Хтось цю річ називає батогом, хтось кнутом чи нагайкою, комусь він відомий, як бич. Проте ніщо із перерахованих речей не описує справжній корбач, який гуцули-бовгарі використовували під час випасання корів на полонинах. Ба більше, у минулому він був частиною бойового строю горян, а деякі дослідники взагалі відносять цей предмет до музичних інструментів.
Чому корбач ‒ це не батіг чи нагайка
Розбираючи відмінності між всіма вищезгаданими предметами, слід розуміти, що їхнє походження сягає далекого минулого. Наприклад, бич «Словарь української мови» Б. Грінченка пояснює радше як палицю й зауважує, що згадки про нього є навіть у Стародавньому Єгипті: Фараон Осіріс зображувався із бичем у руках як із символом влади. Натомість канчук – це сплетені мотузки або ремені з руків’ям; він використовувався як покарання в Стародавньому Римі. Нагайка при цьому застосовувалася для управління кіньми і складалася із невеликого тримача, сплетених мотузок і шкіряного «плескала» на кінці.
Найбільше корбач подібний до батога, що складається з дерев’яного руків’я, пуги – мотузки або шкіри, яка кріпиться до держака. Однак батіг більше вважається знаряддям для тваринництва, тоді як корбач виконує й інші функції.
Вільям Вендівер, Life, 1938. Фото надане М.Марковичем
Корбач як музичний інструмент
Найкраще описує корбач Ігор Мацієвський в книзі «Музичні інструменти гуцулів». Сам автор розповідає про цю гуцульську річ як про музичний інструмент та відносить його до аерофонів.
«Інструмент складається з дерев’яної (явір або ліщина) ручки «пужало» довжиною 450-500 мм та діаметром 35-40 мм, до якої прикріплений власне «корбач» – батіг, сплетений із шкіряних ременів довжиною два метри і більше. Ремінь натягується на «пужало» за допомогою петлі «засивка», – пише Ігор Мацієвський. – На «корбачі» приблизно у 100 мм від ручки кріпиться за допомогою круглої залізної защіпки у вигляді ґудзика «карічки» шкіряна китичка… На кінці батога кріпиться виплетена із шовку стрічка «пуканка».
Як батіг для козаків, так і корбач для гуцулів був певний час бойовим атрибутом. Про це, до речі, пише історик і краєзнавець із Рахівщини Микола Ткач у своїй праці «Гуцульщина – історія та культура». Він стверджує, що з 1848 року гуцулів роззброїли, і вони тримали на стінах своїх помешкань лише топірець, корбач і стремена, використовуючи корбач в якості доступної для них на той час зброї.
Однак, окрім бойового застосування, можна розглянути корбач і в якості музичного інструменту. Вже згадувалося, що його відносять до групи аерофонів: серед неї, до речі, гуцульських інструментів найбільше. Зумовлено це особливістю побуту горян, їхнього мисливського і пастушого господарювання. В цьому контексті корбач розглядають як сигнальний інструмент: звук ляскоту («пуканє») розноситься на полонинах на відстань до 1,5 км.
У книзі «Музичні інструменти гуцулів» Ігор Мацієвський пише, що корбач видає два види звуків – це «пуканє» і «вий». Другий звук, «вий», добувається пастухом завдяки розкручуванню корбачи над головою й в залежності від інтенсивності розкручування він видає звуки різної висоти. Такий «вий» автор порівнює із характерним «бичачим ревом». Після того, як людина розкрутила корбач і робить ним різкий сплеск, розтинаючи потік повітря, «пуканка» розтягується і відбуваються часткові розриви її волокон, що й видає гучний ляскіт. Пан Ігор пояснює, що сам звук «пуканє» схожий на постріл пістолета. Цим самим корбач об’єднує два органологічні типи: аерофон і розривний ідіофон.
До речі, у книзі також зауважується, що «пуканє» для пастухів серйозно трактується, як мистецтво звуку, яке вдається видобувати тільки за рахунок вправності. Крім того, завдяки звуку схожому із пострілом зброї пастухи випасаючи корів відганяли від них звірину, яка боялася гучних ударів батога.
Ілюстрація з книги «Музичні інструменти гуцулів», ст. 72
Засіб для зв’язку, предмет гордості та інструмент для випасу худоби
Корбач – це невід’ємний атрибут полонинського господарювання, адже найпоширеніше його використовували під час літування. Важливо, що ним користувалися тільки пастухи, відомі на Рахівщині як бовгарі – ця назва походить від румунської bouar (boar), що означає «пастух», утвореного від латинської bovarius – «бичий», «воловий».
На жаль, внаслідок того, що люди в господарстві все менше тримають худобу, кількість тих, хто проводив літо на полонинах, випасаючи корів, значно зменшилася. Проте ще наприкінці 90-х років на Рахівщині була велика кількість полонин. На одній із них майже три літа поспіль з 14 років провів рахів’янин Микола Томашук. Згадуючи нині той час, зауважує, що робота бовгарьи, як і вівчаря – дуже важка і виснажлива. Проте зауважує, що корбач під час літування був незамінною річчю, адже його використовували і як засіб завертання худоби, і як інструмент для передачі даних, а також як індикатор професіоналізму та навіть засіб для визначення погоди.
– На той час добротні корбачі були рідкістю, бо тільки окремі ґазди володіли технікою його плетіння. До того ж дістати хорошу шкіру для основи теж було важко, – зауважує Микола. Все плетіння повинно було плавно звужуватися із початку (найтовстішого місця) до самого кінця. Форма має бути кругла, матеріал – натуральна шкіра, щоб корбач плавно розкручувався і видавав гучний звук. Цінувалося, коли в плетінні використано багато пасем, й вони, завдяки правильній техніці й розрахунку довжини, звужувалися до кінця. Не годилося, щоб одну з основ (пасем) відрізати, або плести з ниток чи іншого не міцного матеріалу, бо тоді корбач легкий.
– Найкращий на тій полонині корбач був у старшого бовгарьи: довжина сягала більше семи метрів, а важив приблизно два-три кілограми. Держак був інкрустований пацьорками у вигляді вишивки, прикрашала корбач також китиця з ниток. Хтось ще прикрашав держак різьбою та зазначав дату літування, – розповідає Микола. Та практика вирізання років із часом відійшла, бо корбачі почали передаватися іншим пастухам. Наприклад, з початком кожного літування старший полонини видавав кожному із бовгарів корбач. Цікаво, що для того, аби вони не псувалися, ґазда на осінь-весну замочував їх у машинне масло.
– Однією із найстрашніших речей на полонині було загубити свій корбач. За ним старший міг відправити тебе після пригону корів на пошуки. Обов’язково було й берегти його від дощу, тобто, ти міг сам змокнути, но пугу (так ще скорочено називають корбач, ‒ авт.) намочити категорично заборонено. Якщо все ж він намокав, то ставав дуже важким і непридатним для «пуканє», бо не видавав звук, а тільки шурхотів. Після того, як його висушували, власник мусів руками розтирати шкіру, аби вона знову стала гнучкою, а це займало чимало часу.
Гуцул з конем. Юліан Дорош, 1930-ті рр. Український музей-архів у Клівленді. Фото надане М. Марковичем
Зі слів оповідача, корбач для них був засобом для передачі інформації: наприклад, кожного ранку старший на полонині ударом «пуги» давав їм розуміти, що всі збираються для розподілення напрямку випасу корів. Крім того, хлопці між собою перегукувалися завдяки ляскоту і розуміли, хто і в якому боці стежить за худобою. Часто бовгарі вправлялися у володінні корбачем і кожен демонстрував вміння видобувати найгучніший звук або навіть серію ударів. Цікаво, що на початках кожен неодноразово травмувався «пугою», бо не вмів нею добре користуватися. Микола каже, що найбільше болить, коли випадково ляснеш себе по вухах.
– З хлопцями ми любили ще «запускати бриндзарів» корбачем. Суть цієї гри в тому, що маленький камінь ми прив’язували до кінця «пуги», після вправним ривком корбачи запускали його: камінець вилітав, при цьому видаючи своєрідний гул, як дзижчання, – ділиться спогадом чоловік. – Ще завдяки звуку удару «пуги» ми розуміли, яка погода буде, бо якщо хороша, то звук «пуканє» був дзвінким і луною розносився цілою полониною. Якщо ж мав бути дощ, то звук був глухий, ніби удар у міх.
Проте, незважаючи на всі додаткові функції, які виконував корбач, на полонині все ж найголовніше його призначення було допомагати із випасом худоби. Його довжина дозволяла завертати корів на відстані 2-5 метрів, що було дуже зручно для пастухів. «Пуканєм» також вдавалося направити рогату у правильне русло, однак биття тварин батогами не практикували. Це могло бути лише як виняток під час приборкання биків.
На жаль, нині корбачи у ґаздівстві Миколи Томашука немає, бо літування у його житті складало короткий відрізок часу, однак і нині міг би добряче луснути в нього, адже навички вправляння залишилися. Чого не скажеш про вміння плести хоча б батіг, нині, зауважує, із його знайомих ніхто «людсько» цього робити не вміє.
Стосовно ж Рахівщини загалом, то є надія, що в окремих господарів корбач все ж є, і знанням, як його зробити, вони також володіють. Хоча й не факт, що техніка виконання дозволить повторити ті унікальні вироби, якими були прадідівські «пуги».
Андріана Леле, Varosh
