Люди

Вагоновожатые: Комплексу меншовартості української музики більше немає

22 Листопада 2015 3 710

Ми зустрічаємося наступного дня після львівської презентації їх довгоочікуваного дебютного лонгплею "Wasserwaage". Антон Слєпаков, Валентин Панюта та Станіслав Іващенко – трійця проекту Вагоновожатые. Поки столичні музичні портали лагідно кличуть їх "старічюлі" вони з самоіронією називають себе молодим гуртом.

Про здоровий егоїзм, якість, котра переважає над кількістю та про те, як за два роки несподівано для себе стати супергрупою – у першому повноцінному україномовному інтерв’ю гурту Вагоновожатые. 

Які враження від львівського виступу?

А. С. Я б його охарактеризував як арт-концерт. Мені здалося, що була така трохи арт-атмосфера. По-перше, були деякі технічні негаразди і ми певною мірою імпровізували. В нас таке трапляється дуже рідко, тому що ми строго запрограмований гурт, в нас все йде через сучасні прилади електронні, використовується комп’ютер, доріжки, семпли… І коли якийсь елемент випадає, то відбувається така вільна імпровізація. Коли щось іде не за планом – то "арт".

С. І. А для мене то "панк".

А. С. Або панк – або пропавк (сміється).

Такої енергетики і подачі не бачили в жодному українському проекті до вас. Антон, цей шалений рух сценою під час виступів – звідки воно взялося?

А. С. Я подумав, що в мене досить слабкі вокальні дані і треба їх чимось компенсувати, отакими дикими рухами (сміється). Ну і я не можу стриматися сам, я не можу спокійно стояти, якийсь електричний струм пробиває.

Чемно шукала в мережі, але так і не знайшла, тому мушу спитати: чому перший альбом гурту Вагоновожатые називається "Wasserwaage"?

А. С. Ми довго шукали слово, яке може характеризувати весь альбом. В нас була невеличка внутрішня конференція. І от "васервага" – це слово є в одній пісні, а що коли написати німецькою, з двома "s" та двома "а", більш фонетично ми за нього зачепилися, ніж лексично. Хоча й так – васервага – це така практична і корисна штука, коли будуєш дім чи ремонтуєш квартиру. Просто почув як її називає мій дядько, він з Західної України, і здивувався – я таке слово чув перший раз і воно застрягло в голові, а потім я його вдало застосував у тексті про хунту і Хундертвассера, васервага туди теж лягла нормально.

Проект Вагоновожатые стартував два роки тому, а півтора роки активної концертної діяльності припадає на нелегкий час. Що допомагає зібратися і рухатися далі?

В. П. Цей проект – дитина смутного часу. Коли почався Майдан – ми два місяці зовсім нічого не робили. Ми не грали і нічого не створювали. А потім якось ми зрозуміли, що ти маєш щось у житті обрати, і якщо ти нічого не робиш, то тебе все це засмоктує, ти втрачаєш те, що мав до того. Тому, складно сказати… Ти просто робиш те, що ти маєш робити і все. 

А. С. Надихають, звичайно, діти, близькі, родини, друзі, коли вони поруч. В першу чергу, це звичайно для себе і для них, а потім вже ми би хотіли поділитися з загалом. Надихає багато речей і подій, мистецтво, вистави, фільми, музика, яка зараз просто кипить, бурлить. Дуже великий поштовх ми відчули коли відвідали майже всі дні минулорічного Гогольфесту – лекції, вистави, майстер-класи. В нас після того, якщо я не помиляюсь, з’явився цілий блок нових пісень. Пісня "Неудобен" з’явилася після того, як я потрапив на виставу театру "ДАХ".

Багато сучасних українських поетів презентують свої збірки під живу музику. Чи не виникало ідеї зробити навпаки, і видати книгу після презентації альбому?

А. С. Маю проект аудіо книги моїх віршів, до якого залучено багато музикантів. Я пішов іншим шляхом. Зазвичай, я записую голос, коли вже є музика, є якийсь ритм. Тут зовсім інша історія – я спочатку записав вірші, голос, а вже тоді попросив – можете різати, можете уповільнювати чи навпаки пришвидшити, просто зробіть окрему музичну лінію. Поки не буду до кінця розкривати цю тему. Всі ці люди дуже зайняті, щоб створити якусь фонову музику чи звукову доріжку, адже вони в постійних гастролях. Але залишився буквально один трек і я буду готовий це презентувати.

Ви всі тексти віддаєте на вільну інтерпретацію, і тільки за те, щоб кожний хто слухає, придумав собі свою асоціацію з тим чи іншим треком. Але в альбомі є "Восстание Ватников" і "Хундтервассер Хунта" – які все ж добре було б пояснити, щоб вас розуміли правильно.

В. П. Взагалі мені ця провокація подобається. Коли я бачу як росіяни шерять ці пісні, а тільки потім починають думати про що вони. Я бачив не один пост, де ці люди намагаються і не можуть розібратися про що ж це ми. І "Востание Ватников" і "Хунта" – я от одразу зрозумів все, що Антон хотів сказати. В мене був такий період, коли я казав: "Антоне, я не можу ні про що більше думати, тільки про ватніків і про хунту, давай щось таке". Я не вмію стріляти з автомата, але я хотів музикою от щось таке зробити. Тому "Восстание Ватников" і "Хунта" – це був наш культурний снаряд в той бік, бо насправді, нас там слухають і це як бомба сповільненої дії. Люди реагують. Якщо б вони ніяк не реагували – ми б не досягли своєї мети. Я не знаю про що будуть наступні пісні. "Wasserwaage" – це альбом дуже прив’язаний до часу, коли створювалися пісні. Ми його робили від початку Майдану і всі ці пісні народилися, по суті, за рік, тому це такий альбом який ти маєш слухати і розуміти коли він був написаний. Ми не хотіли стати якоюсь політичною групою. Дуже багато було закидів нам, що ми "політота", а насправді в нас немає ні слова про політику. Це наші переживання за два роки, що минули.

А. С. Треба не виправдовуватися, а треба робити. Це переживання за долю своєї країни.

Таким чином, рішення про те, що ви не виступаєте в Росії і не збираєтеся найближчим часом – було легким і природнім? 

В. П. Це не було навіть рішенням. Всі наші попередні гурти багато там виступали, а зараз просто на фізичному рівні не хочеться туди їхати. І коли інші артисти кажуть, що "там також люди" – я ж не кажу, що там не люди. Просто я не хочу цих людей розважати зараз. Я, як особистість, зараз не можу цього прийняти. Це тупо – зараз виступати в Росії.

Найбільший російський лейбл "Союз" пропонував нам видати "Wasserwaage" – ми їм відповіли запитаннями: скільки в них людей підтримує анексію Криму? Чи вони згодні з окупацією Донбасу? Чи вони готові відмовитись від співпраці з тими артистами, які підтримали це все?

С. І. Ми питали також, чи готові вони з постерами нашого альбому надрукувати фотографії з закликами "Свободу Сєнцову" чи "Свободу Савченко" – але це явно був шок для них. Вони нічого не відповіли.

В. П. Стас – він з Донецька, я з Харкова, Антон з Дніпропетровська – ми таки Схід і для багатьох росіян це просто незрозуміло, як так може бути. Звісно, об’єктивно – нам нема, де виступати крім Києва, Львова і ще кількох міст. Але, коли ми починали цей проект – ми й не збиралися якось серйозно гастролювати, ми не планували збирати зали. У нас немає менеджера, pr-менеджера, техніків і додаткового персоналу. Ми суцільний вірус. І робимо все це тільки тому, що нам самим це потрібно, а люди які з нами співпрацюють – так само роблять це, бо їм по кайфу. Взагалі, є ідея зробити паузу, щоб далі не повторюватись і знайти нові ідеї, нові поштовхи. Але я думаю, що проблем у цьому світі вистачає, і сказати завжди буде що.

Ви залишились у Львові ще на один день, щоб піти на концерт Дахи Брахи. В Україні є гурти, які добре знані у світі і асоціюються з Україною, але вдома вони не відомі широким загалам. Цілком ймовірно, що Вагоновожатые можуть поповнити ці ряди. Як ви це бачите і чому гурти, які відрізняються якісним звучанням є незатребуваними в Україні?

А. С. Якщо порівнювати ступінь відомості Дахи Брахи – як їх сприймають десь в Америці чи Європі, то в Україні до них цікавість така більш камерна – фахівці, поціновувачі, театрали. Я думаю, якщо б вони частіше грали в сучасних клубах, як Sentrum – вони б його збирали без проблем кілька разів на рік, чи навіть кілька разів на сезон. Наразі вони грають в театрах. Молодь слухає ближчих героїв, а Даха Браха для них такий етнографічний гурт, який в шапках там десь сидить. Вагоновожатые з трошки іншого вагону (сміється). Ми не україномовні, це не дуже модно зараз – модно бути патріотичним. Але все розвивається дуже стрімко. Для нас самих є великою несподіванкою, що за півтора року ми почали збирати зали, значно посилилась увага преси. В наших попередніх гуртах такого не було.

С. І. На першому концерті ми зібрали 50-70 людей, от минулого – зібрали майже 1000 людей в Києві. Чисельність публіки не має значення, навіть в маленькому залі буває відчуття, що ти граєш на стадіоні. Вимальовується приємна тенденція – ми стаємо повноцінним фестивальним колективом. Вже маємо запрошення на фестивалі в Білорусі та Польщі. Нас хочуть чути.

В. П. Якщо б три роки тому хтось мені сказав, що я буду зацікавлений в тому, щоб слухати українську музику і якось бути в цій тусовці – я б сказав "та ви шо?!". Тому що я повністю був орієнтований на те, що ми з Антоном зробимо якийсь проект, поїдемо і будемо в Москві/Пітері/Єкатиренбурзі його грати і все буде добре. А зараз мені дуже подобається, що музичні ринки України і Росії повністю розділилися. Дуже показово було, коли влітку ми грали на фестивалі Atlas Weekend і там був один такий типу гедлайнер Ассаі з Росії – це був єдиний провальний виступ, він пішов після п’ятої пісні, бо відчував, що це не його свято. Два фестивальні дні, дві сцени, український лайн-ап, автобусні тури з усієї країни, дуже багато людей. Я відчув, що ось – ми маємо ринок, ось воно справжнє, наше, ми маємо, з чого зробити крутий продукт. І це не тільки через спалах слухацької уваги до українського. Ця музика мені цікава. Я слухаю, наприклад, The Erised – я розумію, що це не просто якась копія західного, а це своє слово в музиці, у світовому контексті. Утворився певний вакуум, російські артисти не наважуються сюди їхати, і це дало імпульс для нашої музики. Це показово для тих, хто раніше українську музику серйозно не сприймав. Зараз 90% афіш київських клубів – це українська музика. Комплексу меншовартості української музики більше немає.

Вполювала львівський сет-ліст – вони у вас завжди шифровані?

А. С. Так! От буває замість "Камні" пишемо "фрікі-кібер-фолк" (сміється). Колись Валіку запропонували – то він сказав не показувати йому таке більше, для нього це жах. Ми це робимо, щоб не підглядали, бо буває хтось знизу подивиться і потім кричить "а там зараз буде це". Тому, щоб деякі речі не пролунали раніше, ніж ми задумали – отак і шифруємо.

С. І. Я вважаю – це мистецтво (сміється).


Прийшла до них на інтерв’ю з власною версією, чому альбом називається так, як називається. Звучала вона приблизно так "васервага – це така штука, без якої жодний фундамент і жодна стіна не були побудовані". І пішла я від них з твердою впевненістю, що їх перший альбом стане добрим підґрунтям для подій та явищ, яких так не вистачало сучасній українській сцені.

Катя Маріаш, Varosh

Фото: Віталій Маріаш

0 #