Люди

Мукачево-Париж: Хореографічний транс Вальдемара Кречковського

16 Липня 2013 3 850

За дванадцять років у Франції колишній мукачівець Вальдемар Кречковський набув відчутного акценту та європейських манер, втім не розгубив закарпатської відкритості.

Психоделічні постановки, ексцентричні перформенси та сюрреалістичні п’єси – сфера професійної цікавості хореографа, який танцює з семирічного віку. Час від часу навідуючись на батьківщину, Вальдемар неодмінно показує свої доробки на місцевих сценах. У 2010 він привозив в Закарпаття контраверсійний моноспектакль "Inside…", у 2013 – поставив п’єсу "Темпельгоф", в якій зал споглядає гіпнотичні рухи, стан трансу та майстерну імпровізацію.


– Те, що відбувається на сцені під час виступів, на мій аматорський погляд – суміш сучасної хореографії та акторської гри з елементами перформенсу. Як можна класифікувати жанр мистецтва, в якому ти працюєш?

– Загалом, сучасна хореографія – це і є симбіоз усіх цих речей, я цікавлюся перформенсом, адже цей жанр охоплює багато напрямків, а головне – це робота над станом. Саме стан мені диктує, що я маю робити. Все базується на теперішньому часі, на даному моменті – звісно, є скелет, структура та осмислена концепція постановки, але сама форма може змінюватися безліч разів. Мене цікавить ідея, зміст і меседж, який я хочу донести, а деталі цього живого організму додаються по ходу.

– Розкажи про проект, над яким ти працюєш зараз, залучаючи як французьких, так і закарпатських танцівників.

– Я виношував цей проект в голові впродовж двох років, фінальну частину цієї п’єси збираюся показати в Берліні, а до того планую повезти її до Львова, Одеси та Києва. Поставити крапку виступом у Берліні я вирішив не випадково, за останній рік я провів там стільки ж часу, скільки й у Парижі.


Слово Темпельгоф – у перекладі означає "двір храму", так називається колишній аеропорт у Берліні, побудований у 20-х роках ХХ століття, однак закритий у 2008-му. Зараз мерія не знає, що робити з закинутим об’єктом, тож тимчасово віддала його митцям. Сьогодні Темпельгоф – це свого роду арт-сквот. Це місце має дуже специфічну енергетику, воно бачило і війну, і горе, і відновлення і, зрештою, повний занепад. Це дуже символічно, адже людство проходить такі ж фази – ми пробували і комунізм, і капіталізм, і диктатуру – але зараз нічого з цього не діє, треба шукати нові ефективні утопії.

Цей могутній в минулому аеропорт, який називається двір храму, ніби показує нам, що двір залишився, а храму – вже немає. Люди втратили віру у все, сучасний світ – це торт "Наполеон", де замість крему – прошарки брехні. Яким буде новий світ – питання відкрите.

– Над останньою постановкою працює інтернаціональний колектив – приїхали танцівники з вашої французької студії та задіяні місцеві танцюристи, наскільки гармонійною є їхня співпраця?

– Україна і Європа – ніби дуже споріднені, в той же час мають принципові розбіжності. У нас є душа, а у них – інтелект, там втрачена віра, а тут вона є. Моє завдання – поєднати ці світи. Люди, які приїхали з Франції – це мій колектив, з яким я працюю багато років. У мукачівському Драматичному театрі я дав серію майстер-класів, під час яких по відчуттям підібрав людей, які зараз задіяні у постановці.


Мене цікавлять у першу чергу відчуття, а не вміння чи невміння танцівника сідати на шпагат. Коли я переїхав до Франції, я вже мав академічну хореографічну освіту, але почав там фактично з нуля, знову навчався і невпинно експериментував з різними хореографами, перформерами та театрами. Співпраця – це творчий ріст та важливий обмін енергіями.

– Наскільки місцевий глядач готовий сприймати нетрадиційні та незвичні форми мистецтва?

– Річ у тім, що у Франції та інших країнах Європи – форма не лякає, важливий зміст, тут – навпаки: форма подачі людей може налякати, а от глибина змісту – ні. До прикладу, останнім часом я працював у Бразилії в рамках проекту, покликаного нести сучасну хореографію у віддалені куточки планети. Це було малесеньке рибацьке містечко, де люди не бачили геть нічого та ніколи звідти не виїжджали. Там я показував одну з моїх найбільш експериментальних п’єс, наймістичнішу – атмосферність, мало танцю, багато ходьби по сцені. На мій подив, люди підходили і щиро дякували та зізнавалися, що не зрозуміли змісту, але відчули енергетику та відвертість.

– Як міняється Закарпаття, вам з боку видніше?


– Парадоксом є те, що всі мої тутешні друзі впевнені, що тут нічого і не зрушує з місця, а я бачу, що все змінюється стрімко і впевнено. Люди стали значно відкритішими, спостерігається набагато менше засудження за зовнішні відмінності. Коли відкриються кордони, зміниться влада на більш сучасну та проєвропейську – потворні радянські упередження зникнуть назавжди.

Історія нас переконала, що всі агресивні режими завжди падуть, диктатуру ніхто довго не терпить, пригнічення народів не може бути вічним. Ще одна ключова відмінність – це природа, яка тут збереглася дикою і справжньою. Такого майже не знайдеш в Європі, там все штучне, занадто вилизане, підфарбоване, підстрижене. В Ужгороді можна посеред міста полежати на траві біля річки, дехто навіть купається в самому центрі міста – це дуже щиро і природно.

Вікторія Рижова, Varosh.com.ua

Фото: Сергій Мазур

0 #