Люди

Діма Матюк про музику, справжні тексти і життя в столиці

8 Липня 2013 4 312

26-річний ужгородець Діма Матюк поїхав з Закарпаття шість років тому. В Ужгороді він займався музикою, відтак і Київ обрав саме через пошук професійної реалізації. Сьогодні хлопець до рідного міста приїздить не часто, але говорить про нього з великою любов’ю. Нам він розповів про усі перемоги та важливі уроки, що траплялися у нього на шляху за цей час.

– Чому ти переїхав до Києва?


– Мене сюди привела мрія стати артистом. Власне, цим я і займаюся з першого ж дня життя тут.

– Тебе запросили на роботу?

– Я познайомився з одним продюсером, він мене і запросив. Утім, як це часто буває, з першого разу нічого не виходить. Він лише хотів заробити на мені грошей, до прикладу, якщо фотосесія коштувала 500 доларів, то він брав з мене 1000 і так далі. Але я бачу у цьому й позитив, адже це було для мене хорошим уроком. До того ж, після нього у мене залишилося чимало корисних контактів, якими я користуюся і сьогодні. Мені здається, що незважаючи на розмір міста, велике воно чи мале, потрібно завжди бути дуже обачним, тому що можна потрапити у не надто хороші ситуації.

– Коли ти вирішив, що займатимешся музикою?


– Усе почалося з улюбленого Ужгорода. Там я вперше зачитав свій текст хорошому другу – Денису Михальченку – він теж у Києві, до речі. Йому сподобалося. Ми почали разом працювати, щось вигадувати, писати. Тоді я зрозумів, що саме цим хочу займатися, що у мене це добре виходить.

– В Ужгороді ти грав у гурті чи виступав сольно?

– У нас з Денисом був свій гурт. Ми грали досить агресивну музику з відповідними текстами – дворовий реп, я б так сказав. Але і він, і я змінили чимало груп. Більше того – зараз робимо зовсім іншу музику. (ред. – сміється)

– Ти приїхав до Києва у пошуках можливості самореалізації і одразу потрапив до нечесного продюсера. Що було далі?

– Після того, як я припинив працювати з цією людиною, то все ж залишився на тій самій студії звукозапису. Подружився з композитором. Він підтримав мене і ми почали працювати разом, записали до десяти пісень. Потім мені друг запропонував піти на один кастинг. Тоді він навіть не сказав, що за гурт, але я так хотів працювати, що одразу погодився. Так сталося, що я пройшов відбір і таким чином потрапив до гурту Dress Code.


Саме у його складі у мене були перші серйозні гастролі, гонорари, хоча з креативним баченням музики, яку ми виконували, я був не згоден. Тому я готував сольний матеріал з другом з Нігерії – Девідом. Він навчив мене багато чому. Ми вже записали близько тридцяти пісень та зняли відео. В Ужгороді, до речі.

– То з Dress Code ти пішов?

– Так, мені більше не хотілося цього робити. Мені не подобалася ні музика, ні умови роботи, тому я достроково розірвав контракт.

– Чим ти займаєшся зараз?

– Кілька разів вже організовував вечірки у Києві. Досить непогано виходить, хоча великого прибутку поки немає. (ред. – посміхається)


Ще є один досить амбітний і крутий проект, у якому є можливість взяти участь. Поки не знаю, що з цього вийде, тому не загадуватиму наперед.

Можливо щось вийде, якщо ж ні, то значить час подумати про сольний проект. Я ніколи не припиняю працювати: записую щось вдома, завжди ношу з собою блокнот.

– Що останнє ти у ньому записав?

– Хм… Зараз прочитаю:

На материи слишком помешана,

Не понимаешь ли, что все это временно.


Забыв про дар, который на веки нам,

Ненастоящие ресницы на веки вам.

Ненастоящие слезы на глазах,

А глаза ненастоящего цвета у вас.

И как-то стало холодно,

А я иду не чувствуя голода.

Звісно, матеріальна сторона життя дуже важлива, але часом люди приділяють їй занадто великої уваги. Мені б хотілося, аби це було інакше, аби ми більше приділяли увагу духовності. Саме це я намагаюся розповісти у своїх піснях. Я є те, що я пишу.


– Коли ти зробив перше тату?

– У шістнадцять років.

– Скільки їх сьогодні?

– Завжди, коли починаю рахувати – збираюся. Тому мені важко відповісти на це питання. (ред. – сміється)

– Коли приїздиш до Ужгорода, куди обов’язково йдеш?

– Додому, звісно. Ну, і потім обов’язково гуляю набережною. Там я провів дитинство. Шкода лише, що усі наші графіті замалювали… Люблю до ПАДІЮНу приходити. Було круто тоді.


– Не думав повернутися?

– Думав, часто. Але зараз такий вік і період, що поки не час. Треба тут використати усі шанси: не можна здаватися, треба випробувати себе. Хоча у мене багато планів на Ужгород, на роботу там. Сьогодні я готовий до розвитку та співпраці у різних напрямках.

– Чого ужгородського тобі бракує у Києві?

– Хороших друзів, напевно. А ще сакури і прекрасної природи.

Росана Бісьмак, Varosh.com.ua

Фото: Томі Бодов


0 #