина. Галичині важко дається розуміння того, що Україна не є недосконалою версією Галичини, оце розуміння того, що, наприклад, Україна може бути проукраїнською і російськомовною – воно частині галичан дається дуже важко. Нам кожному потрібно зробити якісь поступки – комусь навчитись брати на себе відповідальність, комусь погодитись на те, що інший має рацію, комусь погодитись на те, що інакшість – це окей, комусь стримати і вкусити себе за язик і не сказати того, що хочеться сказати, не образити. Тобто кожен має йти на поступки, і ми так побудуємо країну.


Про швидкість змін


Швидких змін не може бути, бо у нас немає одностайності в суспільстві. Ми розмаїття – це означає, що треба домовлятись. А оскільки немає загальної моделі домовленості, як ми будуємо домовленість, то хороший, надійний спосіб домовитись – це збудувати консенсус. Це будується дуже важко і довго, тому швидко рухатись неможливо. Швидко рухатись означає в українських умовах – проламувати позиції інших, а така домовленість є дуже нестабільною, бо як тільки інший отямиться, оговтається, то підійде і, в свою чергу, дасть здачі. Тому Україна повинна бути країною повільного, але сталого поступу, яким насправді є весь розвинений світ. І перевага в тому, що при такому поступі, це те саме, про що пише Несторівська група, криза не стає катастрофою. Вона може сповільнити темпи зростання, вона може навіть трошки знизити, вона може взагалі на якийсь час зупинити зростання, але немає застигання в нижній точці, немає фіксації в стані поразки. Ми тільки зараз починаємо нарешті робити перші дорослі кроки в бік реформування себе, і це добре.

Ми все ще схильні шукати оцих узагальнень, які дадуть прості відповіді, допоможуть сказати, що світ чорний чи білий. Він має багато відтінків – це складно деколи усвідомлювати, але це процес дорослішання. А ще ми маємо цікаві самозахисні механізми від узурпації влади всередині країни. Як тільки українці відчувають, що загроза може прийти, довіра дуже швидко зникає. Дивіться, як зараз швидко впала довіра до центральних органів влади. В той самий час зростає довіра до місцевих органів влади. Туди, де громадянам легше встановити підзвітність, де легше зрозуміти, що відбувається, де легше проконтролювати. Дуже цікавий процес. Українці мають унікальне безпекове мислення внаслідок дуже жорстокого експерименту, який був поставлений над суспільством в ХХ столітті, але ми в результаті зробили велику кількість дуже складних висновків, які десь прошиті у внутрішньому автопілоті кожного українця. І цей внутрішній автопілот нас багато разів рятував. Але той самий автопілот не пускає нас до цінностей розвитку. І для того, щоб стати розвиненою країною, нам доведеться від нього відмовитись. Це буде складно, це буде важко.

На все свій час. Ми хочемо дуже швидко всього. Це процес. Це займає час. І мені здається, що важливо, особливо усвідомлюючи наскільки все в Україні складається з малого, і наскільки все росте знизу, думати про те, на чому можна відтренуватися малому. ОСББ – це найкраща школа демократії, яку можна придумати. Ти мусиш домовитись з найгіршим своїм опонентом – сусідом по майданчику. Це найстрашніший опонент тому, що це він не дасть тобі “відтяпати” пів під’їзду, пів майданчика. І після цього досвіду, коли люди вийдуть з спільними позиціями, після цих мук формування спільного в ОСББ, легше буде формувати місцеве самоврядування, легше буде голосувати на національному рівні і т.д. Спільний бізнес, коворкінги, формування громадських організацій – це все той досвід, з якого утворюються шматочки мозаїки, з яких потім складається власне палітра, і з тої палітри потім вже вибирається щось, в чому ми будемо жити. Я, звичайно ж, так само хотів би змін, щоби все було і вже, але принаймні розуміючи, з якою швидкістю цінності рухаються. Ми зараз стали на стезю, яка буде нас вести 20, 30, 40, 50, 70, 100 років. Цілий світ сповнений проблем, і ми також шукатимемо свою відповідь на всі питання.


Про Україну та пострадянські країни


Наш успіх особливо важливий тому, що він відкриває шанс на модернізацію іншим пострадянським країнам. В першу чергу Росії. Росія зарухалась, тільки зарухалась у свій специфічний спосіб. Треба розуміти, що вона інакша. Росія має перед собою набагато складніше завдання, ніж ми. Бо над нами не тяжіє багатосотлітня імперська традиція. Ми навіть у всій свої традиційності, наскільки ми є традиційними, відкриті до нового, ми готові приймати нове. Ми його потім беремо ставимо в нову упаковку, фарбуємо жовто-синіми кольорами, домальовуємо вишиванку, але тим не менше ми вміємо брати модерне і інтерналізувати його, зробити його своїм. А росіянам це дається набагато важче. І в цьому є величезний виклик. Я дивлюся на їхню, наприклад, демократичну опозицію – вона великою мірою імперська. І їм для того, щоб побудувати Росію, яка не буде загрозою для росіян, в першу чергу, я не говорю навіть про українців, доведеться цю імперськість з себе видавити. А це фантастично складно. Це набагато складніше, ніж нам інтегрувати Донбас, врятувати Закарпаття, засадити Карпати лісами, добитися визнання ЛГБТ руху традиційними інститутами і у суспільстві і т.д. Там набагато все складніше.

Наш успіх так само важливий країнам Кавказу, Казахстану, Центральній Азії. Якщо ми зможемо знайти цей шлях до розвиненого світу, то ми зможемо сказати іншим країнам пострадянського простору, що “дивіться, ваш шлях теж може бути, теж десь є – шукайте”. Ми не будемо мати відповідей для них, але станемо натхненням.


Про схильність українців до шкодування себе


Шкодування себе ні до чого не приводить. Як тільки перед нами стає реальний виклик, я думаю, що рівня раціональності українців вистачає для того, щоб переключатися на більш позитивний порядок денний. Шкодувати себе дуже непродуктивно. Коли тобі нема що їсти, ти все одно ідеш і шукаєш роботу, як би тобі не хотілось себе шкодувати. І в цьому сенсі у нас є перспектива. На мою думку, в кінцевому випадку з нами все буде добре. Тому що ми маємо вбудовану достатню кількість відпірних механізмів в собі, які дозволяють долати навіть власні деструктивні стани. За це вже нами заплачена страшна ціна.


“А навіщо світові потрібна Україна?”


В Нідерландах, куди я поїхав, як частина українського експертного десанту, який висадився агітувати за голосування на підтримку України під час референдуму, вперше доводилося давати відповідь на запитання “а навіщо світові потрібна Україна?”. Україна може робити унікальний внесок. Так само як ми дуже часто не розділяємо півтони в Європейському Союзі, вони дуже часто не розділяють півтони на схід від себе. А ми ці півтони розуміємо дуже чітко. Ми розуміємо, що кожного разу, коли росіяни починають говорити про те, які вони нам брати, ми розуміємо, що буде через 5 хвилин після того, як вони нас назвали братами. А от голландці – не розуміють. Відповідно, ми маємо що внести в європейську безпеку. Ми не сприймаємо безпеку як даність. І це в результаті приводить до того, що ми можемо освіжити європейські цінності, ми можемо освіжити відчуття потреби того, що вони можливо перестали сприймати як благо, за яке варто боротися – демократію, вільний ринок, свободи, безпеку.


Побажання до Закарпаття


Я б побажав закарпатцям більшої включеності в українські справи, в Україну. Більше інтеграції закарпатського дискурсу в український, а українського в закарпатський. Мені здається, що тут є ті півтони, є ті нотки толерантності, тут є той досвід співжиття, якого бракує в Україні. Закарпаття дуже інклюзивне. Мене захоплює часом ця інклюзивність, наскільки все різне тут уживається. За ідеєю в такому розмаїтті мають сидіти креативні індустрії. Я не бачу закарпатського дизайну. Я не бачу закарпатських конструкторських бюро. Я не бачу того, що приходить з освітою із розмаїттям. Я бажаю тих умов, при яких воно все захоче вертатись назад, або створюватися знову. Ще одна річ, яка є – це суто транспортна. Мені бракує хюндая, який сюди ходить, мені бракує літака, який сюди регулярно літає не за якісь казкові гроші. Якщо б Закарпаття було на 3-4 години ближче до Києва, а це робиться покращуючи інфраструктуру, то навіть приїзди на вікенд стали би тим міксом, який би вже живив місцеве креативне середовище.

Білл Клінтон приїхав в Київ в 98 році, це вже перед самою відставкою, і він тоді на Михайлівській площі мав виступ і закінчив його словами “борітеся – поборете”. Хороша цитата, мені подобається.

Катя Маріаш, Varosh

Фото: Віталій Маріаш

0 #