Люди

Світлана Райчук: 24 години на добу я думаю про фото

1 Квітня 2014 5 571

Фотографиня з Рівного, яка закохана у вулички та кав’ярні Ужгорода і говорить про це місто, як про рідне, почала знімати 5 років тому. Тоді їй подарували найпростішу дзеркальну камеру.

Сьогодні Світлана спеціалізується на love story та весільній зйомці. А минулого року проводила майстер-клас в Ужгороді. Власне, тоді багато місцевих фотографів і потоваришували з рівнянкою.

Нам вона розповіла про те, як почати знімати, коли тобі не 20, як наважитися змінити своє життя за хвилину. Що найважливіше у зйомці та наскільки важлива аура міста, у якому працює фотограф.


До фотографії я пришла через соціальні мережі. Одразу після реєстрації я натрапила на дуже гарну групу про фото. Потім почала цікавитися що, як і до чого. Випросила собі у подарунок камеру. (посміхається) І якось у мене все пішло. Думаю, що у житті нічого просто так не відбувається.

Я не відчуваю захвату від своїх робіт. Справа у тім, що завжди має бути простір для вдосконалення. Можливість зробити краще. Думаю, що це добре, бо так ти ростеш, стаєш більш професійним. Часто відбувається так, що після того, як робота готова, ти відчуваєш, що можна було б і краще. Це спонукає рости у професійному плані.

Фото – це була моя мрія. Я засинала і прокидалася з цією думкою. 24 години на добу мої думки були лише про одне. Власне, й сьогодні нічого не змінилося.

Ідеальних фото не має, але є помилки, які я собі пробачаю. Бувають фотосесії, з яких виходить лише 2 фотографії. Але є й такі, коли кілька дуже крутих серій. І важко сказати, що насправді краще.

Моє улюблене фото – це дівчинка зі скрипкою. Насправді ми його зробили дуже спонтанно. Купили сукню у секонд-хенді, знайшли стару скрипку без струн… потім, читаючи коментарі до цього фото у соціальних мережах, я довго сміялася. Починаючи від того, що дівчинка отримала у музичній школі двійку, йшла додому і втопилася, до звинувачень у тому, що ми затопили скрипку. (сміється)

Важко пояснити, чому саме це фото. Просто, коли я дивлюся на нього, то всередині наступає спокій. Вже давно мрію роздрукувати його, але щось ніяк до того не дійдуть руки.

У мене вдома не висить жодної роздрукованої фотографії. Але, думаю, що то звичне явище для фотографів. (посміхається) Я не маю жодної світлини моєї сім’ї – так, щоб усі були разом. Жіноча половина родини у нас дуже творча, а чоловіча – абсолютно ні. Вони взагалі не знають, що таке фото і для чого воно потрібне.

У нас жіноча династія – моя дочка теж фотограф. Ельвіра набагато талановитіша за мене. Мені часто кажуть, що це я навчила її фотографувати, але це не так. Усе, що я зробила – це дала їй у руки фотокамеру. Я мрію про те, що дочка досягне того, чого не зможу і не встигну зробити я. Тобто продовжить мене у фотографії.

Іноді мені хочеться викинути свій фотоапарат. Справді. Таке буває, коли бачиш геніальні фото. У такі моменти у мене мурахи по шкірі. Я щиро захоплююся талановитими людьми. Це моменти істини, тому що ти розумієш, як потрібно знімати і до чого треба прагнути.

До того, як почати знімати, я працювала у страховій компанії. І я до останнього не залишала роботи, але настав такий момент, коли розривалася вже було просто неможливо. Почалося багато замовлень. Але, знаєте, є такий страх: як це я буду без офіційної роботи. Зараз мене вже це не турбує. А тоді я ризикнула і виграла.

Фотографією треба займатися постійно і віддаватися їй повністю. Суміщати ще з якоюсь роботою її важко, а часто і дуже небезпечно. Є ризик погано робити й одне, і інше.

Я не можу сидіти на одному місці. Моя робота дає мені можливість подорожувати. Я маю багато замовлень на виїзді і це великий кайф: фотографувати там, де ще не була. Для мене це велике натхнення.

Я повністю віддала себе весільній зйомці. Це був дуже непростий момент у житті. Потрібно було обирати весільна зйомка чи портретна. Іноді я повертаюся до портретної, коли є вільний час, але у сезон весіль, то занурююсь у цю роботу повністю.

Взагалі я стартувала як портретний фотограф. Але потім спробувала займатися весіллями і мені це дуже сподобалося. Мої знайомі фотографи тоді казали: "Весільний фотограф – це не престижно. Не займайся цим". Люди сприймають це лише як заробляння грошей і думають, що отримувати від цього задоволення не можливо. Я іншої думки.

Мені здається, що на весіллі найголовніше – це фотограф. Все забудеться: торт, кількість гостей, казуси, деталі, нерви. А фото залишаться на все життя. І наскільки вони будуть якісними, настільки й чіткими та приємними будуть ваші спогади. 

Весільна фотографія живе найдовше, як не дивно. Це ті фото, які завжди будуть переглядати діти, онуки.

У мене не має любові до міст з першого погляду. Сьогодні мої улюблені – це Одеса та Ужгород. Але перші мої візити не надто мені сподобалися. Мені треба звикнути, побачити, відчути.

Я закохалася в Ужгород, коли приїздила на майстер-клас сюди. Валентин Кузан, організатор майстер-класу, запросив мене на концерт вашої варош-банди "Триста8ісім". Це було на радіо "Тиса", тоді ефір вів Тудор. Після запису я йшла сама до готелю. Дощ, березень, пішохідний міст, майже безлюдне місто, починається весна – і я розумію, як же я люблю це місто. Це був один з найкращих днів минулого року. (посміхається)

Мені важко сказати, який заклад в Ужгороді є моїм улюбленим. Я дуже люблю бувати у кафе "Під замком". Там дуже душевний інтер’єр, а для мене затиша атмосфера – найголовніше. Власник – Юрко – дуже приємна людина. Часом буваю у "Lab Pub", люблю "Фанфан". А найсмачніша піца в Україні – у "Crazy Rocky".

Я відвуваю дискомфорт, коли довго не приїжджаю до Ужгорода. Здається, що ваше місто рухається у правильному напрямку. Це стосується і музики, і фото, і інших видів мистецтва. Заклади, що тут відкриваються, дуже душевні. В Ужгороді багато української мови і це дуже круто. Цікаво тут почути також і угорську та словацьку.

До речі, тоді в Ужгороді був чудовий майстер-клас. Я отримала масу задоволення і натхнення. Я вдячна організатору і учасникам, а також моделям, з якими нам довелося працювати – Еріку та Надії. Вони тоді виклалися більше, ніж на 100%.

З Еріком ми часто співпацюємо і сьогодні. Це талановита та приємна у спілкуванні людина, незважаючи на його юний вік. Легко працювати з людьми, які закохані у фотографію так само, як і ти. Взагалі я вважаю, що не фотогенічних людей не буває. Є люди, які бояться своїх комплексів.

А наступного дня в Мукачеві я знімала Мірка та Ярославу, і ця зйомка є однією найкращих лавсторі, відзнятих у 2013 році. 

Якось одна фотографиня сказала чудову фразу про те, що у фотографа має бути в роботі і житті дві папочки. В одну слід складати ті роботи, які можуть тобі забезпечити фінансову незалежність, стабільність та ті, що задовільнять замовника. А у другу папочку – те, від чого отримуєш задоволення як фотограф. Потрібно балансувати.

Я не люблю красивих людей, у класичному розумінні цього слова. Бездоганних. Краса у незвичайності. В індивідуальності. Саме такі люди викликають у мене бажання взяти у руки фотоапарат і щось створити.

Мені дуже легко з людьми. Я просто їх люблю. А якщо ти любиш людину, то ти зробиш їй гарну фотографію.

Поки у мене в руках камера, я буду стояти на ногах. У мене були зйомки і дні, коли я не випускала фототехніки з рук 20 годин. Але поки я працюю, я не відчуваю втоми.

Конкуренція – це чудова річ. Якби не вона, то навіть не знаю, як можна було б розвиватися. Та й зрештою, як це круто, коли навколо тебе талановиті люди.

У кожному місті свої тенденції у фото. В Ужгороді, наприклад, дуже багато чорно-білої фотографії. Тут дуже сильні композиційні роботи. Тобто рівень високий. У Рівному фото зовсім інше. Зовсім. Особисто мені хочеться глибших кадрів та гарних виставок.

Аура міста впливає на фотографа. Коли вона сприятлива, то хочеться творити. Тому, напевно, в Ужгороді і у Львові так багато талановитих фотографів.

Моя нова любов – це репортажне фото. Бо все ж задача фотографа – показати дійсність, а не лише створити гарну картинку. Справжнє життя іноді має не зовсім привабливе обличчя. І проблем у нашому суспільстві є дуже багато.

Перша моя репортажна зйомка – це роми в Ужгороді. Коли робиш такі фото, то твої особисті проблеми здаються просто не серйозними. У такі моменти багато акцентів розставляєш зовсім інакше.

Репортаж – це найсильніший жанр у фотографії. Але, на жаль, сьогодні це мало кому потрібно. Усе, що мають фотографи-репортажники – це визнання колег та тих людей, які розуміються на цих фото. На сьогоднішній день усім потрібно гарну картинку. Така правда життя.

Мені подобається працювати у різних жанрах. Іноді за чотири дні я можу зробити чотири різні за стилем зйомки. Коли їх поставиш поряд, то важко повірити у те, що це робив один і той самий фотограф. Хоча власний почерк у мене, звісно, є.

Коли я думаю про майбутнє, то завжди уявляю себе з фотоапаратом у руках. Ідеальний варіант – Енні Лейбовіц. (посміється) Я не бачу себе поза фото. І мені щиро хочеться побажати всім, хто доторкнувся до фотографії і бачить поряд з нею своє майбутнє, – творіть серцем. Фотографуйте те, що любите. У цьому полягає секрет успішності і натхнення.

Росана Бісьмак, Varosh

Фото з особистого архіву Світлани Райчук

0 #