Життя

Вахтанг Кіпіані: Яке б місто ми не любили, повертаємось туди, де потрібні

17 Лютого 2014 3 853

Журналіст та історик, головний редактор сайту "Історична правда" минулого тижня приїздив до Ужгорода з презентацію кількох книжок. Перед нею він виділив трохи часу, аби випити з нами чаю та поговорити про найголовніші у його житті міста.


Кілька слів про нашого героя:

Працював в редакції "УНІАН-політика", "УНІАН-суспільство", у газетах "Україна молода", "Киевские ведомости", головним редактором журналу "Фокус", на телеканалах "Новий", "1+1", головним редактором і ведучим програми "Подвійний доказ", "К1", шеф-редактором проекту "Великі українці" на "Інтері", ведучим президент-шоу "Українська рулетка" на Першому Національному каналі, заступником головного редактора та ведучим програми "Підсумки з Вахтангом Кіпіані" на "ТВі".


Подорожі


Я дуже багато часу проводжу в дорозі. Якщо говорити про рік, то 2 місяці з нього я у потязі. Здебільшого це пов’язано з поїздками країною у журналістських та викладацьких справах або з промоцією "Історичної правди". Щось одне з цього – обов’язково. Аби три в одному. (посміхається)

Оскільки, я займаюся історією періодики та самвидаву, то часом буває так, що в якомусь місті живе людина, яка сама видавала чи володіє певним архівом або просто добре знає про той час, коли це робилося. Тоді я спеціально їду, аби зустрітися з нею. Тобто, це майже ніколи поїздка заради самого міста, скільки заради людини чи людей. Утім, це бувають зовсім різні середовища: від пластунів Тернополя до активістів з Донецька.

Подорож – це завжди якась мета, але принагідно я використовую простір та місто, як таке. Ніколи не втрачаю можливості дізнатися більше. Куди б я не приїхав, завжди йду у краєзнавчий музей, на давні цвинтарі, гуляю старою частиною міста, відвідую книжкові магазини і зоопарк, якщо він є. Це 5-6 місць, через які я складаю враження про місто.


Тбілісі та Новоросійськ


Я мав би народитись на Кубані. У Новоросійську. Там жила моя мама. Але вона хотіла, аби я народився на батьківщині мого батька – у Грузії. Вона вагітною поїхала у місто, де він жив. Вони не довго були разом, але ми зберегли чудові стосунки. Коли я сьогодні приїжджаю у Тбілісі з родиною, то завжди зупиняюся у домі батька.

До речі, нещодавно разом з сином я відкрив для себе місце, де народився. Якийсь час я про це взагалі не думав, потім кілька років ця думка мене не полишала, але ніяк не знаходилося часу. І врешті наважився. Ми пішли до пологового будинку у Тбілісі. Це була трагедія до сліз. Коли я прийшов за адресою, виявилося, що рік тому цю будівлю знесли. Мама розповідала, що це був старовинний палац князів. Що цікаво, онука чи донька колишніх господарів, за радянської влади, працювала у цьому пологовому будинку гардеробницею. Сьогодні на місці будівлі лише простір за парканом. Тому треба робити все вчасно. Я був покараний за те, що не зробив того, чого мав.

Тбілісі для мене дуже важливе місто. Я не знаю його так добре, як ті люди, що народилися у ньому і живуть постійно. Таким містом для мене був Новоросійськ. Там я зробив перші кроки, пішов до школи, жив до дев’яти з половиною років. Це місто я знав якнайкраще, хоча зараз вже багато чого забуваю, дуже давно там не був.

Після старовинного та температурного Тбілісі, Новоросійськ – це приморське радянське місто, у якому мало старої забудови. Воно не надто цінне в архітектурному плані, але дуже цікаве в історичному.


Миколаїв


У Миколаєві я прожив 7 років. Це місто, у якому я став на ноги, як людина. Воно дуже своєрідне. Я потрапив туди у 89-му, коли закінчувався його, можна сказати, золотий вік. Це період, коли місто працювало на радянську оборонку, було 3 суднобудівні заводи, у море спускалися кораблі. І я навіть трохи застав це. Бачив, як хресна мама розбиває пляшку шампанського "о борт корабля". Це була подія для міста, для преси. Зараз же бувають роки, коли жоден корабель звідти не виходить у море.

Створення таких складних, в інженерному сенсі кораблів, вимагало високої інтелектуальної потуги. І я застав останній рік, може два, коли ці інженери працювали там і були комусь потрібні. Потім усі вони пішли на ринок, на пенсію або спилися. Хтось виїхав. Зараз місто деградує. Мені від цього дуже боляче, бо я доволі часто там буваю. У Миколаєві живе моя теща і багато друзів. Але загалом, якби у мене не було якогось особистого сентименту, і мене запитали чи варто поїхати у Миколаїв, я б сказав: ну, на дві години – так. Я можу розповідати, чому варто поїхати в Ужгород, Львів, Київ, Тбілісі і ще в десятки європейських міст, де я був, але мені важко пояснити, чому треба їхати у Миколаїв.

Завдання місцевої влади – створити проект міста. Воно перестало бути суднобудівним, тож його треба переформатувати. Навіть із залишків тих заводів може вийти якийсь індастріал туризм. Потрібно зробити щось таке, заради чого, бодай на півдня, люди поїхали б туди. Так, це ніколи не буде заміною Одеси чи Ялти, але це буде щось інше – своєрідне.


Київ


Київ, після Новоросійська, звичайно, сприймався, як багатошарове і багатокультурне місто. Тут і старовина, і архітектура, яка, на жаль, зникає просто на очах. Київ я знаю доволі добре, але я б не сказав, що це моє улюблене місто, хоча й живу тут найдовше – 24 роки.

Відкривши через якийсь час Львів, я зрозумів, що він мені значно ближчий за архітектурою, образом. Ярослав Грицак – мій друг і товариш, якось сказав, що це місто добре тим, що тут, коли ти йдеш на роботу, то можеш привітатися з достатньо великою кількістю людей. Тобто, це місто, яке тебе бачить і яке бачиш ти.

Київ, особисто для мене, завеликий. Якщо, за якихось певних обставин, я б переїхав жити до Ужгорода, то мені було б тут комфортно. У Києві я живу в спальному районі, а по роботі зазвичай їду у центр. Це займає годину часу. Загалом, я використовую його для читання, але все одно дві години на день я просто втрачаю. Якщо говорити про десятиліття, то це десятки та сотні годин витрачені просто на дорогу. Це внутрішньо мене трохи "напрягає".


Лос-Анджелес


Утім, є місто, яке в рази більше за Київ, але дуже близьке мені – Лос-Анджелес. Там живе моя мама. Тому бодай раз на рік, я намагаюся туди їздити. Це місто зовсім не схоже на усе те, що я мав у своєму попередньому досвіді, але воно мені дуже підходить за середньою річною температурою. Я маю на увазі погоду. Воно субтропічне. Наприклад, зараз, у лютому, там ростуть квіти. Мама каже: "Наступила зима і мені довелося вдягти светр з довгим рукавом". (сміється)

Мені б хотілося жити у такому місті, як Львів, але з погодою, як у Лос-Анджелесі в лютому. Бо влітку там страшна спека. Мені подобається масштаб міста. Можна проїхати повз маленьке Токіо, Сеул, Єреван, Італію. Навіть через Одесу – бо навколо магазини з написами "Каштан", "Тбілісі", "Київ". Хоча це, звісно, дуже своєрідна, вже неіснуюча навіть в Україні, культура. Це Одеса 70-их років, яку люди вивезли з собою і законсервували.


Місто мрії


Якби існувало місто, в якому я б мріяв жити, то, напевно, я б туди переїхав. Хоча я ж не кажу, що мені у Києві погано. Це столиця країни, з якою я себе ідентифікую. Тут я можу реалізувати себе якнайкраще.

Колись нам розповідали, що Київ – одне найзеленіших міст у світі. Тоді у нас не було закордонних паспортів і ми не могли цього перевірити. Тепер ми бачимо Париж, Берлін, у яких є десятки гектарів лісів посеред міста. Є прекрасніші міста, ніж Київ: і з точки зору архітектури, і якщо говорити про комфорт.

Я люблю Париж, Прагу, Відень, Стокгольм, Гданськ, але у кожному з них мені чогось не вистачає. Хоча, наприклад, Рим – близький до ідеального. Погода підходить, архітектура ідеальна, кухня універсальна, мова доволі легка. Тому – Рим. Але, що там робити? Усі мої справи тут. (сміється)

Тому, яке б місто ми не любили, ми завжди повертаємося туди, де ми потрібні. Але я не зарікаюся, про всяк випадок. (посміхається) Я хотів би пожити у Нью-Йорку, Лос-Анджелесі. У Москві якось думав попрацювати кілька років – там величезний пласт роботи для мене, як для дослідника, історика. Ніяк не асоціюю себе з Росією, але хотів би обійти усі московські театри, музеї, пізнати цю цивілізацію.


Сімейні подорожі


Я вже й не пам’ятаю, коли у нас з дружиною була відпустка без дітей. Нам спокійніше думається, коли вони поряд. Коли ж їдуть на канікули до бабусь чи в табори, то ми все одно про них думаємо і дуже хвилюємося. Краще вже відпочивати з ними. (посміхається)

Мої діти – люди комп’ютерного часу. Для них місто це швидше комп’ютерна гра, а не те, як сприймаємо його ми. Їм не так цікаво ходити вулицями. Тим паче, розглядати архітектуру та ліпнину. Хоча, з огляду на повагу до батьків, їм часом доводиться це робити. (посміхається) Зрештою, я нічого їм не нав’язую. Вони виростуть і матимуть свої інтереси.


Ужгород та Закарпаття


На жаль, Закарпаття належить до кола тих областей, які я знаю чи не найгірше. Якщо у Львові я буваю майже щомісяця або й кожні два тижні, то на Закарпатті я був разів п’ять за все життя. Тому у мене немає тої цілісної картинки регіону, яку я можу скласти про Львів чи Одесу. Хоча й не можна сказати, що я зовсім не уявляю, яким є Закарпаття, бо досить багато про нього читаю. Це, такий собі, котел різних культур, і мене дуже цікавлять відображення цього: і в архітектурі, і в пресі, і в кухні, і у мові.

Я був на Закарпатті у 5-6 містах, але дуже проїздом: у Сваляві, Хусті, Мукачеві, Чопі, Рахові та Ужгороді. Це були подорожі, які не дозволяли мені пройти той необхідний для мене цикл.

Закарпаття – це край, який я поки до кінця не відкрив. Він значно багатошаровіший, ніж багато інших регіонів України. Це не комплімент, а факт. Думаю, що ви це розумієте краще за мене. Жарт про чоловіка, який прожив у восьми країнах і жодного разу не переїздив зі свого села – якраз про ваш край. Тому за нагоди я завжди намагаюся приїхати сюди, маю вже досить багато знайомих, колег. Останнього разу мене дуже корисно поводив містом мій товариш Олександр Попович. Він відкрив мені багато цікавинок і закутків Ужгорода. Це була перша сходинка до розуміння міста.

Що ж стосується українського Закарпаття, то я намагаюся зібрати комплекти українських видань, які тут були розповсюджені. Зокрема, часів "Перебудови", коли українство змогло заявити про себе доволі голосно. Завдяки Володимиру Піпашу у мене є комплект самвидавної газети "Голос Мармарощини", що виходила в рухівські часи, початок 90-их років. Є 2 варіанти газети "Карпатська Україна".


Газети


Примірники газет я завжди знаходжу через людей. У цьому головна ідея. Якщо воно є в архіві, то так чи інакше, я його знайду. А те, що знаходиться у людей в поличках, коробках, горищах чи в підвалах – це те, що не видно і зникає. При черговому прибиранні це викидається, як непотріб, тому я намагаюся якомога більше людей розпитати, при нагоді викупити, взяти в дар. Якщо у вас дві газетки і у мене теж, то це менш цінно, ніж якщо у мене буде чотири. 


Музей преси


Наразі у мене є понад 27 тисяч назв газет у колекції. Кількість примірників порахувати важко, думаю, до 100 тисяч. Вони вже перенесені у спеціальне приміщення в Києві, яке називатиметься Музеєм преси. Чи це буде справжнім музеєм важко сказати. Наразі немає ресурсів ні фінансових, ні людських. Фізично це все вже є, але поки це скоріше склад. Треба знайти кошти принаймні на те, аби виготовити і придбати шафи, стелажі. Потім, аби це представити та утримувати. Загалом, є ряд проблем, які я як журналіст вирішити просто не можу.

У нас, на жаль, поки не дуже розвинута культура дарування і філантропії, що є абсолютно повсякденним явищем на Заході. Тому й для того, аби зробити щось потрібно поговорити з сотнею людей. Лише тоді можна знайти ту одну, яка захоче допомогти тобі. Але, звісно, усе це робиться дуже повільно, бо пошук тих унікальних добродіїв доволі довгий.

Маю надію, що ми все ж зможемо зробити цьогоріч бодай одну виставку. Наразі ж є що показувати, але нема де. Зазвичай після таких зустрічей йде зрушення з місця. Можливо хтось і відгукнеться. (посміхається)

Росана Бісьмак, Varosh
Фото: Олександр Смутко

0 #