По-справжньому занурених у своє хобі людей вирізняє одна риса – спокій, – переконує доцент УжНУ, історик права Андрій Головач. І дійсно, серед знайомих він завоював славу веселої, безтурботної і життєрадісної особи, яку, на перший погляд, минають клопоти, а проблеми обходять стороною. Може й справді, секрет легкості буття криється в хобі, про яке мало кому відомо, але якому Андрій Головач присвятив вагому частину свого життя? Вже більше 30-ти років він збирає моделі паровозів, потягів, локомотивів, вагонів і всіляких атрибутів до них. Унікальній залізничній колекції позаздрить не тільки будь-яка дитина, а й серйозні колекціонери, які розуміють, з чим мають справу.
Невеличка квартира в Ужгороді. Одна кімната в ній вщент заставлена коробками й пакунками. Сьогодні тут неординарна подія – на честь нашого візитку коробки розпаковані і їхній вміст, поблискуючи хромовими деталями, дбайливо розкладений на довгому столі, полицях і додаткових площах.
Царство паровозів і вагончиків – інакше й не назвеш – належить ужгородському колекціонеру Андрію Головачу. Сам він у цій квартирі також гість. Помешкання належить його батькам. Андрієва сім’я проживає в іншому місці. Пояснення, чому весь цей крам не з ним, логічне: у нього троє малюків, а це, як ви розумієте, іграшки не для дітей. Обережно проходячи повз експонати, аби ненароком чогось не зачепити, з цікавістю розглядаю кожну деталь, починаю розмову і поринаю у світ паровозного хобі…
– З чого почалося твоє колекціонування?
– Перший паровозик я вмовив тата купити десь у 1982 році. В радянських магазинах Ужгорода вони були представлені в іграшкових магазинах "Чарівний ліхтарик" і "Дитячий світ". Тоді тато мені купив перший паровоз БР-55 за 15 рублів. Мені років 8 було. Паровоз довго жив, потім, зрозуміло, зламався з об’єктивних причин. І тоді я почав збирати. Купували, дарували. У класі 8-9-му воно на мене по-серйозному найшло: я повимінював усі залізничні колекції у своїх знайомих. Все, що можна було на той час виміняти, я виміняв. На початку 90-х батько мого одного знайомого служив у Німеччині і привіз звідти шикарну колекцію – десь 5-ту чи 7-му частину того, що зараз є у мене. Я втратив свідомість і вимінював у нього все, на що можна було. Навіть на ювілейні рублі. Все йому пропонував, бо розумів, що я пропав. І таки дещо вдалося забрати.
У 1993 році, коли я вчився у Будапешті, першим ділом всюди шукав модельні магазини, і вже скоро знав їх усіх.
– Які моделі з тих, що тут розкладені, можна віднести до періоду "Ранній Головач"?
– Старих тут дуже мало. Справа в тому, що, стаючи досвідченішим, у мене з’являлися претензії до якості виробництва моделей, деталювання, керування. То були юнкорівські набори, для ігор. Тобто нічого особливого. Але потім вдалося кілька серйозних локомотивів зібрати. Тоді була фірма, яка таке робила, – "Piko" з НДР. Весь Радянський Союз був завалений тільки її продукцією.
До 90-х років за кордон мало хто їздив, і останнє, що б він звідти привозив, були б паровози. Старе зберігалося, а нового не було.
У 1994 році в словацькому Гуменному я випадково знайшов по акційній ціні паровози "Piko" за 15 доларів за штуку. І викупив все. Відразу. Там було близько 15 штук, і я відразу все віддав у Київ. Подзвонив киянам і продав.
– То ти спекулював?
– Ні, у 90-х роках це називалося більш коректно – зародками бізнесу. Та й бізнесом це назвати не можна. Модельний ринок був настільки порожній, що поява паровозів такого класу по ціні, яку я пропонував, була в середовищі колекціонерів ковтком повітря. А от в Гуменному, коли я забрав ті паровози, продавці були щасливі, тому що воно у них роками стояло на складі, і вони не знали, що з ним робити. Так я зрозумів, що на цьому можна заробляти. Але "заробляти" – не в класичному розумінні цього слова. Розумієш, колекціонувати можуть собі дозволити тільки люди, які можуть виділяти на це додаткові кошти. А тут ти сам займаєшся моделюванням, знаходиш для когось конкретні моделі, продаєш, але не для наживи, бо на виручені кошти купуєш собі щось, щоб поповнити власну колекцію. Наживою це навряд чи назвеш.
– Що таке моделювання як явище?
– Якоюсь мірою це реалізація фантазій. Це коли ти з нічого створюєш якийсь об’єкт, який виконує певні функції. Наприклад, літак літає. Він літає на бензиновому моторі, на планері, він керований. Цікаво, коли воно в комплексі. А є паровоз. Паровозу потрібно що? Машиніст. Паровоз їде по рейках. Паровози рідко бувають чистими, тому хочеться зробити його брудним, щоб це виглядало природно. Є вагони. У вагонах повинні сидіти пасажири. Пасажирам потрібна станція. Якщо є станція, то і вона повинна виглядати природно – з касами, смітниками і всім, що є на станціях. От і виходить вже маленька діорама. А якщо все це в комплексі – це і є явище.
– Яка ж тематика діорам тебе цікавить найбільше?
– Ну, мені подобаються такі, які виглядають природно. І це неодмінно повинно бути пов’язано з поїздами. З дитинства я дуже люблю гуляти залізничними станціями, великими вокзалами. Буває, від нічого робити, просто їду на машині прогулятись по Чопському вокзалу. Заглядаю в локомотивне депо подивитися, як воно працює, дізнаюсь всілякі цікаві історії, коли десь що було. Дуже мене болить, що коли київський поїзд заїжджав у Чоп, там можна було побачити старий паровоз. А потім наші "талановиті" люди порізали його на метал. Так от в діорамі повинно бути все те, як воно є насправді. Якщо це станція, то біля неї знаходиться місто чи селище, там є заправки, будиночки, магазини. Станції, вокзали – це моє.
– У тебе вже є повні комплекти діорам?
– У мене є повний комплект для моделювання локомотивного депо з поворотним колом і віяльним депо для локомотивів. Тобто це така штука, в яку заїжджає поїзд, вона разом з цим повертається і заганяє його в спеціальне стійло. Це мені цікаво. Бо ж завжди є якесь місце відпочинку чи ремонту локомотивів, де вони накопичуються. І там ціла інфраструктура. Це все в мене є, треба тільки зібрати. Потім у мене є кілька об’єктів спеціально для вантажної станції. Навіть будиночок, який мені привезли спеціально із Данії.
– Колекціонування моделей потягів поділяється на якісь теми?
– Так, звичайно. Є цілі модельні епохи. Перша – від появи паровоза до 20-х років, друга – від 20-х рр. до 45-го, третя – друга половина 40-х – 60-ті рр., четверта – 70-80-ті рр., п’ята – від 90-тих до 2010-го і зараз іде шоста модельна епоха. Кожна характеризується своїми потягами. Наприклад, колеса зі спицями у першій епосі – це її відмінна риса. Є люди, які збирають старі російські вагони, з написами що містять букви "ять". Це також шикарні моделі, які випускають в лімітованих серіях, і кожен вагон коштує божевільну суму грошей.
– Тебе яка епоха найбільше цікавить?
– Мене найбільше цікавить друга і третя, тому що вони паровозні. Мене тільки паровози цікавлять. Чому? Ну, по-перше, це естетично гарно. Особливо ті, які зроблені у чорно-червоному кольорі. По-друге, шина не симетрична. Якщо паровоз умовно пополам розрізати по осі, то буде видно, що він асиметричний. Це вже цікаво. Симетрія втомлює. Плюс – дим, звук, різноманіття деталей.
– Як іще поділяють колекції?
– Є пасажирські поїзди, крани, дорожні, товарні. От я потихеньку почав збирати пивні потяги, тобто вагони для перевезення пива. У мене є "Pilsner Urquell", дортмундське пиво, деякі інші – небагато, десь десять. Є ще поштові, багажні вагони. Ось це мене найбільше цікавить, і я по можливості їх купую. Вони, до речі, теж асиметричні. Є напіввагони, платформи, автовози, спеціальні саморозвантажувальні вагони, є 2 і 4-х-осьові платформи, цистерни. Специфіка ще в тому, що кожна модель належить якійсь країні, а країна має свою залізничну компанію. Це важливо. У мене, в основному, Австрія і Німеччина – у них рухливий потяг. Це високотехнологічне виробництво. Креслення беруться із залізничних фірм: Fleischman, Roсо, Rivarossi. Ну, і масштаби. Кожен моделіст збирає свій масштаб. Найбільш деталізована одиничка. Я збираю Н0 – половина нуля. Є ще ТТ – 1:120, N – 1:160, Z – 1:220. Зовсім інший розподіл – по модельній епосі.
– В Україні є такі спеціалізовані фірми?
– Українських нема. Моделі радянських потягів здебільшого роблять за кордоном. Є російські локомотиви: "Люська", "Маруська", "Сергій". В Україні я знаю тільки окремих хлопців, які роблять машинки. Щоправда, є 5 чи 7 вагонів, які стосуються Укрзалізниці, але їх випускають в Німеччині. У нас є хороші майстри. Я особисто знаю, чоловіка, який робить бронепоїзди. І це недешеве задоволення: моделі рухомого потяга стартують в ціні від 50 доларів за вагон.
– У тебе багато однодумців по світу?
– Багато, я їх знайшов через форум. Вже давно їжджу на виставки в Європі. Двічі був на найбільшій виставці в Нюрнберзі. Уяви: 155 тисяч квадратних метрів виставкових площ і все стосується іграшок – від ляльок до високотехнологічних літаків. Там такі "повернуті" колекціонери трапляються! У Києві в 90-х рр. був клуб моделістів. Збиралися на Контрактовій площі. Там я познайомився з колекціонерами, а потім вступив в клуб.
– Вони проводять свої виставки?
– Ні, таку виставку провести дуже важко. Поясню чому: виставляти залізницю статично – нецікаво. Її треба виставляти, щоб вона їздила. Для цього треба робити ландшафт, діораму, а це велика площа. Таких павільйонів нема, а якщо є, то хто їх оплатить? Але то було б цікаво. Моделісти роблять модулі, які, якщо з’єднати, то може вийти колія у кілька сотень метрів. Для цього повинні об’єднатися декілька колекціонерів – у одного станція, в іншого склади, вони заздалегідь обговорюють стандарти. Кожен робить свої ділянки і виходить модуль. Локально у Києві такі моделісти все ж таки збираються. Я не беру участі, бо я там максимум, що можу зробити, – покатати якийсь потяг. Хочеться зробити самому. Але для цього треба 4-5 людей, які обговорюють ландшафт, загальну тематику, підключення. Останнє може бути аналогове чи цифрове. Я позавчора був у Будапешті і бачив, як на iPad перемикають стрілки. Така система також вже є.
– А за кордоном культура моделювання більш розвинута?
– Там цьому приділяється серйозна увага. От в угорців є цілий музей транспорту. І на станціях стоять паровози-пам’ятники. Їх ніхто не псує і місцеві цигани не намагаються їх розтягти на металолом. У них є повага до своєї історії, навіть залізничної. У музеї транспорту – найбільша в Європі колекція паровозів масштабом 1:9 чи 1:6. Угорці дбають про історію, дорожать нею, а моделювання цьому тільки сприяє.
– Мабуть, ти небайдужий до долі Ужгородської малої залізниці?..
– Не сип мені сіль на рану. Ужгороду неймовірно пощастило, що він має таку залізницю. Місто, де є такі речі, цікаве з точки зору туристичної привабливості. Такі речі не приносять прибутку, але вони приносять задоволення. Так от моя мрія – відновити дитячу залізницю і на її місці зробити музей моделей. І навколо цього збирати макети. Для цього я б навіть не просив у держави грошей. Але повинен знайтися хазяїн, який й би взяв на баланс залізницю і відповідав за неї. Далі справу підхопили б ентузіасти.
– Що у вас, моделістів, спільного? І що характеризує сильного колекціонера-моделіста?
– Розумієш, моделювання – це частина культури, частина сприйняття, елемент цивілізованості. Може бути хобі – лижі, але це тільки взимку. Повинна бути у людини віддушина. Якщо вона є, то люди незашорені. Моделісти свідомо віддають себе своєму захопленню. Серйозний колекціонер – це не спонтанна людина. Свідома. Наприклад, всі збирають Європу, а він Америку… Він розуміє, чому. Він горить нею. Хорошого колекціонера вирізняє фундаментальність. Ти готуєш всі необхідні інструменти, запчастини, клей, масльонки, сідаєш у правильно освітленому місці і починаєш творити. Це заспокоєння, умиротворення… Я ще не бачив людини, у якої є хобі, і щоб вона на рівному місці зривалася. Або яку б зжерла рутина життя. Тому що це її ніша. Вона в неї входить і живе собі там якийсь час. Потім повертається до людей, і все нормально.
– На Закарпатті багато таких, хто розуміє тебе?
– Їх небагато, але вони є. Один мій знайомий переконався в цьому: довгий час в одному магазині стояли моделі паровозів, дуже дорогих. Цей мій знайомий ходив туди, дивився на них, але не міг купити. А потім в один день вони раптом зникли. Йому сказали, що хтось їх купив. Це говорить про те, що в Ужгороді є люди, які витрачають гроші на подібні речі. На форумі я познайомився з одним колекціонером, який виявився моїм студентом. Інший мій знайомий сказав, що є ще одна людина, яка цим замається. Я його знайшов, ми познайомилися, і у нас виявилося багато спільного. Але, загалом, мало таких колекціонерів.
– Твою колекцію багато людей бачили?
– Одиниці. Це ж не музей. Я можу показати її тільки тій людині, якій це цікаво і з якою можна щось обговорювати. Наприклад, є вагон. Поштовий німецький вагон. Багажний. Другої модельної епохи, зі свастикою, зроблений фірмою "Piko" спеціально для поштової служби Німеччини "Bundeіpost". Лімітована серія, продавався тільки там, є деталювання, нанесення надписів. Які колеса, які зчепи, чи є світло, скільки накладних деталей – це все обговорюється. Але тільки з тією людиною, яка це розуміє. Колекціонер-моделіст може приділяти своєму хобі цілий день, але присвячувати час людині, яка не в темі, не буде. Тому мало хто бачив колекцію. Може двоє моїх друзів-колекціонерів в Ужгороді. Тоді я дещо розклав, показав, і ми двоє з годину лазили на підлозі, чмокали язиками і роздивлялися деталі. Ну а тепер от і ти побачила.
– Як ти сам оцінюєш об’єм своєї колекції?
– Середня. Навіть менше середньої.
– Ти пробував порахувати, скільки в тебе чого є?
– Близько 30 паровозів, до 10 тепловозів, електровозів, 300 вагонів. Плюс є всілякі чоловічки, машинки, ялинки, службова техніка. Воно все чекає свого часу. І душу зігріває.
– Твоя колекція має якусь грошову вартість?
– Ні, я не можу її оцінити. Справа в тому, що є вагони дорогі, а є цікаві тільки особисто мені. І які я не продам ні за які гроші.
– Взагалі, колекційні паровози дорого коштують?
– До кількох тисяч євро. Все залежить від того, з чого він зроблений, як і ким. Наприклад, відомі фірми випускають паровози лімітованих серій, кожна коробка має номерний знак і все в такому дусі.
– Ти маєш лімітовані екземпляри.
Нема, тому що у мене бюджетна колекція. Я збираю те, що можу собі дозволити. Купити зараз паровоз за 1000 євро, поставити і милуватися ним я не можу собі дозволити.
– Скільки грошей тобі не шкода потратити на паровозик?
– В розумних межах. Одружившись, я навчився себе контролювати. От бачу якусь модель. Дах рве, як хочу її купити. Але краще я 10 місяців повідкладаю по 20 євро і потім легально її куплю – не позичаючи, не забираючи щось важливе у сім’ї. Я вже не роблю спонтанних покупок. Але й без свого хобі я перестану бути собою. Ти повинна мене зрозуміти: от без гарного одягу ти не будеш собою, а тебе всі знають, як елегантну жінку. Ти і одяг – одне ціле. Так і в мене з моїми паровозами. Хоча, ні. Спонтанно я все ж таки можу купити якийсь рідкісний екземпляр…
– А що є перлиною твоєї колекції?
– Є такий паровозик. "Анна" називається. Як моя донька Анна. Але не подумай, що я доньку назвав на честь паровозика. Навпаки, паровоз з’явився 2 місяці тому, а їй вже 8 років. Взагалі, я його давно шукав. А побачив у каталозі. Це німецька модель, судячи з усього, зроблена з якогось оригінального паровоза, який так і називався – "Анна". Це не той паровоз, за який треба віддавати божевільну суму грошей, але дорогим він є тільки для мене і тільки тому, що в мене є донька, яку також так звати. Там нема нічого високотехнологічного. Але коли я його знайшов, і в мене на той час були гроші, я ходив просто щасливий. Тому це перлина. У кожного колекціонера вона своя. Крім "Аньки" перлин більше нема, тому що мені подобається кожен експонат.
– Був період, коли твоя колекція довго не поповнювалася?
– Був. Перерва тривала з 1998 по 2009 рік – все лежало в дивані і ніяких емоцій не викликало. Це був перехід епох. Від старих до нових цифрових технологій. А потім раптом один мій дуже хороший знайомий на ім’я Роберт взяв і подарував два стартових набори нового "Piko". Це був паровоз, підлаштований під цифру, і це була зовсім інша якість, зовсім інший рівень, з динамічними зчепами. Паровоз був підготовлений під декодер, рейки профільні – все було по-іншому. Все, що раніше здавалося екзотикою, тепер потрапило в мої руки, і я знову пропав. Невдовзі я поїхав в Угорщину до знайомих, які були винні мені гроші, а в них був іграшковий магазин… І вони почали розраховуватися зі мною моделями. З того часу колекція почала стрімко рости. Я витягнув із запасників все, що в мене було. Привів все в порядок, і це вже було схоже на колекцію. Але зараз знову рік-півтора якихось вагомих поступлень немає. Бо все змінюється. Я прийшов до висновку, що одна справа – забивати полиці моделями, інша – мені хочеться насолодитися ними, іноді просто покатати. А для цього треба купити рейки, цифрове керування, елементи ландшафту. Словом, купити все. Тобто потрібен фундаментальний підхід.
– Яку мінімальну площу тобі необхідно, щоб зробити діораму і щоб один потяг більш-менш виглядав так, як ти хочеш?
– Це повинен бути стіл 3х4 метри. Тобто ти тепер розумієш, яка площа приміщення повинна бути, щоб належно розмістити всю мою колекцію? А щоб мінімально зробити так, щоб вона їздила і щоб було цікаво, то треба грубо до 40 кв. метрів площі. Дружина зробити це вдома, звісно, не дозволить.
– Як все ж таки сім’я ставиться до твого хобі?
– Дружина з розумінням. Бо в якийсь час це був бізнес – я купував, перепродував, на виручені гроші годував сім’ю. А вже потім поповнював колекцію тим, що виручав з продажу моделей.
– Мабуть, твої діти найщасливіші в світі, бо їхній тато має стільки іграшок. А в них проявляється потяг до поїздів?
– Так, блиск в очах очевидний. Хоча не скажу, що вони часто мають можливість роздивитися вміст цих коробок. Але буває, що я кажу старшим дітям: збирайтеся, сьогодні ми йдемо до бабусі і будемо гратися. Тоді ми приходимо сюди, розкладаємо, підключаємо все управління і сидимо. Зрозуміло, що унікальні моделі в такому випадку дітям в руки не даються, але є паровозики, які їм можна покатати і отримали задоволення від розмаїття кольорів, звуку мотора, розкладання рейок, проїздів під якимись ними зробленим тунелями. Це класно. Це не передати словами…
– Ти б хотів, щоб син також по-серйозному підхопив твоє хобі?
– Я хочу сина навчити головному: якщо в тебе є хобі, то треба отримувати задоволення від нього. Якщо він буде цим займатися тільки тому, що цим займався тато – це нецікаво. Йому набридне і він все розпродасть. А якщо це буде хобі, яке викликає задоволення… Моя мрія – займатися цим разом із сином, а ще краще – зробити щось таке, щоб взагалі всім нам десь збиратися. У мене є багато знайомих моделістів: одні збирають літаки, інші – танки, треті – фігурки, деякі – спецтехніку. Має бути місце, де люди збираються за чашко чаю, обговорюють новинки, каталоги, чмокають язиком, придумують якісь виставки. І якщо збереться група ентузіастів, можна відразу реєструвати громадську організацію моделістів Закарпаття. Я їздив на виставки моделістів в Угорщині, там є клуби моделістів. Вони живуть за принципом: 8 годин роботи, 8 годин відпочинку, 8 годин розваг. І ти знаєш, це працює!
– Зараз є паровозик, яким ти мариш, і яким би дуже хотів поповнити свою колекцію?
– Я збираю паровози по серійним номерам. От є 62, 64-та серії. Є 56-та. У мене товариш зібрав паровози 50-ї серії – ходить такий собі щасливий. Так от я би хотів 70 чи 80-ту серії. Бо майже всі 60-ті у мене є. От би далі зібрати… І також бути щасливим. Ну, і ще хочеться всі свої паровози забезпечити поїздами. Тобто щоб кожен паровоз був максимально схожим на оригінал. Словом, є куди рости і чого прагнути.
Лариса Липкань, Varosh
Фото: Андрій Кирилюк
