Життя

Олександр Дашковський: автомобіль довжиною в життя

10 Листопада 2014 3 456

Якби письменник Еріх Марія Ремарк дожив до нашого часу, то навряд чи він би запропонував головній героїні роману "Три товариші" – Патриції Хольман "Кадиллак", "Бюік" і "Лянчу". І дарма, що описана ним автівка з вузьким лобовим склом, з сухорлявою, як у гончака, поставою і з характерним свистом компресора могла розвинути 189 км/год. Вона не була винятковою. Хтозна, чи зрадив би автолюбитель Ремарк німецьким мерседесам, але біле вишукане авто з майже півстолітньою історією, яке розсікає дороги Ужгорода, викликало б захоплення і у нього.

Всі, хто бодай щось тямлять в автомобілях, просто не можуть не помітити авто ужгородця Олександра Дашковського. Проїхавшись в цьому ретромобілі, відчуваєш, що час завмирає. Ні, час повертається. Рівно на 50 років назад. Ледь відчутний шум за вікном, гуркіт старого мотору, скрипіння ручки дверей і музика, яка лунає з програвача, який за віком не поступається мотору. Для власника Олександра Дашковського зараз це вже звичні речі, а ще 10 років тому він і не уявляв, що зможе втілити мрію в життя. Далі пряма мова.


Незапланована сімейна реліквія


З дитинства, як і всі хлопці, я був не байдужий до автомобілів, але не можу сказати, що фанатів від них. І зараз я ставлюся до авто тільки, як до зручного засобу перевезення. Але мій москвич 408 – це дещо особливе: це машина-реліквія, машина-пам’ять, машина-спогад. Це авто з’явилось в сім’ї раніше, ніж я та мій брат, хоча не в цьому, власне, його цінність. Колись, ще в далекому 1966 році нову, на той час просто розкішну і бажану, ще з відчутним запахом фабри, її придбав мій дідусь.

Це був не перший автомобіль в нашій сім’ї. В дідуся на той час уже була Škoda Popular , яка на превеликий жаль не збереглася. Шкода, бо я залюбки і її відреставрував би. (усміхається) Дідусь любив обидва автомобілі, сумлінно за ними доглядав і майже в ідеальному стані, без найменших ушкоджень, авто перейшло в спадок моєму батькові. У руках тата автомобіль "побачив світ": двічі на рік ми їздили на ньому в Крим на море, потім батько їздив у Білорусію, а Тюмень стала найвіддаленішим містом, в якому побував наш "Москвич". За традицією спадковості сімейне авто перейшло моєму старшому братові, а коли стало йому не потрібним, я залюбки взяв собі.


Нове життя для старого автомобіля


Майже 10 років тому, коли автомобілеві виповнилося 38 років і звісно їздити на ньому не входило в мої плани, я вирішив відреставрувати його у пам’ять про дідуся. Тоді я ще й подумати не міг, що мине 10 років і я "витискатиму" з свого чотирьохколісного шедевру 120 кілометрів за годину. В 2004 році я твердо вирішив повернути автомобілеві другу молодість. Зізнаюсь, що сам би не впорався, допомогли друзі, які працюють автослюсарями. Поволі, не поспішаючи, працюючи, коли є натхнення, ми довели справу до кінця. Витратили на це 10 років. Все в машині вдалось повністю відтворити: перешили шкіряний салон, ліквідували всі пошкодження, з іншої машини зняли бампери і закріпили на мою, знайшли всі потрібні деталі. Все це було дуже не просто. Проте найважчим був процес фарбування. Автомобіль з самого початку був білого кольору і я не хотів його змінювати. Двигун в моїй автівці старий, але вона має 55 кінських сил. Вона повністю задовольняє мене, хоча раніше я вважав, що немає в світі кращих автомобілів, ніж від німецьких виробників.


Результат десятирічної роботи


До сих пір не можу точно описати відчуття, коли я вперше сів за кермо свого відремонтованого автомобіля. Таке враження, що заново народився не тільки він, але і я. Коли їду по Ужгороду, то ловлю на собі зацікавлені погляди перехожих. Люди дивуються і часто запитують: як вдалось зберегти в такому ідеальному стані транспортний засіб. І мало хто вірить, що я власними силами зумів відреставрувати стару автівку і подарувати їй друге життя. Проте я не єдиний в Ужгороді власник ретромосквича 408 АЗЛК. Вулицями міста їздить такий самий автомобіль тільки блакитного кольору.

Відремонтованою машиною зараз тішаться всі: і друзі, і вся родина, але найбільше радості він приносить моєму трирічному синові. Він годинами може в ньому гратися і вдавати, що керує ним. Наш інший, сучасніший автомобіль, не викликає в нього такого захоплення. Коли син виросте, то я обов’язково подарую йому наш сімейний автомобіль. Не дуже, звісно, впевнений, що у 18 років він зрадіє машині, яка старша від нього на 46 років. (усміхається)


Пам’яттю не торгують


На момент ремонту автомобіля я планував, що він буде в гаражі виключно для того, аби показати гостям і берегти для наступних поколінь. Зараз я катаюсь на ньому кожного дня і для роботи мені він зручний. Люблю цю машину ще й за те, що ремонт не коштує великих грошей. Але коли будуть додаткові кошти – неодмінно її вдосконалю. Хотілося б також показати своє творіння іншим, побувати на виставках автомобілів і я сподіваюся, що моє авто там ще буде, бо це той випадок, коли час автомобілю іде тільки на користь. З кожним роком він буде тільки кращим, унікальнішим і вирізнятиметься на вулиці ще більше. Ви питаєте мене, чи я б її продав? Ніколи і ні за які гроші. Я вклав у цю машину всю свою душу, вона мені, як дитина, яку я надзвичайно люблю і про яку дбаю. Тим більше пам’яттю не торгуть.

Віолетта Цап, Varosh

Фото: Андрій Кирилюк

0 #