Оксана Довганич тільки нещодавно закінчила Закарпатську академію мистецтв і розпочала свій самостійний шлях художниці. Її роботи неодноразово представляли в Музеї сучасного українського мистецтва Корсаків у Луцьку (у мультикультурних проєктах “Інтро”, “Імунітет”, проєкті-перформансі “deТермінація”), а деякі картини вже сміливо купують замовники з різних куточків світу. Минулого року її персональна виставка карантинних робіт красувалася в ужгородській кав’ярні “Riverside”. Зараз дівчина є співавторкою проєкту-рефлексії про стан людини в умовах пандемії, який розробляє під кураторством закарпатського художника Тараса Табаки.
Як це — працювати в абстрактному мистецтві, з якими труднощами може зіштовхнутися митець та чому потрібно вірити в себе, незважаючи ні на що, Оксана Довганич розповіла в інтерв’ю.
— Розкажи про останню картину, яку ти намалювала.
— Це “копія” магістерського проєкту. У мене була ідея передати спогади через пейзаж. Я зобразила ліс, який полонив легенький туман, що перетікає у середовище, де я перебуваю разом з іншими людьми. Насправді це ніби занурення в себе — дитячі спогади, теперішні думки. За кілька тижнів після захисту копію роботи замовили до Німеччини. У мене було лише два тижні, і я по-студентськи хвилювалась, що не встигну. У результаті вийшов інший твір за сприйняттям — більш світлий та сонячний.
— Виходить, художник ніколи не може повторити свою картину?
— Завжди виходить щось інше. Коли потрібно зробити копію, у художника все одно вийде “по-своєму”. Тому я і ціную цей досвід. Навіть власний твір не може бути ідентичним з попереднім. Це дуже цікаво — ти знаєш поетапність роботи, техніку, колір, але виходить щось інакше.
— Твої картини — це твоє відображення?
— Так, абстрактне мистецтво для мене — це досить інтимна розмова художника з глядачем. Ти оголюєш свою душу, відкриваєш всю правду про себе — де ти ліричний, або ж агресивний, Це дуже особисте.
— Буває таке, що важко віддавати картину?
— Колись мені сказала Людмила Корж-Радько, викладачка Закарпатської академії мистецтв: “Малюй твір, ніби ти його нікому не покажеш, не віддаш. Він тоді вийде найкращим”. Коли ти малюєш щось на замовлення, підсвідомо намагаєшся догодити клієнту. Відповідно, почуваєшся скутим. Перша робота, яку я продала, — “Стихія”. Я буквально за кілька днів її написала. З експозиції в Закарпатському обласному художньому музеї ім. Йосипа Бокшая її придбали в Угорщину. Мені неймовірно важко було її віддавати, адже це одна з улюблених робіт. Але це й мій перший фінансовий досвід.
— Яким ти бачиш свого глядача?
— Я дуже чутлива та сприйнятлива. Тому хочеться, щоб людина також відчувала мої емоції. Після перших виставок мені говорили, що я змогла передати теперішній час, відобразити це у назві. У такі моменти стає вдесятеро приємніше навіть не від того, що ти створила, а від того, що глядач тебе зрозумів.
— Які техніки ти використовуєш?
— Насправді я не можу вибрати між графікою та олійним живописом. В акрилі практично не працюю — він на водній основі і швидше сохне. Олія за консистенцією густіша, вона сохне дуже довго. З нею легше варіювати, імпровізувати. А у графіці усе залежить від акуратності, витримки і терпіння художника. Там треба більше висидіти, вивірити кожну лінію та штрих. Тому я працюю і в графіці, і в живописі. Інколи вдається їх поєднувати. Насправді, в процесі розробки первинної ідеї, може вийти геть інший результат. І деколи він може здивувати самого художника.
— Чому обрала саме цей напрямок?
— Спочатку я працювала в іконописі, але навіть цей вид мистецтва хотілось перевести у щось модерне, абстрактне. Інколи я пишу для себе вірші, з яких нерідко народжуються мої роботи. Абстрактне мистецтво допомагає виразити емоцію — щось експресивне чи, навпаки, тихе, спокійне. Це як відпочинок, як медитація. Навіть у випадку з магістерською роботою — хотілось залишити все, що я відчувала на полотні. А коли вже лакуєш роботу, то стає легше — ніби ти виговорилася.
— Щоб стати художницею/художником, потрібно мати освіту?
— Тепер багато людей малює не маючи фахової освіти. У них є певні відчуття чи навички. Але художник повинен мати академічну основу: знати закони композиції, вчити анатомію, володіти рисунком та кольором. Мені не все легко давалося. У портретах, чи на етюдах можу подеколи й розгубитись. Моє — це більше робота в майстерні, коли ти один на один з твором, і тоді нічого не заважає.
— Коли ти вирішила обрати саме такий шлях для себе?
— Вибором завдячую своєму татові. Я із Золотарьова, а із села дуже важко піти вчитись у школу мистецтв або відвідувати додаткові уроки. І тебе ніхто не може навчити малювати, крім твого батька, який знає не більше, ніж ти. Він мені трохи пояснював анатомію, композицію, розповідав про колір, коли ми з ним гуляли по лісу. Тато бачить у моїх роботах те, що я відчуваю. І цей ліс, який я зображую дуже часто — це, напевно, відгомін тих спогадів з дитинства. Дерева на моїх картинах — переважно це люди. Вони часом поламані, іноді прогнуті під життєвим тягарем.
— Що символізують кольори у твоїх роботах?
— Майже всі роботи, які малювала під час локдауну, — червоного кольору. Він навіює страх. Холодні кольори теж символізують тривожність. Дуже люблю оранжевий — колір між тривогою і радістю. У мене практично немає яскравих робіт. Віддаю перевагу холодній спокійній палітрі.
Серія “Данте”
“Я часто пишу про кохання. У цій темі можна розвинути різні сторони — червона більш експресивна, бурхлива, а темна — сварки, переживання, подекуди й негативні емоції. Світлі плями нагадують про початок почуттів”.
“Тиша”
“Це одна з робіт, яка експонувалась у Музеї сучасного українського мистецтва Корсаків в Луцьку. На початку першого локдауну не можна було нікуди виїхати, навіть в Ужгород. Я була вдома й малювала все кульковою ручкою. Удома досить важко малювати — легко розслабитись, тому що не маєш тієї мотивації, як у майстерні. “Тиша” — про життя в селі, в оточенні лісу, садів і гір”.
“Споглядання”
“Через призму цього вікна ти споглядаєш світ, який під час пандемії став дуже важким. Все в якомусь хаосі і ти не можеш перетнути лінії і піти туди, куди хочеться”.
“Клітка”
“У цій картині переважає агресивний червоний колір. Під час карантину я все малювала на папері, не було іншого виходу. Матеріали брала у будівельному магазині, тому що доставка в село коштувала дорого. Але найкращі роботи виникають тоді, коли важко”.
— Який він, художник, на твою думку?
— Мені ще потрібно вчитися, розвиватись далі, але можу сказати, що кожен художник має бути справжнім. Коли ти бачиш, що художник живе мистецтвом, то йому хочеться вірити. Скількох світових художників уже нема, але їхні роботи живі. Справжній художник має бути щирим із глядачем. Можна побачити геть не велику роботу і думати про неї протягом одного-двох днів. А коли людина робить усе, аби просто зробити, — це завжди помітно. Звісно, що й у мене теж є такі “примусові” малюнки.
— Що ти робиш з тими картинами, які не подобаються?
— Протягом довгого періоду роботи просто стоять. Інколи я можу залишити шматочок, а зверху намалювати щось інше. Одного разу я вирішила дати ще один шанс “невдалій” роботі. Так вийшла крутезна картина, якою я дуже задоволена!
— А яка, навпаки, твоя улюблена картина?
— Одна з улюблених — “Між небом і землею” (280х90). Тоді я закінчувала бакалаврат і сильно хворіла, тож за два тижні до захисту подумовувала брати академвідпустку. На початку це мала бути багатофігурна композиція, над якою я довгий час мучилася, постійно робила ескізи. Але в те літо часто падав дощ. Я постійно була вдома і під один з таких дощів написала вірша, з якого й вирішила намалювати картину. І це було справді між небом і землею — коли пронизує дощ, а ти холонеш під ним. Так я й завершила роботу — за два тижні під наглядом Антона Михайловича Ковача, мого керівника диплому. Насправді я йому дуже вдячна — він мене постійно підтримував і не дозволяв опускати руки. Тоді, під час підготовки роботи, мені не можна було дихати розчинниками. Тож Антон Михайлович, приходячи вранці, відчиняв вікна.
Саму картину було не просто робити, я не могла зрозуміти, що не так. На ескізах ніби все добре, а на форматному полотні боїшся починати. Це так я починала працювати із монументальними композиціями. “Між небом і землею” залишиться в моєму серці назавжди.
— Якою бачиш себе в майбутньому?
— Я люблю пофантазувати, але живу і в реальному світі. Ще з 3 курсу почала працювати — в церкві, на розписах — і, напевно, звідти з’явилася любов до великих форматів. Там відчуваєш себе піщинкою в храмі, тож зрозуміло з’являється бажання створити щось велике, масштабне.
Мистецький шлях, насправді, не такий легкий. Я так піднесено вчилася протягом 7,5 років, тому що уявляла, якою художницею стану. А після закінчення академії розумієш, що ти один у цьому великому світі мистецтва. Стільки людей навколо тебе, і вони працюють краще, наполегшиіше, мають більше можливостей. Кожен художник мріє про визнання, і я про це мрію теж. Мені подобається навіть викладати дітям, але не бачу себе в цій сфері. Люблю бути вільною, коли мене нічого не затримує. Інколи буває самотньо. Але що більше залишаюся сама, то кращим у мене виходить спілкування з мистецтвом.
Персональна виставка в кафе “Riverside”
Валерія Шебела, спеціально для Varosh
Фото з архіву Оксани Довганич
