Сергій Мазур — невидимий спостерігач теплих людських історій, який терпляче чекає, поки саме життя відкриється перед об’єктивом.
Останні роботи Мазура ведуть далі за межі видимого — туди, де у кадрі можна впіймати звук, аромат і образ майбутнього.
У цій розмові ми говоритимемо про темпоритм та правила життя, про сімейні цінності та чесність із собою, про кадри, що змінили його професійний рівень, та про те, що сьогодні у фокусі, а що залишилося за дужками. І, звісно, про напрям, який залишається поза часом — весільну фотографію.
Як формувався характер
— У багатьох митців коріння тягнеться від інтелігентних родин, де цінували освіту, духовність, традиції — колись “золотим стандартом” було вирости в сім’ї священника або вчителя. Яким було ваше дитинство і як цей досвід сформував ваше відчуття цінності простих речей?
— Дитинство було ніби замкнуте в межах невеликої території, але дуже насичене. Я не мав тоді нічого зайвого. З того часу залишилася звичка не чекати, поки хтось покаже шлях, а самому шукати відповіді.
Я виріс передмісті Ужгорода, де тоді був зовсім інший ритм. Люди працювали на Львівській залізниці, будівництві, на базах — прості, чесні професії, без гучних слів про амбіції чи самореалізацію. Моє дитинство було саме таким — спокійним, зрозумілим, без великих очікувань. Батьки ходили на роботу в місто, я їздив до школи й одразу повертався додому.У мене був свій маленький світ: кілька вулиць, друзі, футбольне поле, велосипед, літо без графіка. І хоча ніхто не говорив про творчість чи розвиток, я інтуїтивно вчився розбиратися в речах. Міг годинами крутитися з велосипедом — ремонтувати, розбирати, збирати, вигадувати, як зробити краще. Тоді я ще не знав, що це називається процесом…
— То у вас не було жодних дотиків до творчості в дитинстві?
— Ні. Можливо саме тому, мені було так добре, бо ніхто не навʼязував власне бачення і не зупиняв мої бажання. Я мав свої кордони і це давало відчуття свободи. Саме у такі моменти є можливість обирати важливе для себе і вивчати це глибше. Тоді мене цікавило все, повʼязане з велосипедами: я купував різні деталі, розбирався в них, покращував. Зараз роблю те саме — тільки з життям.
— Як ви визначились, чим хочете займатись у житті?
— Це був дуже важливий період перед вибором майбутньої професії. Памʼятаю й досі ту розмову з мамою, коли вона сказала: “У тобі є потенціал, просто потрібно визначитись, що хочеш робити в житті й підготуватися”. Вона знайшла мені репетитора з математики — і це, мабуть, був мій перший справжній учитель, що навчив мене структурі, послідовності, відповідальності. Він був надзвичайно спокійним і точним. Якщо ти спізнився — заняття закінчено, приходь наступного разу. Без емоцій та докорів. Для мене це було нове відчуття того, що світ може працювати за простими, але чіткими правилами. Я тоді вперше побачив, як системність формує спокій та ефективність. Навчився сприймати навчання як процес, у якому послідовність — головна. І цей принцип залишився зі мною назавжди. Тепер, коли хочу чогось досягти, розбиваю мету на кроки та системно йду до неї. Саме завдяки цьому я тоді вступив на бюджет, а головне — вперше по-справжньому повірив у себе.
— Відчуваєте контраст між середовищем, де ви росли, і тим, яке є у вас зараз?
— Так і є… Це не добре й не погано — просто факт. Зміни почались, коли я вступив до університету. Є ті, хто просто живе, пливе за течією. Але значно цікавіше жити осмислено, мати справу, яка тебе зрощує, формує твою ідентичність. Для мене — це фотографія. Комусь комфортно в тиші, без публічності. Думаю я десь посередині між гучними подіями та вечорами біля каміну. Не прагну всюди встигати, але й не стою осторонь. У дитинстві я бачив тільки те, що крутили по телевізору — вибору не було. Потім зрозумів, що не розбираюсь у музиці, художниках чи фільмах, не пам’ятаю імена акторів. У колі людей із широким культурним світоглядом я зрозумів, що мені бракує широти кругозору й почав змінювати це.
Моє оточення змінювалося так само природно, як і я сам. Кожен період життя приносив своїх людей. Коли спільні інтереси вичерпувались, ми розходились. Зараз поруч залишилися ті, хто дає відчуття довіри й рівноваги, з ким можна говорити просто, без потреби пояснювати, чому ти такий як є. У певний момент я зрозумів, що сім’я — це не тільки близькість і підтримка, а й спільна робота над життям.
Без спроб сподобатися, але з готовністю змінюватися
— Які правила життя ви сформували для себе?
— Найважливіше правило — бути чесним із собою. Це щоденна робота, у якій доводиться ставити собі непрості питання: хто ти є, чого насправді хочеш, чого боїшся і що вже перестало бути твоїм. Коли перестаєш обманювати себе, з’являється ясність у діях, стосунках, роботі. Для мене чесність — це не тільки внутрішня категорія, а й спосіб взаємодії зі світом. Якщо сказав, то зроби. Не можеш зробити, то скажи про це відверто. Відповідальність полягає не в тому, аби завжди все встигати, а в тому, щоб бути послідовним у своїх рішеннях. З часом я зрозумів, що ця позиція робить життя простішим: менше ілюзій, менше зайвих людей, більше змісту у тому, що справді важливо.
— Щоразу, коли здається, що все стабільно — що змушує вас виходити за межі комфорту?
— Когось рухають гроші, інших процес. Не заперечую, фінанси мають значення, але для мене головне ― шлях і люди поруч. Цікаві люди завжди збагачують — думками, досвідом, залишають після себе відбиток. Це мій обмін, частинка життя, яку проживаєш разом. А гроші, як на мене, люблять тишу.
Коли приходить запит, я одразу думаю, як я його проживу. Мені цікаві не випадкові зйомки, а проєкти, у які можна зануритись: ідея, система, глибина. Хочу мати час продумати деталі, створити власну структуру, щоб кожен кадр працював на історію. Найкращі результати з’являються тоді, коли є довіра. Коли я можу відчути свободу бачення і стати не виконавцем, а партнером. Тоді зйомка перетворюється на спільну історію — з живими емоціями, справжнім процесом і внутрішнім резонансом.
Кар’єрні цикли і перезавантаження
— Ви часто переосмислюєте свій професійний шлях ― студія, фотошкола, робота з брендами. Як розумієте, коли час іти далі?
— Я питаю себе, чи є в мене ресурс: час, енергія, фінанси. Якщо є ― роблю. Якщо відчуваю, що вже важко дихати ― не беру нових завдань і повертають до питання, коли розберуся з поточними завданнями. Раніше я просто додавав нове, поки не вигорав. Зараз розумію: аби щось додати, треба щось відпустити. Так я свого часу відмовився від сімейних зйомок. Раніше це був один з основних напрямів моєї роботи. Я зрозумів, що хочу інших викликів. Може, колись повернусь до цього, але вже з іншим баченням. Якщо не змінюватися ― стаєш ремісником, як рентгенолог: сидить людина, натискає кнопку ― теж фото, але без життя.
— Ходять слухи про продаж ZoomStudio, яку Ви створили з нуля. Розкажіть, що вплинуло на таке рішення.
— Це точно не історія “продажу на OLX”. Йдеться радше про бажання передати студію тій людині, яка могла б розвивати її далі. Мені важливо знайти людей, готових до цього виклику. Я ухвалю рішення відпустити своє дитя тільки тоді, коли відчую, що є прагнення перевершити мій результат.
Наразі, серед фокусних напрямів моєї роботи ― студії вже немає. Це повернення до мого головного правила — “не брехати собі”. Мені хочеться, аби справа жила, але я більше не бачу в ній власного продовження. Бізнес структурований, працює сам, навіть коли мене немає. Але щоб дивувати, потрібні нові ідеї і повна залученість. А я зосереджений на інших проєктах. Студія — класна справа, особливо для сімейної пари: прибуткова, жива, завжди щось відбувається, приходять цікаві гості.
— Не так давно у вас була можливість зробити портрет Єпископа Греко-католицької єпархії. Розкажіть про цей досвід.
— Так, це неймовірний виклик, який ховався під звичайним запитом: чи зможу я зробити глибокий портрет духовного наставника. Пізніше виявилось, що мова йде про Теодора Мацапулу, єпископа Мукачівської греко-католицької єпархії. Я хвилювався, бо робота цікава і непроста як технічно, так і емоційно.
Спершу запит був на фотосупровід хіротонії ― процесу висвячення єпископа. На Закарпатті цього не було близько ста років. Масштаб події був дуже високий: зібралося багато священнослужителів, у кафедральному соборі зачитали папірус із призначенням, підписаний Папою Римським. Я отримав повний доступ до всіх локацій: у соборі є місця, куди не так легко потрапити. Я був тихим свідком обряду, таїнства переходу священика у роль єпископа. Все: від вбрання до молитви — відбувалося перед моїм об’єктивом. Відтак мене запросили зробити портрет нового єпископа.
Мене вразило те, що у єпархії існує цілий офіс, який займається найрізноманітнішими питаннями: від маркетингу до бухгалтерії. Тільки всі працівники — священники в рясах. Мені дуже детально пояснили технічне завдання, провели екскурсію, показали портрети всіх мукачівських єпископів, між ними є роботи Йосипа Бокшая. Останнім був владика Мілан ― його перемалювали з фотографії.
Зрештою мені вказали на пусте місце у ряді портретів зі словами: “тут може бути твоя робота”. Тоді я і зрозумів масштаб та змінив підхід. Прийшло усвідомлення, що на фото мені потрібно сфотографувати не обличчя, а душу. Це завдання рівня “намалювати вітер” або “сфотографувати тишу”.
Для мене фотографія тут виходить за межі механічного натискання на кнопку — це занурення у психологію портрета, у спробу відчути невидиме. Саме це я і люблю досліджувати.
— У чому сьогодні полягає ваша основна задача вдосконалення як фотографа?
— Їх багато. У весільній роботі, крім художньої частини, зараз важлива швидкість. Подія цікава поки вона актуальна. Часто просять віддати фото безпосередньо у день весілля. Тому складність полягає не тільки у передачі емоцій та моментів, але й у технічній і системній спроможності швидко дати готовий продукт. Якщо ти це розумієш — шукаєш рішення. Щороку з’являються нові технічні можливості, змінюється ринок, спосіб спілкування, навіть кути зйомки. Тримати руку на пульсі — необхідна професійна навичка.
Але техніка — це лише одна сторона. Інша, глибша — це робота зі змістом. Важливо не просто знімати, а розуміти, навіщо ти це робиш, що хочеш передати. Тут уже йдеться не про трюк клоуна, а про здатність зосередитись, утримати фокус, довести ідею чи історію до кінця. Бо фотографія — це не лише кадр, а послідовність дій, рішень і внутрішніх станів, які ведуть до результату.
— Які напрями фотографії формують сьогодні ваш творчий фокус?
— Весільна зйомка — у пріоритеті. Я не готовий із нею прощатися: на весіллі отримую весь спектр емоцій. Це як прочитати сильну книгу за один вечір: проживаєш разом із героями кожен момент, стаєш ближчим до них, а потім перегортаєш останню сторінку — і залишається відчуття порожнечі. Сила у людях, а на весіллі їх найбільше. Весільна фотографія це про майже всі жанри: портрет, репортаж, предметну та інтер’єрну зйомку, навіть студійні прийоми зі спалахом.
Новий фокус — інтер’єри, працюю з дизайнерами, фотографую їх завершені проєкти: простори, будинки, комерційні об’єкти. Цікаво переносити задум і реалізацію в готовий візуальний результат. Цікавий виклик — знімати роботи, що претендують на нагороди, і створювати кадри, які передають їх цінність та силу в очах інших професіоналів.
Завжди у фокусі — комерційні зйомки: фотозйомка для каталогу одягу на білому фоні, де важливі ракурси й точність кольору, або рекламна зйомка — з командою, моделлю, локацією, де десять кадрів передають цінність бренду.
Весільна фотографія: невидимий спостерігач
— Що для вас важливіше у весільній зйомці: документальна точність чи створення справжнього художнього кадру?
— Коли я почав спілкуватися з митцями, то виявив, що в моїй роботі бракує художньої складової. Я став учнем світу, спостерігаючи, питаючи, навчаючись у тих, хто знає більше. У фотографії були наставники, що допомагали мені відкривати невідомі горизонти. І тоді з’явилось запитання: кого, окрім нареченої, може зацікавити фото з весілля? Якщо нікого — це не мистецтво.
А якщо вдається створити кадр, який хочеться повісити в галереї — це вже інший рівень. Мене драйвить саме цей пошук: моменту, композиції, форми. Усе складається за мить. За 12 робочих годин на проєкті я очікую 5 кадрів, які справді можуть “відбутися”. Але чи зловлю їх — ось справжній виклик. Концентруюсь: от-от малий пролетить на велосипеді, розріз сукні нареченої зустрінеться з лінією на стіні — і треба бути готовим. П’ять-десять таких моментів і день вже наповнений сенсом. Але водночас треба бути включеним й зафіксувати весь день, від першого до останнього кадру.
— Хто допомагає вам “за кадром“, коли йдеться про великі весільні проєкти?
— Найкращий партнер — весільна агенція. Це люди, які створюють подію з нуля, формують ідею, перетворюють бюджет на емоції та враження. Якщо наші цілі збігаються, я фіксую події, навколо побудованої ними концепції. Агенція готує сцену, світло, костюми, а мені залишається натиснути кнопку в потрібну мить. Якщо результат перевищує очікування, — значить ми бачили подію однаково.
Є агенції з якими я працюю вже багато років, і нові, з якими лише шукаємо спільну мову. Цього року, наприклад, було весілля в Чорногорії — нова команда, кожен кадр виглядав неймовірно. Усі залишились задоволеними. Водночас бувають пари, яким агенції мене навіть не пропонують, бо я не підходжу за стилем — це чесно, так працює професійний ринок.
Щодо власної команди, то я самостійно роблю зйомку, відбір та обробку фото. На ретуш віддаю об’ємну роботу: портрети або книги. Планував розширюватися, зібрати команду, але ця ідея відійшла на другий план через COVID і повномасштабну війну.
— Як вам вдається зберігати концентрацію серед весільного шуму, емоцій і хаосу?
— Тишею. Часто знімаю в навушниках, аби заглушити зовнішній шум і налаштуватися на власний ритм. Через півгодини все починає проявлятися: метушня родини, підготовка до весілля, спроби вкластися в таймінг — це надихає і мене, прискорює серцебиття. Потім у ресторані звучить спокійна музика, а всередині мене ще біжить темп гонки. Навушники допомагають залишатися зосередженим і повернути баланс.
Я завжди пам’ятаю, хто я на весіллі: моє завдання зробити традиційні фото з батьками, гостями та створити ті незабутні кадри, які роками діти переглядатимуть у сімейних альбомах. Є базові речі, які треба відчути. Татові нареченої байдужі зйомки з дрона, йому важливе фото, де він обіймає доньку. І це головне. Досвід це не тільки техніка, а вміння вести діалог, та віддати продукт з бажаним результатом.
І так, є гості, які хочуть “класну фотку для себе”, саме тоді, коли я ловлю свій ідеальний момент. Приносити в жертву живий момент заради позування — не для мене. За 15 років весільної зйомки — від 20 до 60 на рік, у різних країнах і культурах, приходить просте розуміння: головне не шум, а побачити й не пропустити життя.
— Як нареченим підготуватись до весільної зйомки, аби фото були “живими”? Важлива локація, час, декор?
— Найважливіше бути собою. Ані локація, ані сукня, ані квіти не зроблять кадр завершеним — тільки людина в моменті. Якщо мета фотографа — життя, він повинен бути непомітним, стати “мухою на стіні”. Є різні підходи до весільної зйомки. Є постановка, коли все продумано до дрібниць, багато креативу і жартівливих сцен на кшталт “імітування телефонної розмови по банану”. Це не погано, просто інший жанр, інша логіка кадру. Але коли пара обирає фотографа, вона робить це не через техніку чи модні прийоми, а через відчуття: ось так я хочу виглядати й поводитися у свій день.
Іноді очікування не збігаються з реальністю. Люди хочуть живих, документальних знімків, але навколо вісім камер, кожна з яких ловить позу, а не момент. У такій ситуації справжність неможлива. Індустрія звикла до швидкості й ефекту, проте, головне не забути, заради чого береш камеру в руки — щоб залишити після себе не картинку, а справжні емоції.
— Чого бракує сучасній весільній фотографії?
— Життя. Багато краси, декорацій, але не завжди правди. Коли наречену, яка ніколи не їздила верхи, саджають на коня у сукні з десятиметровим шлейфом — це лише про контент, точно не про реальність. COVID свого часу все спростив: маленькі весілля, менше пафосу, більше щирості.
Натхнення поза кадром: світ, який формує митця
— Що вас надихає сьогодні і куди хочете рухатись далі?
— Мене надихають майстри — Маріо Тестіно, Анрі Картьє-Брессон, Ервітт, Себастьян Салгадо, Євгеній Малолєтка, Ірвінг Пенн, Арнольд Ньюман, Ґі Бурден, Пітер Ліндберґ, Платон, Енні Лейбовіц. Подобається Горський зі своїми “кубиками життя” й мінімалізмом.
Надихає кіно, режисери: Вес Андерсон, Паоло Соррентіно (“Молодий Папа”, “Велика краса”), Емір Кустуріца (“Чорна кішка, білий кіт”), Крістофер Нолан, Ларс фон Трієр, Рідлі Скотт. Люблю, коли в картинці є іронія й глибина, коли реальність змішується з поезією або безглуздістю — і з цього народжується справжня правда моменту.
Щодо майбутнього, то я все так само бачу себе фотографом. Хочу подорожувати, знімати фестивалі, події, робити репортажі: від карнавалу в Ріо до снігів Аляски. Створювати виставки, показувати світ через свою оптику та своє бачення. І, можливо, знімати весілля в усіх цих місцях. Усе це частини одного великого кадру.
Більше на сайті та на інстаграм сторінці Sergio Mazurini.
На правах реклами
Марія Туряниця, Varosh
Фото: Сергій Мазур
