Ужгородець Станіслав Грещишин вже кілька років працює у Міністерстві охорони здоров’я. Його роботу не завжди видно оточуючим, але вона надважлива – планування роботи керівника міністерства, тобто пані Уляни Супрун. Тоді, коли це одне з небагатьох міністерств, яке справді робить реформи в країні – це особливо цікаво та напружено.
Говоримо зі Станіславом про роботу, його власний розпорядок та про Ужгород і його сьогодення.
– Стасе, ви вже кілька років працюєте у Міністерстві охорони здоров’я України. На якій саме посаді ви зараз?
– Я зараз працюю на посаді керівника патронатної служби міністра в Міністерстві охорони здоров’я України. Це людина, яка відповідальна за роботу керівника центрального органу виконавчої влади, безпосередньо за організацію роботи, календар, заходи, зустрічі, планування, поїздки. Це своєрідний аналог посади, яка називається «chief of staff» на Заході.
– Як давно ви працюєте на цій посаді?
– У Міністерстві на цій посаді я працюю близько року, але я був радником міністра з 2016 року. Тоді працював у громадській організації, яка займалася підтримкою медичною реформи.
– Як ви взагалі потрапили до медичної теми?
– Повернуся до 2014 року. Коли почалася війна, я навчався на історичному факультеті в КНУ ім. Шевченка. Я шукав можливості якось допомогти збройним силам та добровольчим батальйонам і якось один з друзів зробив оголошення у Facebook про те, що він шукає людей для того, аби допомогти пакувати аптечки для військових. Так я потрапив в ініціативу «Захист патріотів», яку заснувала Уляна Супрун разом зі своїм чоловіком Марком. Спочатку я приходив як волонтер та пакував аптечки, які отримували військові після тренування, а потім став координатором громадської організації. Коли ж Уляну запросили в уряд у 2016 році, то я також перейшов з нею в Міністерство для того, щоб займатися трансформацією.
– Наскільки цей перехід для вас був органічним чи все ж складним? Здається, що робота в ініціативі та в міністерстві – не надто подібні речі.
– Так, це зовсім інші речі. Було доволі складно. Ми заходили в Міністерство, в якому залишився один заступник, міністра не було вже декілька місяців, заступників за той час позвільняли або вони самі позвільнялися. Ми тоді взагалі не розуміли, де які кабінети та з ким ми будемо працювати – всьому вчилися на ходу, не було часу на якесь додаткове навчання.
На практиці було дуже багато нового, особливо у розумінні взаємодії різних державних органів, гілок влади. Це специфічна та складна робота, але дуже цікава. Вона розширює горизонти розуміння того як працює державний сектор. В громадському – ми звикли, що є якась одна конкретна проблема, з якою не справляється держава, і громадська організація працює над тим, аби знайти якесь рішення, яке пізніше можна було б масштабувати на цілу країну. Коли ж ти працюєш в Міністерстві, то ти маєш справу з величезною системою, яка має дуже багато проблем.
Ми мали працювати над ним, аби система продовжила працювати, але її потрібно було змінити та трансформувати докорінно. Це складне завдання, яке потребує неймовірної енергії людей, команд, ресурсів і сили волі. Тому перший рік роботи у міністерстві був надскладним. Особливо через те, що треба було просувати зміни, в які мало хто вірив. Найголовніше йшлося про те, аби дали старт цим змінам, дозволили їм початися, проголосувати законопроекти, які б дозволили змінити філософію існуючої системи охорони здоров’я, запровадити в ній нові принципи, зробити її людиноорієнтованою.
– Що найважче – опір з боку влади чи з боку людей, для яких фактично ці зміни робляться?
– Опір з боку людей – це міф – доволі популярний в українських медіа. Люди не опираються змінам, у них є скепсис через те, що в досвіді попередньої співпраці з урядом було багато обіцянок, популізму, велика і потужна робота російської пропаганди та їхніх союзників, для того, аби знівелювати віру українців щодо змін на краще. Рік тому стартувала зміна первинної ланки і вже 28 мільйонів українців обрали сімейного лікаря, в суспільстві колосальний запит на зміни. Коли настає черга громадян підтримати їх – вони це роблять. Люди хочуть змін та активно в них включаються.
Опір є з боку медичної номенклатури, медичної мафії, медичних феодалів, як ми їх називаємо. Це люди, які десятиліттями наживалися на недоліках цієї системи та перетворили лікарні і університети у свої сімейні володіння, а також увесь час зловживали тим, що ніхто не розуміє як працює існуюча система. Коли у родині звичайного українця хтось починає сильно хворіти, то перша емоція, яку відчуває уся сім’я, це страх і паніка, бо люди не розуміють куди їм йти, все на рівні зв’язків. Коли ти потрапляєш у лікарню без знайомств, то розумієш, що система не дбає про тебе. Якщо в тебе немає зв’язків та коштів, то все дуже сумно. Але навіть, якщо у тебе це є, то якість допомоги не є гарантованою.
Найважче у цих змінах те, що охорона здоров’я дуже довго не була пріоритетом для влади, політичних еліт, уряду. Декларувалися завжди дуже популістичні, інфантильні та наївні речі. Говорилось, що життя та здоров’я – це цінність, але нічого для цього не робилось. Натомість сьогодні, напевно вперше, охорона здоров’я та зміни в ній є у топ-адженді всіх політиків. Це сталося після того як Уляна Супрун прийшла в Міністерство і ми розпочали зміни. Це лише початок і багато роботи попереду, бо насправді справи досить сумні. Зрозуміло, що серйозні зміни можуть бути і часто є болючими. Для цього треба робити доволі непопулярні кроки, а на результати чекати декілька років, бо одразу їх побачити неможливо.
– Чи відчуваєте ви самі зміни, коли користуєтеся медичними послугами?
– Мені 26 років, я молода здорова людина, тому не надто часто відвідую лікарів. Але зміни я відчуваю по тому зворотному зв’язку, який отримую від своїх друзів та знайомих, які мені розповідають, що їхня бабуся вперше за життя отримала ліки в аптеці за рецептом безкоштовно; про те, що батька врятували від інфаркту, зробили все безкоштовно і не просили ніяких «подяк». Від таких речей люди в шоці. Коли сімейні лікарі пишуть повідомлення та нагадують про плановий огляд. Так я відчуваю, що ці зміни є.
Звісно, я розумію, що багато речей ще не змінилось, але усе мусить відбуватися поетапно. Зараз ми змінили лише первинну ланку, це лікарі, які надають базові послуги. З наступного року розпочнеться зміна «вторинки» – тієї ланки, якої найбільше бояться українці та на яку скаржаться. Утім, і тут все дуже сильно залежить від кожного окремого закладу в конкретному місті. Є як позитивні приклади, так і негативні.
Багато спілкуюся з друзями та знайомими про те, який у них є досвід у тій медичній системі, яка є зараз, і вся команда міністерства спілкується з громадянами. Якщо ми можемо щось змінити швидко, то ми це робимо. Але дуже багато проблем є наслідком десятиліть ігнорування базових принципів розбудови здорової системи медицини, яка працювала б для громадян і з хорошими умовами для лікарів.
– За ці роки, що було найважчим?
– Найперше – шкодую за те, що ми змогли допомогти не усім людям, які зверталися до нас за допомогою. Буває, що просто не встигаєш цього зробити.
Ще – серед тих людей, які атакують зміни та поширюють брехню про команду та роботу, найпоширеніший метод – брехати. Ці люди часто мають депутатські мандати або займають інші важливі посади і не мають ніякої відповідальності за те, що говорять. Тому, напевно, найважче – протистояти цьому. Ці люди можуть завдати величезної шкоди всім змінам, маніпулюючи та поширюючи брехню. Ми завжди мусимо усе це спростовувати, роз’яснювати. Це займає багато часу та ресурсів. Словом, найбільше я шкодую за часом, який ми витрачаємо на покидьків. А час – найцінніший ресурс, який в нас є і ми могли б використовувати його по-іншому.
– Імунітет за ці роки хіба не виробився?
– У нас – так. Ми значно спокійніше вже це все сприймаємо. Маємо відпрацьований алгоритм реагування. А от суспільство імунітету поки немає.
– Впевнена, що ви самі перед собою ставите абсолютно конкретні цілі. Чи задоволені своєю роботою на теперішній посаді? Чи все ж є відчуття, що можна було б зробити більше?
– Про це, звісно, краще питати в мого боса – доктора Уляни Супрун. Я ніколи не отримував ніякої освіти у тому напрямку, в якому працюю. Це доволі специфічна справа – організація роботи керівника міністерства. Багато чому вчився з практики, хоча, звичайно, є речі, які можна було б робити ефективніше. Тому я завжди намагаюся розвиватися.
– Що для вас найцінніше у щоденному спілкуванні з пані Уляною Супрун?
– В мене унікальна ситуація, адже я працюю у цій сфері лише завдяки їй і з нею. Власне це єдиний міністр, роботу якого я бачу безпосередньо. Уляна для мене приклад того, якими були б українці, якби нас не окупували після першої світової війни. Це вільна людина, професіонал своєї справи, патріот, людина з характером. Вона не лише говорить, що не можна йти на компроміси, вона дійсно цього не робить. І це дуже складно. Але, по суті, мрії збуваються – чесна, некорумпована людина очолює міністерство і хоче змінити систему, в якій дуже багато проблем і безліч людей зацікавлені, аби ця система далі працювала як і раніше.
На жаль, наші люди спроможні повірити в абсолютно фантастичні речі, просто тому що вони звикли до того, що коли людина у владі, то вона обов’язково має бути поганою. В українців століттями випрацьовувалася недовіра до будь-яких державних органів і це поле випалене пропагандою. Тому, коли з’являється хтось справді інакший, ми просто не можемо у це повірити. Це один з ключових викликів для нас як для нації, бо коли такі люди з’являться, то їх потрібно максимально підтримувати та приєднуватись до них на будь-якому рівні.
Що б там і скільки всього не поширювали, але скоро буде три роки як Уляна Супрун на цій посаді, і навколо неї жодного корупційного скандалу, окрім придуманих і фейкових. Є велика кількість змін, які розпочались; є результати по запущених змінах; є велика кількість людей у медичній сфері, які чекають на ці зміни. «Первинка» нарешті побачила результат: у них є ресурс для роботи з пацієнтом, лікарям не треба думати як вижити на мізерну заробітну плату, як працювати в амбулаторії, яка розвалюється і так далі. Усі інші питають – коли ж зміни дійдуть до них.
Уляна для мене приклад того, що потрібно багато працювати для того, аби мати результат. Без жодних перебільшень скажу, що це людина, яка найбільше працює в міністерстві. Але це дає свої плоди.
– Після виборів президента щось змінилося у вашій роботі? Чи зможете ви завершити те, що почали?
– Зараз ми працюємо у звичайному режимі, бо люди народжуються і хворіють завжди. Але ми робимо дуже багато для того, аби зміни, які ми започаткували, були незворотними. Найголовніше, що є проголосований закон, який передбачає ці зміни. Вони впроваджуються поетапно. Є принципово нові інституції, в які набирають людей іншого формату. Власне і самі інституції першочергово вибудовуються з інакшими бізнес-процесами, цінностями. Міністерство також трансформується, за ці роки 70% людей змінилися. Але завжди все можна зруйнувати. Питання лиш у тому, які для того потрібні зусилля і чиї, а також кому це може бути вигідно. Ми переконані, що в українців є величезний запит, на ті зміни, які ми розпочали, а значить ніхто в здоровому глузді не буде в такій чутливій сфері зупиняти цей процес посередині та вбивати його.
– Оскільки міністерство працює фактично цілодобово, бо як ви кажете, люди народжуються та хворіють завжди, то відповідно і в Ужгород приїздите рідко. Розкажіть про ці приїзди.
– Так, дуже рідко. Останні кілька років десь двічі на рік – близько Нового року чи Різдва, а також влітку.
В Ужгороді відпочиваю. Звісно, я на зв’язку у будь-яких робочих питаннях, але загалом це відпочинок. Дуже люблю Ужгород, це класне місто. Воно красиве, я виріс там, для мене це місце сили. З радістю бачуся з батьками, друзями.
Мені приємно повертатися у рідне місто, хоча й сумно, бо мені здається, що його потенціал не використовується на повну. Це мене гнітить. Але сподіваюся, що ситуація все ж покращиться. Для мене найбільша проблема у тому, що за ті 10 років, поки мене не було, Ужгород зовсім не змінився. Мені дуже болить логістика, яка стосується Ужгорода та Закарпаття загалом. Тут можна було б пілотувати багато речей, які далі можна впроваджувати по всій країні. Наша область найбільш інтегрована в Європейський союз. Припускаю, що сьогодні ні з якого іншого міста не вступає стільки дітей в іноземні виші як з Ужгорода. І насправді ці люди з європейською освітою дуже цінні для країни.
