В часи повномасштабного вторгнення росії в Україну, яке країна-агресор розпочала 24 лютого цього року, медійникам та медійницям довелося перелаштувати свою роботу на новий, воєнний лад. Зокрема, змінився фокус тем, які підіймають в своїх матеріалах журналісти, а також герої публікацій, адже тепер медійники все частіше розповідають історії не відомих українців, бізнесменів чи політиків, а жінок та чоловіків, які боронять Україну на фронті. Як і про що тепер пишуть закарпатські медійники? На яких темах і проблемах фокусуються? З якими труднощами стикаються в умовах реалізації? Чи цікавлять аудиторію історії переміщених осіб? Які формати зараз найактуальніші? Розповідаємо про три проєкти, реалізовані журналістами на Закарпатті в умовах великої війни.
«Історії, що не мають терміну придатності» від видання «Заголовок»
Головна редакторка інтернет-видання Ужгородського пресклубу «Заголовок» Ірина Бреза розповідає, що навесні її команда розпочала проєкт створення якісного контенту в умовах воєнного часу. Проєкт журналістів підтримала Медійна програма в Україні від Internews.«
Його мета — створення професійного, об’єктивного, перевіреного контенту у різноманітних форматах для поширення в медіа та у соцмережах. Такий контент потрібен, щоб допомогти користувачам зорієнтуватися в інфопросторі воєнного часу,уникати маніпулятивної інформації, сформувати толерантне середовище для біженців та підвищити роль і впливи якісних медіа, — каже Ірина Бреза. — Ми готуємо як власні матеріали, так і допомагаємо місцевим медіа та власкорам всеукраїнських ЗМІ шукати героїв та інфоприводи для своїх публікацій. Але попри таку академічну тематику у проєкту є своя особливість: ми хотіли своїми публікаціями, відео, історіями надихати читачів та глядачів, вселяти віру у майбутнє і в людей під час війни, до якої ніхто не був готовий». Так команда «Заголовку» запустила проєкт «Історії, які не мають терміну придатності» — розповіді про людей; про взаємодопомогу; розуміння тих, хто переїхав на Закарпаття з інших регіонів; про події та маленькі дива, які ставалися і стаються в умовах війни.
Також видання відновило популярний формат матеріалів для Ужгородського пресклубу «Ранкова кава», але у дещо зміненому вигляді — «Ранкова кава. Перемога». «Це серія інтерв’ю із людьми, які своєю щоденною працею наближають Україну до перемоги, надихають та показують приклад іншим, — каже Ірина Бреза. — Крім цього, ми організували фотовиставку “Закарпаття і війна. Фотохроніки”, яка пройшла у шести містах області. Ми експонували п’ятдесят світлин відомих закарпатських фоторепортерів та фотографів, які з перших днів війни фіксували події в області. Виставку ми розміщували у знакових місцях, щоб якнайбільше людей побачили ці світлини».
«Ранкова кава. Перемога» — це не просто інтерв’ю з різними діячами та діячками. За словами Ірини Брези, це інтерв'ю з тими людьми, які з початку війни, багато хто ще з 2014 року, працюють на перемогу України. «В різних сферах, у різних об’ємах. Але вони надихають, показують приклад, демонструють наші спільні можливості. Ці люди відомі вже і за межами Закарпаття, або ми допомагаємо стати їм відомими, бо якісну віддану роботу треба підтримувати», — каже Ірина Бреза.
Редакторка додає, що від початку війни Ужгородський пресклуб не припиняв роботу. «Ми одразу оголосили про надання домопоги журналістам, готували актуальні новини, знімали ці перші дні війни та потоки переселенців. А потім взялися за аналітику і за офлайн заходи для журналістів. Ми хотіли, щоб історія, в якій ми перебуваємо, була зафіксована. Були закарбовані моменти, події, люди, емоції, допомога і взагалі життя тилового Закарпаття. На цьому і зосередили власний проєкт», — каже Ірина.
Вона розповідає, що у деяких публікацій та відео кількість переглядів сягає десятків тисяч, вони сотні поширень та коментарів з подякою та підтримкою. «Крім новин, в яких багато хто залипає ледь не цілодобово, читачі потребують якісної аналітики, інформаційної підтримки від ЗМІ, об’єктивних текстів та відео. Тому ми продовжимо все те, що робимо до Перемоги. А після — будемо розповідати про повоєнне життя у нових якійсних проєктах», — додає редакторка «Заголовку».
Відео про важливе від видання «Varosh»
Закарпатське інтернет-видання «Varosh» в умовах війни випускає чимало корисних матеріалів. Наприклад, створює карти пунктів, де в умовах блекауту закарпатці зможуть знайти електроенергію. Також команда медіа створює тексти та відео з особистими історіями людей, які переживають воєнні події. Зокрема, військових та їх родичів, які чекають на своїх рідних з фронту.
Нещодавно видання випустило відеороботу про життя дружин військових. Головна редакторка видання Ірина Сов’як каже, що не може назвати відеороботу окремим проєктом й називає її радше однією із тем воєнного часу, яку висвітлює «Varosh».
«Ми шукаємо підтримки, передусім фінансової, щоб могти це робити. Наприклад, відео про дружин наших воїнів ми реалізували за підтримки Лондонського Інституту війни та миру. Ми подумали, що тема життя дружин військових наразі поза увагою. Якщо про те, як говорити із самими військовослужбовцями, ми чуємо хоча б час від часу, то про те, що їхні дружини теж проживають свій біль і теж є травмованими, і як підтримати їх — зовсім ні, — розповідає Ірина Сов’як. — Крім того, якщо про це доцільно говорити, в мене був свій особистий інтерес до цієї теми: свого часу я пережила свою травму, втратила дитину, і тоді я виявила, що люди, які, може, й хочуть допомогти, не знають, як зробити це правильно. А та допомога, яку вони надають, може бути не лише непотрібною, а й ще більш болісною і травматичною. Ці ситуації здалися мені схожими і захотілося зробити свій внесок у те, щоб ми всі стали більш чутливими один до одного».
Дружини закарпатських військових. Як це ‒ триматися в тилу
Редакторка додає, що не писати про війну медійники «Varosh» не можуть, адже це перечитиме їхній сутності. «І ми завжди хочемо розкривати те, що не зробили, чи недостатньо зробили інші. Наприклад, раніше перед цим у нас був матеріал про військовослужбовиць: мали на меті розвінчати міф про те, що жінка — це лише берегиня чи “прекрасна половина людства”. Той матеріал так само вийшов завдяки донорам, Асоціації “Незалежні регіональні видавці України”. На прикладі двох жінок ми показали наскільки різними можуть бути ролі і ставлення до жінки в армії, і що й те, й інше має місце в українському війську», — каже Ірина Сов’як.
Вона розповідає, що працювати з чутливими темами важко, проте героїні сюжету погодилися одразу. «Я в роботі з ними і на етапі домовленостей, і під час спілкування намагалася бути максимально м’якою, наскільки це можливо. Дуже не хотілося доводити когось до сліз, хоча врешті й був такий момент, коли трохи просльозилися і моя спікерка, і я сама, — каже Ірина Сов’як. — Перед тим як іти на інтерв’ю, у мене був розписаний план матеріалу і, можу сказати, що здебільшого все вдалося. Хоча я до останнього не знала як
складеться розмова і була готова, що доведеться шукати інших героїнь: перед записом ми одразу узгодили, що якщо хтось буде почуватися некомфортно, не зможе говорити на камеру, почне плакати і не зможе зупинитися — ми призупиняємо запис або й скасовуємо його взагалі. Я була готова до такого розвитку подій, але, на щастя, не знадобилося».
За словами Ірини Сов’як, найважливіше, що після виходу сюжету автори отримали багато відгуків від інших дружин військових. «Вони дякують за цей матеріал і пишуть, що завдяки ньому розуміють, що не одні зі своїми проблемами. Інші дякують, що підняли цю тему і завдяки цьому ті, хто навколо, почнуть краще розуміти, як почуваються люди з родини військових, — каже вона. — Якщо говорити чисто статистичними даними, то наразі це відео назбирало майже дев’ять тисяч переглядів, а для “Varosh” це дуже хороший показник. А ще це відео поширюють на своїх сторінках різні військові підрозділи. Нам це теж дуже приємно. І з цього всього ми розуміємо, що така тема важлива, і форма, яку ми обрали, — вдала. Писали нам й люди, які були в цій ситуації просто глядачами — і дякували за такий м’який формат, дбайливий до учасниць».
Чутливі мініфільми про людей, які переживають воєнні події, від «Суспільне Ужгород»
Нещодавно «Суспільне Ужгород» випустило мініфільм про родину переселенців з Криму. Це історія про незламних людей, яким через агресію Росії довелося вже вдруге починати життя спочатку: шукати новий дім, розбудовувати бізнес. Авторка фільму Жоржетта Марина-Толомбасова каже, що подібний продукт зараз — важливий і необхідний. «Суспільство приголомшене, мало інформації, як діяти в незвичайних ситуаціях. А я у своїх історіях намагаюсь передати емоції та показати людей такими, якими вони є. Розповідаю як вони знаходили вихід із різних ситуацій, як нині, так і впродовж життя, — розповідає Жоржетта. — Фільм повинен допомогти або підказати людям, що не варто втрачати надію, незалежно від віку, вихід існує завжди».
Авторка каже, що герої фільму — сім’я Галімових, своїм життєвим шляхом і прикладом може надихнути багатьох рухатись далі і спробувати розпочати усе спочатку, підтримуючи одне одного. «Коли я вперше зустрілась з героєм на ім’я Альфад, щоб познайомитись, він розповів про історію своєї сім’ї. Тоді було чітко зрозуміло, що лише подібні приклади можуть надихати інших задля продовження боротьби за свої цінності і життя. Він має багатий життєвий досвід, подолав свій військовий шлях, йому багато відомо, однак для
цілісної і зрозумілої людям картинки нам не вистачало почуттів, — розповідає Жоржетта. — Тож задля більшої емоційної складової залучили й дружину Ельміру, яка йшла з ним життєвим шляхом пліч-о-пліч».
За словами Жоржетти Марини-Толомбасової, їй, як глядачці і людині на початку війни постійно спадало на думку запитання: що вона хотіла б побачити і почути зараз. «Оскільки я постійно користуюся громадським транспортом, ходжу пішки, почала прислухатися до розмов людей. Зацікавило, які саме запитання вони ставлять: “Як виїжджати з Харкова? Де можна знайти квартиру? Як добиралися?”. Подібні запитання лунали звідусіль. Усвідомивши, що суспільству зараз потрібна хоч якась підтримка, ми вирішили щось відмінне від новин. Те, що дає надію, підтримує, показує приклад для дій, — каже Жоржетта. — Ми повинні зараз допомагати суспільству, давати той ковток повітря, який я називаю “пігулкою надії”, і оці мініфільми дарують хвилини спокою між новинами. Продовжуємо шукати разом з оператором такі цікаві історії, кожна з яких дає щось нове. Наприклад, скоро вийдуть історії про релокацію бізнесу, танці в умовах війни».
Проте Жоржетта каже: шукати героїв зараз непросто, вони на вагу золота. «Цікаві персонажі є, але щоб заінтригувати і глядача, і мене, слід глибше занурюватися у сам процес зйомок. Він важкий, виснажує емоційно. Ти дізнаєшся багато інформації про події, втрати. Історію кожного героя я пропускаю через себе. І ці хвилювання є надто важкими, — розповідає авторка. — Але найважче — це візуалізація. Потрібно налаштовуватися, що знімання триватиме не один день, ми повинні розуміти, що герої поступово пускатимуть нас у своє особисте життя, яке цілком змінилось: вони втратили спокій та усе, що набули
впродовж життя. Тому люди зараз з острахом йдуть на контакт, у кожного свої проблеми. Журналіст не повинен лізти в душу людини. Варто запитувати, що їм зручно, чого вони прагнуть тощо. Отримавши усі ці відповіді можна розпочати знімання».
За словами Жоржетти, такі історії потрібні глядачам, адже налаштовують на продовження боротьби, спонукають рухатись далі і не опускати руки за будь-яких умов. «А для мене найважливішими є ті слова, які висловлюють герої відразу після завершення знімання. Вони дякують за можливість висловитися, — каже журналістка. — У процесі ще кілька історій про цікавих людей, вони варті висвітлення. Але зараз життя рухається дуже швидко, і заздалегідь неможливо щось спланувати. Я продовжуватиму прислуховуватись до розмов і запитань людей, і будемо відповідати на запити суспільства».
Проєкти, створені в умовах великої війни, є й в інших локальних медіа. Більшість «воєнних проєктів», за словами закарпатських медійників, триватимуть не менше, ніж до перемоги. Вже після — медійники планують торкатися тем відбудови України та післявоєнного соціального життя.
Ярослав Гулан,
регіональний представник ІМІ в Закарпатській області
Блог підготовлено в межах проєкту “Мережа медіаспостерігачів”, який виконує ІМІ за підтримки Freedom House. Зміст блогу є відповідальністю ГО “Інститут масової інформації” та його автора й необов’язково відбиває позицію Freedom House
