Ветеран російсько-української війни, український адвокат афганського походження Масі Найєм проходить власний шлях реабілітації після важкого поранення. Його досвід спонукав до створення громадської організації «Принцип», яка допомагає військовим вирішувати низку юридичних питань, з якими вони стикаються в тилу. Проблем чимало. Часто виходжування однієї довідки в різних державних інстанціях займає по кілька тижнів. Це призводить до пригнічення морального стану ветерана, не кажучи про фізичні страждання. Масі стверджує, що поранений солдат почувається зовсім непотрібним суспільству, за яке він воював і віддав своє здоров’я. Правозахисник закликає владу, спільноту бути більш уважними до цієї категорії громадян та зробити все можливе, аби вони змогли адаптуватися до цивільного життя. За його словами, це не тільки моральний обов’язок, але й інвестиція в майбутнє нашої країни і розвиток нації.
Інтерв’ю з Масі Найємом ми записали під час форуму Re:Open.Zakarpattia.
— Після поранення ви не припиняєте спілкуватися з побратимами зі свого підрозділу. Яка зараз там ситуація? Як хлопці і дівчата проживають цей складний період?
— За моїми відчуттями особливих змін не відбулося. Які задачі ставилися, такі ж залишаються. По інтенсивності – так, росіяни стали досвідченішими, інакше працює робота над помилками і вектор виправлення цих помилок. При цьому всьому і в нас не все так погано, мій загін достатньо ефективний.
Проте вся лінія фронту складна, ми втрачаємо дуже багато територій. На часі вже сказати самим собі в очі, що це, зокрема, пов’язано і з малою кількістю людей у війську. А ті, хто воює, демотивовані, виснажені через відсутність можливості піти у відпустку, тому що неукомплектовані бригади, і через це командири не можуть відпустити людей. В іншому випадку фронт взагалі буде голий. Тому буду об’єктивним – це недобре.
Щодо морального духу, тут важливо зрозуміти одну штуку: хлопці і дівчата, які давно там, зараз воюють не стільки за державу, як мстяться за побратимів, які загинули. У цьому сенсі духу, злості й сил вистачає.
— Чи стало суспільство більш обізнаним щодо проблем, з якими стикаються ветерани? Чи намагається допомогти їм відчути себе цінними та потрібними, коли вони повертаються до цивільного життя?
— В українському суспільстві, в принципі, зараз важкий стан. Часто воно не здатне критично мислити. От, наприклад, відбувається сварка між цивільними. А потім виявляється, що один із них ветеран. Це підкреслюється, створюється негативний наратив. Таке важко сприймається, особливо коли хлопці побули тут якийсь час і повертаються на фронт.
Правозахисник Масі Найєм
Нещодавно у мене була ситуація: ми поспілкувалися з хлопцями і вони поїхали на бойові. Я залишився, і в мене було відчуття, що друзі поїхали на дискотеку, а мене не взяли. Це аж образливо і боляче. Я залишився тут, серед цивільних. Загальне ставлення суспільства і держави таке: коли ти служиш, то герой і потрібен. А як поранений і ветеран, то – ні. Причому дуже жорстко не потрібен. Підтримки від держави має бути більше.
Військовим платять 60 тисяч гривень і більше, а потім ти отримуєш максимум 20 тисяч і те не завжди. Ти постійно повинен щось виборювати для себе. Але, шановні, ветеран, — це, в першу чергу, людина, у якої ви забрали здоров’я і конкретну спроможність на ринку праці. Ви забрали в нього час бути з родиною. Ви повинні дати йому шанс повернути все це назад. Тому потрібні швидкі курси з перекваліфікації, якісні послуги з відновлення здоров’я, адже воно дорого коштує.
Задумайтеся: коли ми йшли на повномасштабку, той самий хліб коштував дешевше. Коли всі повернуться, то будуть в шоці, бо ціни виросли в рази. Коли ти був на війні, багато речей тобі були непотрібні. І от після передової для тебе відкриється новий фронт, на якому ти повинен боротися. Це все дуже важливо і над цим потрібно працювати вже зараз.
— Ви заснували юридичну компанію «Міллер», на рахунку якої багато успішних справ. Якими з них пишаєтесь найбільше?
— Наприклад, Сергієм Стерненком. Бо, врятувавши його, ми посилили фронт, він робить неймовірні речі. Я знаю, скільки потрібних речей він дістав на фронт і конкретно моєму підрозділу. Пишаюся справою Катерини Гандзюк. Ми розуміємо, що досягли успіху, але попереду апеляція. Пишаюся захистом інвестицій.
Ви бачили, як багато писали про МСЕК. А ми захищали військового, який у 2019 році пішов отримувати документи МСЕК, а йому запропонували хабар у три тисячі доларів. Ми задокументували це, кримінальна справа в Печерському суді досі не закінчилася, я закликав суспільство звернути на це увагу і всім було байдуже. Але те ж суспільство справедливо обурилося кількістю грошей на ліжку якогось пузана. Тобто коли це стосується крадених грошей, це вам важливо, а коли військового, якому відірвало ногу і йому запропонували хабар, вас це не цікавить. Боляче, неприємно. Ми це намагаємося виправити і я радий, що хоча б так порушилося питання МСЕК.
— Чому ви відреагували на справу зґвалтування дівчини на Закарпатті і взялися вести її безкоштовно?
— Тому що я хочу, щоб покидьки зрозуміли: ми — не Росія. Суспільство не змовчить. Зґвалтували, намагалися втекти від відповідальності, ще й війною спробували прикритися. Так не буде. Я хочу, щоб у будь-якої людини, навіть яка не може собі дозволити дорогі компанії, з’явилася віра у справедливість, верховенство права. Це моя справжня місія, тому я і створював юридичну компанію. І також я хочу, щоб якщо таке станеться наступного разу, інша юридична компанія також взялася за це безкоштовно. Тому що це наші українці, яких треба захищати.
Масі Найєм
— Яку допомогу військовим ви надаєте у громадській організації «Принцип»?
— Правозахисний центр для військовослужбовців «Принцип» ми заснували з Любов’ю Галан. За цей час вже зроблено багато прекрасних речей, а головне — змушуємо державу робити щось нормально. Бо коли я поранився, то стояв у черзі на ВЛК, а зараз це вже електронна черга. Ми оцифрували певну кількість документів, процес триває і тоді хлопці не будуть змушені бігати між організаціями за документами.
Також військовий взагалі не повинен платити адвокатам. Завдяки фонду «Відродження», ми розробили проєкт, щоб навчити юристів, які впродовж наступних трьох місяців зможуть допомагати військовим безплатно. Зараз у цьому проєкті працює понад 300 юристів. Є чат-бот, правовий навігатор, додаток – це все безплатно у нас в «Принципі». Тому зрушення певні є, але до того, щоб все було добре, ще дуже далеко.
Справедливості ради скажу, що в командах Міністерств цифрової трансформації, охорони здоров’я, оборони працюють дуже круті люди. Просто є інші, які намагаються цьому заважати. Але загалом поволі все рухається.
— Поговорімо про вас. Ви перенесли кілька операцій. Як зараз почуваєтеся?
— Неприємні відчуття. Стало гірше в сенсі того, що зараз та частина мозку, на яку тиснула гематома і яку вирізали, дається взнаки. Буває важко. От ніби ти спиш, їси нормально, а потім сідаєш почитати книгу і тебе просто за три хвилини рубить. Відчуваєш постійну втому. Не так болить те, що немає ока, а некомфортно від того, що немає нюху. А це якість життя. Не відчуваєш, як пахне листя, квіти, як пахне кохана людина…
Суспільству до всього цього байдуже. Якщо ти не кричиш про те, що тобі погано, це знецінюють. Ну бо ти ж тримаєшся — от і молодець. Ніхто не знає, які жахи ти переживаєш вночі, через що проходиш, щоб не впасти в роль жертви, не почати бухати, приймати наркотики. Психолог з тобою вночі жити не буде, ти залишаєшся наодинці і маєш самостійно приймати якісь рішення.
— Які речі допомагають вам?
— Медитую по годині зранку і ввечері. Коли потребую більше сил, стаю на 7-10 хвилин на цвяхи. Щоранку обливаюся холодною водою і стою під струменем хвилину-дві. Цього достатньо.
— Здається, ви добре вмієте себе дисциплінувати.
— Медитацією я займався і до поранення, це стало системою. Одна з основних задач, яка постане перед пораненими військовими, — знайти екологічний спосіб відчувати себе в спокої. От просто необхідно змушувати себе. Особливо, коли суспільство так не вважає. Екологічно — означає без алкоголю, наркотиків, постійного переглядання соцмереж.
І коли ти це зробиш, відчуваєш себе щасливим у кожному моменті. Тобто виходиш на вулицю, там сонце — тобі добре, дощ іде – тобі теж добре. Воно того варте. Іноді вранці встаєш лінивим з ліжка. Ні, — думаю, — піду помедитую. І потім дивишся на себе і думаєш: я тебе поважаю. Важливо себе дисциплінувати. Коли цього немає, я можу сидіти в соцмережах по чотири і більше годин. Тоді ти собі не належиш.
— Те, що ви відкрили шрам від утраченого ока і не носите пов’язку, — це виклик суспільству?
— І так, і ні. Я по життю був дуже закомплексованим. У мене була жахлива історія з мамою, яка загинула через 10 днів після мого народження, коли ми жили в Афганістані. Вона була вродливою, розумною жінкою, вчителькою математики. Вони з батьком кохали одне одного, але їм не дозволяли одружитися через різні ісламські касти. Через це вона хотіла покінчити життя самогубством, але її врятували. Тоді насильно привезли в мечеть і сказали: поклади руку на Коран і присягнися, що ніколи не одружишся з моїм батьком. Вона поклала руку і присягнулася, що вийде за нього заміж. Так і сталося. Але через підірване здоров’я, вона померла. Тому через відсутність безумовної маминої любові я весь час намагався довести, що маю право жити.
Для суспільства я хотів бути у білому пальті. І коли поранився, мав багато часу для роздумів. Завдяки Віктору Франклу і книзі «Людина у пошуках справжнього сенсу» я поговорив із собою і подумав, що треба все відправити до біса. Заради кого я повинен носити пов’язку? Бо якійсь людині через це незручно? Серйозно? Може мені ще потрібно пожаліти суспільство? Заради цього суспільства я й пішов воювати. Це була чесна історія із собою і своїми кордонами. Зараз мені неприємно, як я виглядаю, я розумію, що когось лякаю. Я знаю, яким я був. Але для мене це вже не є трагедією. Я сприймаю себе таким і мені добре.
— Ви багатьом хлопцям і дівчатам показали приклад.
— Я це не ставив собі за мету. Але якщо мій приклад комусь допоможе, то добре. Робіть так, як вам зручно. Не треба думати, що хтось буде лякатися. Нормальні адекватні люди вас точно зрозуміють і підтримають. І велике щастя, що в Україні їх набагато більше.
— Як реагують на вас в місті?
— Підходять, дякують. Обожнюю дітей, які питають: а чого в тебе нема ока, куди ти його подів? Кажу, що втратив на війні. А вони називають мене піратом, ми сміємося і це прекрасно.
— Пригадую щемкий пост Мустафи, коли вас поранили. Видно, що у вас із братом дуже близькі стосунки…
— Після поранення я ще більше усвідомив, як його люблю. Хоча думав, що вже більше неможливо. Він мій абсолют, найдорожча людина в житті. Не уявляю, як би вижив без нього. І так само не уявляю, якби із ним щось таке сталося. Ти нікому і ніколи більше не будеш потрібніший, ніж рідній людині. Це почуття на рівні дуже глибокої підсвідомості.
Масі Найєм
Хочу звернутися зараз до дружин військових: коли ви піклуєтесь про своїх поранених коханих, ви героїні. Я знаю хлопця з Івано-Франківська. У нього не було двох рук і двох очей. А в нього неймовірно красива молода дружина. І вона опікується ним, хоча могла кинути. Таких людей держава не бачить, а нам потрібно їх підсвічувати. Вони кожного дня здійснюють подвиг і це вже їхня робота. Мені здається, це складніше, ніж штурмувати посадку, бо розумієш, що вже назавжди із цим. Не уявляю, що вони переживають, де беруть сили.
— Як не здаватися зараз?
— Мене тримає відчуття, що все, що відбувається, це не назавжди. Все мине. Ми все ще багато чого маємо, маємо, чому радіти. Я жив в Афганістані і знаю, що кажу. Там було набагато гірше: не було їжі по кілька тижнів, світла, елементарних побутових умов. Ми забагато жаліємося, але не все так погано. Нам є за що жити і за що боротися.
Масі Наєм став спікером панелі “Ветерани та реабілітація: що Закарпаття мусить робити вже сьогодні” на форумі ReOpen Zakarpattia 2024, де також говорив про труднощі реінтеграції ветеранів у суспільстві. Повний виступ дивіться на ютюб-каналі ініціативи:
Завдяки твоїй підтримці наша команда створює ще більше важливих матеріалів. Підтримай нашу роботу — долучайся до спільноти Varosh.
Лариса Липкань, Varosh
Фото: Наталія Радченко
Не пропускайте цікаве з життя Закарпаття! Читайте більше в наших соцмережах — Facebook та Instagram.
