Засновницю бренду авторських хусток Shpalta Альону Загоруйко багато хто знає в Ужгороді та по всій Україні. Енергійна життєрадісна жінка, успішна підприємиця з купою ідей, проєктів, колаборацій. Вона завжди у вирі подій, активна, цілеспрямована. Паралельно з успішним розвитком власного бренду, Альона часто організовує сама чи бере участь у благодійних заходах, допомагаючи хворим або ж спрямовуючи кошти на потреби військовим. Якою ж несподіванкою для друзів, знайомих і колег Альони, виявився її допис в інстаграмі про те, що вже кілька місяців вона бореться з онкологією. Стали зрозумілими її тривалі періодичні зникнення із соціальних мереж, часті поїздки до Києва, раптова коротка стрижка і хустки на голові.
Альона Загоруйко
Альона Загоруйко каже, що свою особисту історію про рак оприлюднила для того, аби вберегти інших дівчат і жінок. Бо насправді реальність сумна. За словами київської онкохірургині і мамологині Оксани Гаращенко, кожні 43 хвилини в Україні одна жінка чує діагноз «рак молочної залози», кожні півтори години одна з них помирає від цього діагнозу. Однак якщо хворобу виявити вчасно, 90% випадків піддаються лікуванню.
Локальна закарпатська хустка: ужгородка Альона Загоруйко створила стильний жіночий аксесуар
Після публікації Альони і її заклику до жінок негайно пройти обстеження, з десяток тих, хто це прочитав, звернулися до лікарів. У двох із них були виявлені й на даний час вже видалені пухлини. Це зберегло життя.
Також у Альони з’явилася нова ідея. На своєму досвіді вона зіткнулася з тим, що попри великий обсяг інформації, пов’язаної з лікуванням онкології, діагноз «рак» все одно застає людину зненацька. Тож підприємиця мріє написати книгу з алгоритмом дій для людей з подібними діагнозами.
Радимо після прочитання цього інтерв’ю також записатися на чек-ап, якщо давно цього не робили. Життя і здоров’я вартують того, аби за них боротися. Це точно знають ті, хто зіткнулися з раком і подолали важкий шлях лікування.
— На самому початку нашої розмови з’ясуймо, скільки часу минуло відтоді, як ти дізналася про свою хворобу і на якому етапі лікування ти перебуваєш зараз?
— Пухлину виявили під час планової УЗД 13 листопада 2024 року. З того часу пройшла курс хіміотерапії, пухлина зникла, але ДНК-аналіз показав, що може трапитися рецидив і лікарі мені порекомендували повністю видалити груди. Я зробила операцію у травні цього року, та наступні 5 років мушу приймати гормональні препарати, при цьому намагаюсь відновити організм, бо він добряче виснажився.
— Протягом цих непростих пів року, що нового ти дізналася про рак?
— Багато чого. Найперше, що попри розвиток сучасної медицини, новітні технології, превентивні заходи і доступ до ліків, діагноз «рак» досі звучить страшно. І він настільки помолодів, що вже давно не йдеться про вікові групи 70-80 років і вище. Онкоклініки переповнені дітьми і активними молодими людьми в розквіті сил. І я готова, якщо потрібно, всюди кричати: цього не потрібно соромитися, бо від хвороби неможливо застрахуватися. Уяви собі: кожна з 29 жінок в Україні щодня дізнається про діагноз, пов’язаний з раком. Вдумайся у цю цифру. Це означає, що кожна із 29 наших із тобою спільних знайомих може бути хвора і не підозрювати про це. І ми не знаємо, хто наступний.
А ще я тепер розумію, що фраза «все буде добре» не допомагає людині з раком. Бо, знаєш, коли у тебе гарячка і нудить, це не працює. Жінки повинні бути готові прожити важкий період, а їхні близькі налаштуватися мужньо пройти цей шлях разом з ними.
— Скільки тебе знаю, ти завжди була дуже свідома, уважна і дисциплінована щодо свого здоров’я. Регулярно проходила чек-апи, збирала кошти на лікування хворих, ми з тобою на твоїх благодійних заходах розігрували сертифікати від медичних лабораторій для проходження обстеження. Чому це сталося з тобою?
— Для себе я формулюю це питання інакше: не «чому», а «для чого»? Це радикально змінює підхід і ти переходиш з позиції жертви у позицію людини, яка будь-яке випробування сприймає як ріст і розвиток. А будь-яка трансформація здійснюється через біль.
— Розкажи, де саме і як звістка про рак тебе застала?
— Якраз на плановому чек-апі, про який я весь час наголошую жінкам. Наприкінці року завжди намагаюся завершити всі свої справи, аби новий рік розпочати з чистого аркуша. Це одна з моїх традицій. Так от, 13 листопада, я їхала із сином на вечерю і зателефонувала подрузі, лікарці-гінекологині Вікторії Подольській, у якої вже довгі роки обстежуюся. Запитала, чи є у неї «віконце» і чи могла б вона прийняти мене на 20 хвилин, щоб я зробила звичну УЗД щитоподібної та молочних залоз, внутрішніх органів. Так завжди роблю. Уже після цього здаю загальний аналіз крові, гормони і все необхідне, щоб лікарка призначила корекцію.
Зазвичай тієї пори у мене низький вітамін D, який треба поприймати, і все. Так я була налаштована і цього разу, йшла на обстеження абсолютно спокійна. Тут я хочу наголосити для всіх: якось відчути, що з тобою щось негаразд, неможливо. Бо рак на ранній стадії не болить, не має симптомів і ніяк себе не проявляє. Тому важливо весь час мати одного лікаря, бо він бачить всю картину роками і відразу помітить зміни. Так от, Віка зробила УЗД і в лівій молочній залозі побачила пухлину розміром 2,7 см. На тогорічному знімку її не було. Лікарка відразу сказала: «Альоно, тут є пухлина нечітких форм, вона мені не подобається. Потрібно пройти додаткове обстеження». І направила мене до мамолога. Я зробила мамографію, біопсію, результати треба було чекати 10 днів. Весь цей час я взагалі не хвилювалася, мене нічого не турбувало, займалася своїми справами – кінець року, темп божевільний.
Отримавши результати біопсії, зазираю до них і нічого не тямлю: якісь літери, цифри, незрозумілі медичні терміни. Тож я до зустрічі з основним лікарем розіслала їх іще трьом знайомими медикам. Першою відписала Юліана Федько і запитала, чи може зателефонувати. Я відповіла, що так. Як зараз пам’ятаю: стою на балконі, оперлася на підвіконня і чекаю цього дзвінка. І Юля каже: «Альоно, ну, це рак…» Я досі не можу нічого усвідомити: «Який рак? Що таке рак? А звідки рак? Як рак?» А вона: «Це треба лікувати негайно, не затягуйте, тому що дуже великий показник, що пухлина швидко росте».
Я питаю: «Ну, це ж просто вирізати пухлинку і все?»
А вона: «Ні, це трошки не так робиться».
Тут почали телефонувати подруги, забили на сполох, бо вони своїм знайомим спеціалістам також скинули ці результати біопсії. Усі підтвердили, що це рак II ступеня.
І в мене почався тур по лікарях.
Дерматоонколог Роман Яремкевич – про родимки, міфи і вчасну діагностику
— Ти дуже тоді злякалася?
— Мене так накрило, що я тобі не можу передати. Скасовую, переношу усі заплановані зустрічі. Сконтактувала з найкращими лікарями в Ужгороді, але друзі наполягли, щоб я ще й до їхніх знайомих онкологів поїхала до Києва. Купую квиток, сиджу у потязі і отримую повідомлення, до кого і куди я повинна завтра підійти, бо подруги уже домовилися. Цей стан дуже страшний. Ніхто з моїх знайомих такого не проходив і алгоритму дій не було ніякого. Я просто їхала до Києва і дорогою мені надсилали контакти лікарів.
У столиці є кілька інститутів раку, клінік, але я прийняла рішення потрапити до земляка, Івана Смоланки. (Іван Смоланка – лікар-онколог, завідувач відділенням пухлин грудної залози та її реконструктивної хірургії Національного інституту раку, – прим. авт.) На щастя, він зміг відразу прийняти, мене відправили на дообстеження і діагноз підтвердили: рак другої стадії, підтип B.
Хіміотерапевтка Олена Мартинюк розписала план лікування.
— Чи всі препарати були в наявності? Скільки це коштує? Часто люди хвилюються, що заради лікування потрібно продавати житло, авто і витратити усі життєві заощадження.
— Все потрібно було робити негайно, тому що моя пухлина стрімко росла. Препарат був у наявності в Ужгороді на державному забезпеченні, тож лікуватися можна було безплатно. Про це завжди треба питати, бо хворі перебувають у шоковому стані й відразу йдуть купувати ліки. Існує багато державних програм, які покривають витрати на лікування. Деякі я купувала сама, оскільки були сумніви щодо країни-виробника.
А от уже після хіміотерапії про своє відновлення людина дбає самостійно. Бо під час лікування вбиваються не тільки ракові клітини, а й усе хороше в організмі. Кожні 28 днів я роблю ін’єкції в живіт і це триватиме ще 2 роки. Цей один шприц коштує 6 тисяч гривень. Тому на відновлення печінки, зняття інтоксикації я вже потратила більше коштів, ніж на саме лікування хімією, а попереду ще довгий шлях реабілітації.
— Як відбувається хіміотерапія? Який це процес?
— Розповім виключно про себе, тому що у всіх лікування індивідуальне. Також тут хочу наголосити, щоб ви нікого не слухали, окрім свого лікаря. З ним ви повинні бути на зв’язку 24/7 і строго дотримуватися рекомендацій. Отже, я пройшла 6 хіміотерапій. Мало бути 8. Дві з них скасували через алергічну реакцію на новий препарат. Раз на 2 тижні я приходила в ужгородську лікарню і приймала крапельницю, яка тривала 4 години. Тут дуже виручає порт, який вшивають під шкіру. Бо вени зникають і потім їх важко відновити. Такий катетер дозволяє багаторазово вводити хімічні розчини відразу в аорту.
— Як ти почувалася під час лікування? Тепер очевидно, що ти ще й встигала працювати.
— Так, у мене у всьому є своя система. Я поспостерігала, як реагує організм на хімію і зрозуміла, що дуже зле мені стає на третій-п’ятий день після крапельниць. Таким чином попросила хімію призначати мені п’ятницями. У четвер закуповувала продукти дітям. Готувала їжу на кілька днів.
Ще я приймала препарати від нудоти і це дуже допомагало. Перші 2 дні після крапельниці треба пити багато рідини, по 4-5 літрів, щоб максимально вивести все це з організму. Дотримувалась спеціального харчування, повністю відмовилась від червоного м’яса. Погано мені ставало на третій день. Тут я вже давала волю емоціям, зникала з публічного життя, бо було не до того. Решту днів тижня жила своє прекрасне життя і навіть іноді примудрялася подорожувати.
5 поширених проблем зі стопами, які люди звикли ігнорувати
— Що показували результати обстежень після перших крапельниць? Як відреагувала на них пухлина?
— Уже після першої хімії пухлина зменшилася на цілий сантиметр і процес тривав. Це дуже підбадьорювало. Після всього курсу новоутворення повністю зникло.
— Променева терапія не знадобилась?
— Ні, і все тому, що я вчасно діагностувала пухлину. Друга стадія, лімфовузли не уражені, все чисто, метастаз немає, тому хімієтерапії було достатньо.
— Якщо пухлина після крапельниць повністю зникла, то навіщо було видаляти молочні залози?
— Після проходження хімієтерапії я зробила аналіз NGS HRR на генетичну мутацію. Він не є обов’язковим, але я хотіла переконатися, що рак не повернеться.
— Це той аналіз, після якого з профілактичною метою Анджеліна Джолі видалила яєчники і маткові труби?
— Саме так, і я його раджу зробити навіть усім здоровим людям. Він недешевий – на даний час коштує трохи більше ніж 16 тисяч гривень, – але багато від чого може вберегти. Його роблять в Ужгороді у CSD-лабораторії. Здаєш кров і результати аналізу приходять за 14 днів. Я досліджувала 16 генів і виявилося, що імовірність захворювання яєчників у мене становить 3%, а от грудей – 53%. Це високий показник. Я порадилася з лікарями і прийняла рішення видалити молочні залози.
Операція відбулася 6 травня. Хірургічне втручання складне. Робила я його у Києві в Інституті раку. Спочатку працювала команда на чолі з хірургом-онкологом, вичистили все аж до шкіри, щоб не було місця для повторного захворювання, а потім до роботи приступив пластичний хірург і відразу встановив імпланти. Тож тепер все виглядає естетично і майже нічого не помітно.
— Чи зверталася ти до психолога під час лікування?
— А я з нею і не припиняла контактувати. Я давно користуюся послугами психологині, ще до лікування. Щотижня вівторками маю онлайн-сесії. Вона мені дуже допомогла.
— Що у той час виявилося найефективнішим? Що або хто тебе найбільше підбадьорював?
— Напевно, це мої подруги. Мені з ними дуже пощастило. Щойно я повідомила про свою проблему, як вони створили спільний чат у месенджері, який назвали «Дубайщина». Там 16 учасниць і вони – моє все. Питання вирішувалися зі швидкістю світла. Контакти лікарів, питана вода у кімнату, зустріти на вокзалі, дістати ліки – це все вони. Жодного разу сама я не була на хімії, одна з подруг завжди супроводжувала і була поруч. Це також і відповідь на питання, чому я не поїхала лікуватися закордоном – бо там я би була самотня, а тут поруч мої люди. Ще серед «допомагаторів» я б назвала рідних, психотерапевта, йогу, медитації і свою роботу.
Майже 107 тисяч жінок на Закарпатті – у групі ризику захворюваності на рак молочної залози
Важливо, що на період лікування я видалила всі канали з новинами, щоб уберегти себе від додаткових стресів, пов’язаних з війною. Бо спочатку потрібно врятувати себе. Мене це також болить, я дуже емпатична людина, війна всередині кожного українця, але у цій ситуації треба витягти себе, щоб мати змогу продовжувати допомагати країні. Ця психологічна бульбашка тимчасова і вона буде оберігати від додаткових зовнішніх стресів.
У період лікування бажано забезпечити себе рутиною, тими ритуалами, до яких ти звикла. Наприклад, я їхала на хімію у своєму авто, вмикала підігрів сидінь, улюблену музику, мастила кремом руки – все, що роблю завжди. Подруги мені дарували червоні помади, бо треба залишатися красивою. А ще я продовжувала працювати і вести інстаграм.
— Ти багато чого встигла за ці пів року.
— Працювала, подорожувала, злітала в Лісабон. Відвідала дві країни – Португалію і Мальту – і зараз лечу в третю. Випустила за цей час 4 колекції, ще 10 запланувала, здійснила 5 колаборацій з різними брендами. Словом, на давно спланованому графіку випуску колекцій моя хвороба не позначилася.
— Пригадалися віршовані рядки Людмили Муріної: «А ти сій квіти… Навіть якщо завтра – кінець світу.» А який період все ж таки був найважчим?
— Вони всі різні. Один із найскладніших – хімічна менопауза. Уяви, тобі враз вимикають яєчники і різко настає менопауза. Кидає то в жар, то в холод, настрій стрибає, ти плачеш, падаєш духом, буває, що взагалі нічого не хочеться. Але період хімії чи операції – не найстрашніше. Бо тоді ти якось живеш на адреналіні, вся зібрана. Я під час стресу вмію акумулювати сили, зібрати себе докупи.
Але потім настає післяопераційний період і довге відновлення. Пружина в організмі розслабляється, починається депресія. І тут вже стають в нагоді всі можливі доступні засоби. Я направду дуже вдячна подругам, які били на сполох, коли я зникала навіть на два дні – відразу телефонували, витягували, гуляли зі мною на вулиці, надсилали квіти, продукти. Це неймовірна підтримка.
— Дай пораду, як реагувати знайомим, коли вони дізнаються, що людина захворіла на рак? Краще її взагалі не чіпати, чи навпаки – йти і пропонувати допомогу?
— Тут усе дуже індивідуально. Але якщо вже людина починає відверто про це говорити, то треба писати, питати, чим допомогти. Бо це у мене була потужна підтримка подруг, а в кого її немає? Це ж людина навіть не може купити і принести собі пляшки води. Часто буває, що і фінансової допомоги потребують хворі на рак, а самі про це не наважуються попросити.
— Ось цей етап, коли жінка вперше бачить себе без волосся… Напевно, це дуже важко сприйняти?..
— Так. Як би ти себе до цього не готував, це дуже сильно б’є морально. Волосся починає випадати приблизно на 14-16-й день після першої хімії. Пам’ятаю, я відкрапала другу хімію, після обіду п’ю каву і мимоволі почухала голову. В руках залишилося волосся… Тебе це просто вбиває. Ще два дні після цього я боялася помити голову, щоб не побачити на рушнику жмутки волосся. Почала застеляти подушку рушником, щоб у разі чого швидко стріпати. Це страшно. Волосся на голові меншає, рідне, випадають брови, вії.
Я готувалася до цього періоду. Завчасно розповіла дітям, що якийсь час буду лиса. Пішла до знайомої перукарки, зробила коротку стрижку, а зі свого довгого волосся мені виготовили перуку з імітацією шкіри голови. Тож коли прийшов час, у мене була готова перука з мого волосся. Стали в нагоді й мої хустинки, якими я обмотувала голову. Це навіть виглядає стильно. А щоб не шокувати оголеною головою незнайомих людей на спортивних заняттях, я створила окрему групу зі своїх подруг і тренерка Юля Карпенко проводила для нас індивідуальну йогу.
Ще з’ясувалося, що мій череп гарної форми. Мені навіть робили компліменти.
Торік майже 12 тисяч закарпаток пройшли безплатно мамографію. Де можна отримати послугу
— Ти надала нам дозвіл опублікувати свої фото з оголеною головою. Дякую, вони чудові. Не кожна могла б на таке наважитися.
— Ці фото я спочатку робила для себе. Фіксувала всі етапи лікування, така собі самохронологія. І це не для того, щоб я колись подивилася і жахнулася, через що я пройшла, а для того, щоб коли засумніваюся в собі, усвідомила, яка я сильна. Не було мети їх публікувати. Але тепер більше хворих дівчат почало мені писати. Це страшно, але їх щоразу більшає. Минулого тижня, коли я ходила на укол, лікар повідомив про 63 госпіталізації протягом останніх 10 днів. Це величезна статистика як для маленької приватної клініки. В онкодиспансері ще жахливіша ситуація, в Інституті раку – ще. Люди замикаються в собі, а потрібно себе мотивувати і жити далі. Попри все.
— Після всього, що з тобою сталося, мені здалося, що новину про приліт у твій київський фабричний цех під час одного з масових обстрілів ти сприйняла аж якось занадто спокійно. Як це тобі вдається?
— Знову ж таки, це така собі перевірка зверху, а як я на все реагуватиму. Я вже навчена: є виклик – приймаємо його. У «Шпальти» є фонд розвитку і я звикла акумулювати кошти на непередбачувані обставини. Звичайно, що не настільки непередбачувані. Це ж могло би бути і щось хороше. Наприклад, прийде замовник, який захоче закупити 100 тисяч хусток. То у тебе повинні бути гроші, щоб принаймні закупити тканину на такий об’єм. Тому зараз я використала ті акумульовані гроші на відновлення виробництва. І всюди шукаю позитив. От мені приємно, що 11 корпоративних клієнтів, які очікували на своє замовлення, погодилися ще почекати, не скасували його і не вимагали повернути кошти.
Я вже настільки загартована, з такою легкістю приймаю всі ситуації в житті, що воно легше і дається. Менш ніж за тиждень після руйнування і пожежі ми відновили виробництво.
— Які б головні поради ти дала жінкам, які опинилися віч-на-віч з раком?
— Не соромитися своїх почуттів і емоцій, давати їм волю. Я позитивна людина, але коли мене питають, як справи, я відповідаю чесно: «Погано». Бо це правда. Але я не заганяю себе. Коли потрібно, плачу, а потім іду займатися своїми справами. Так, зараз через гормони моє тіло змінилося. Ок, посумувала, прийняла це і пішла питати дієтолога, що робити. Лікарка розписала харчування. З дозволу хіміотерапевта я виконую фізичні навантаження, масаж, відвідую заняття зі стретчингу, йоги, ходжу на реформери, косметичні процедури.
Мені періодично пишуть незнайомі жінки, які також хворіють, але не афішують це. Є такі, що навіть батькам не кажуть, щоб не тривожити їх. Я з ними на постійному зв’язку, підбадьорюю. Вмовляю не зачинятися в замкненому просторі і в собі. Одній дівчинці відправила свою хусточку, щоб вона покривала голову.
Тому порада: не боятися просити про допомогу, підтримку. Це може бути подруга, родич, сусід чи взагалі незнайома людина. Не замикатися. Іти в терапію до психолога, зараз є багато безкоштовних ресурсів для людей з онкологією.
Ну, і допомагати іншим. Тому що у світі все має циклічність і закономірність. Добро повертається.
Не жаліти себе і не шукати винних. Спробувати розібратися, що корисного для себе можна взяти з цієї ситуації. От я для себе вирішила, що це випробування на міцність. Я тобі чесно скажу: я вже боюся тієї майбутньої Альони, яка з усього цього вийде і яку я формую вже тепер. Тому живемо далі, а там побачимо.
Якщо вам подобається те, що робить команда Varosh — підтримай нас тут.
Лариса Липкань, Varosh
Фото: Юрій Яцкулич
Не пропускайте цікаве з життя Закарпаття! Читайте більше в наших соцмережах — Facebook та Instagram.
