Нещодавно в Ужгороді презентували нову книжку Володимира Мороза, сучасного дослідника із Тернополя, який міцно пов’язаний із Закарпаттям. Він видав уже декілька ґрунтовних праць, присвячених історії Мукачівської греко-католицької єпархії, за що двічі ставав лауреатом єпархіальної премії імені Михайла Лучкая. Він — кандидат історичних наук з 2015 року, викладає в Українському католицькому університеті у Львові. Пан Володимир є головним редактором греко-католицького аналітичного часопису «Патріярхат» та досліджує закарпатську минувшину вже понад десять років.
Поміж Бокшаєм і Ерделі в Ужгороді, 2021 рік
«В дитинстві нелегально слухав радіо з Ватикану»
— Пане Володимире, на Закарпатті знають ваші книжки, але мало що відають про їхнього автора. Розкажіть трохи про себе.
— Я народився в селі Нижчі Луб’янки 26 квітня 1982 року. Це велике село під Збаражем на Тернопільщині. Мешкала наша родина разом із дідом Володимиром Козаком і бабусею Євгенією. Вони й опікувалися нами, бо мама з татом працювали на заводі в місті. Так що я зростав при дідові, який розповідав чимало цікавого, адже сорок років пропрацював ковалем. Мене і назвали на честь нього.
Це була типова галицька селянська родина, де ґазди – мої прадіди – колись виїжджали до Америки, там важко гарували, аби купити вдома шматок поля й лісу, який потім радянська влада відібрала. Дід мені показував, де була наша земля. Так що я зростав звичайним сільським хлопцем, який пас корову, як і всі мої однолітки. У батьків нас було троє, маю молодші сестри – Оксану і Василину.
Як уже згадував, нашим вихованням переважно займалися дід з бабою. І те старше покоління на мене сильно вплинуло, бо вони пам’ятали часи, які ми не застали.
І вперше до церкви мене повів саме дід на Вербну неділю, коли дозволили нашу греко-католицьку церкву. Бо доти вона стояла зачиненою.
— А на Тернопільщині яка конфесія переважає?
— Греко-католиків більшість. Але є і православні, бо північ області – це колишня Волинь. Там, до речі, Російська імперія ліквідувала греко-католицькі церкви найпізніше – у 1820-1830-х роках.
Володимир Мороз Мукачівському замку, 2018 рік
— А як село жило без церкви?
— Ми слухали радіо з Ватикану. Пам’ятаю, як ми молилися навколішки біля великої радіоли, звідки ловили трансляцію української служби Божої. Бабця клячала з нами, онуками. До речі, це радіо зберегли вдома як реліквію.
Тож не дивно, що перші мої яскраві дитячі враження пов’язані з церквою. Пам’ятаю у 9 років ГКЧП в Москві, виступ путчистів по телевізору і як у них тряслися руки. В селі боялися, що нас, українців, знову вивезуть у вагонах на заслання, як це було в 1940-х роках.
— А як ви зацікавилися історією?
— Перша моя книжка з історії – три вступні томи «Енциклопедії українознавства». Ми були з батьками в Тернополі, і я попросив їх мені купити. Це було на початку 1990-х років.
— Але ви тоді ще були замалим…
— Так, але вже цікавився історією. До речі, по батькові я Володимир Романович. Щось княже вчувається у цій традиції імен нашого народу.
— Тож не дивно, що вступили на історичний…
— Я вчився в Тернопільському педагогічному університеті імені Володимира Гнатюка, який, до речі, теж тісно пов’язаний із Закарпаттям.
Цікаво, що в школі хотів бути фізиком. Мене цікавила радіоастрономія, різні теорії і моделі всесвіту тощо. Але мама мене відговорила: «Дитино, та то ж у Київ треба їхати, так далеко вчитися, а тут маєш під боком Тернопіль». Тож я її послухав і обрав історичний, оскільки історію теж любив.
Володимир Мороз на врученні премії імені Михайла Лучкая, Ужгород, 2025 рік
«У Львові читаю курс з історії Мукачівської єпархії»
— І з чого ви починали як історик?
— Під час навчання я писав наукові праці з археології — досліджував вірування первісних людей, Трипільську культуру. Їздив на археологічні розкопки в Галич до відомого археолога Тараса Ткачука.
— А чому саме археологія?
— Це гарне тренування для мозку. Бо маєш мінімальний набір даних і треба з них скласти цілісну картину, як кубик Рубіка. Дуже добре розвиває аналітичну уяву, там великий простір для реконструкцій.
— Але археологом ви не стали?
— Коли закінчував університет, я одружився і постала потреба забезпечувати сім’ю. Тож я подався в газетярство, де пройшов шлях від репортера до головного редактора. Там пропрацював 12 років. Спочатку в тижневику «РІА плюс», потім ще в газеті «20 хвилин», що виходила щодня. Журналістика – дуже добра життєва школа.
— А що ви робили?
— Все, що треба. Бігав, куди посилали, бо журналіста, як і вовка, ноги годують. Потім був випусковим редактором, а в останній рік – головним редактором. Паралельно писав дисертацію по ночах. Я вдячний дружині Валі за підтримку. Адже писати дисертацію, працюючи журналістом, бувши одруженим, виховуючи двох дітей, самі розумієте – ще той виклик.
— І про що дисертація?
— Я досліджував соціальне вчення Української греко-католицької Церкви про гідність людини, демократію, політику. Як Церква розуміє ці поняття. Це робота на межі політології, філософії та історії. Я обрав період від 1987 року по 2014 рік — початку війни на сході України. Захистив її в Інституті філософії Академії науки України в Києві у вересні 2015-го.
У рідному селі о. Анатолія Кралицького з василіянами, Вишні Чабини, Словаччина, 2019
— А чому саме таку тему обрали?
— Хотілося досліджувати щось актуальне. Коли бачиш, що твоя країна переживає великі зміни, то прагнеш їх осмислити, пояснити для інших. Хочеться бути корисним для свого народу. Видав з теми дисертації багато статей, але окремої книжки ще не підготував. Сучасність – дуже плинна, тож хочеться, аби пройшов певний час, робота відстоялася.
В Українському католицькому університеті і в Тернопільській греко-католицькій семінарії та академії я читаю, зокрема, курси про соціальне вчення УГКЦ. Теж в УКУ читаю курс з історії Мукачівської єпархії та її монашества. Мені зараз цікаво викладати, хочеться ділитися своїми знаннями.
— А чому подалися в науку?
— Дванадцять років в журналістиці мені вистачило. Зрозумів, що певний етап життя закінчився. Я захистив дисертацію і з 2017 року став працювати науковим співробітником Інституту історії церкви. Фактично з нього почалося відродження Українського католицького університету в Україні, бо раніше УКУ працював в Римі. Його заснував ще кардинал Йосиф Сліпий.
Одним із перших проєктів інституту був збір свідчень про діяльність підпільної Церкви, в тому числі і на Закарпатті. Наш архів нараховує понад 2200 записаних інтерв’ю, понад 5 тисяч документів та стільки ж фотографій.
В Інституті історії церкви досліджують здебільшого сучасну історію — XX-XXI століття. Я, напевно, займаюсь найдавнішими темами. Мій інтерес зосереджений переважно довкола історії українського чернецтва.
«Закарпаття – не єдиний порубіжний регіон України»
— А коли стали займатися Закарпаттям?
— З 2011 року. Я з колегами тоді працював над книжкою про василіянські монастирі Галичини і Закарпаття. Оскільки мав журналістський досвід, то хотів усе роздивитися сам, за принципом: не пиши про те, чого не бачив. Так я об’їздив Закарпаття.
На врученні премії імені о. Михайла Лучкая з владикою Теодором, Ужгород, 2025
— Але це була не перша ваша книжка?
— Першими вийшли «Замки Тернопілля». А коли познайомився із закарпатськими ченцями, вони запропонували написати про історію Боронявського монастиря. Я зацікавився, почав їздити в архіви – як у церковні, так і державні. Більше двох років над нею працював, і в 2017 році вона побачила світ у видавництві УКУ під назвою «Світильник віри: історія Боронявського монастиря на тлі епох».
— А далі вийшла книжка «У серці Мараморошу: історія греко-католицької спільноти Дубового й околиці»…
— Так, у тому ж році я познайомився з отцем Теодором, настоятелем монастиря у Дубовому, майбутнім єпархом Мукачівської греко-католицької єпархії.
Він побачив книжку про Боронявський монастир і запропонував написати таку про Мараморош. А це цікавий регіон, дуже консервативний. Тут можна знайти в побуті реалії, які були актуальними кілька століть тому й досі збереглися.
Загалом історія Мукачівської єпархії дуже барвиста. Можливо, через це трохи відлякує дослідників, бо треба багато в що вникати, розбиратися глибше. А мене навпаки – це привабило.
Два роки досліджував церковну історію Дубового й околиць. Бо такі книжки слід писати в архівах. Не розумію тих авторів, які переказують вже розказане. Дослідник мусить вводити нові факти.
— Третьою стала книжка вибраних праць Анатолія Кралицького «Ми діти преславної України»…
— Насправді четвертою, бо ще у 2020 році вийшла книжка «Крізь століття під покровом Богородиці. Дерев’яна Покровська церква в Національному музеї народної архітектури та побуту України». Це дослідження про храм, яким спершу стояв на Закарпатті в селі Плоске, потім – у селі Канора, а відтак – у музеї в Києві.
Видання праць Анатолія Кралицького, упорядковане В.Морозом
Якщо ж повернутися до ієромонаха Василіяна Анатолія Кралицького, то мені цікаві яскраві постаті Закарпаття. Їх є чимало. Наприклад, такі церковні історики, як Йоаникій Базилович, Михайло Лучкай, Василь Гаджега, Гліб Кінах, Олександр Баран. Це настільки колоритні автори, що коли їх читаєш, то наче з ними розмовляєш.
Мені захотілося зібрати історичні твори Анатолія Кралицького, багаторічного ігумена Мукачівського монастиря. Це був наразі мій найтриваліший проєкт, над яким я працював п’ять років. Довелося довго посидіти, бо часописи де він друкувався, розсіяні по всьому світу. До того ж він мав 25 псевдонімів і криптонімів, аби уникнути неприємностей з угорською владою. Відчуваю до Анатолія Кралицького велику повагу. Він був ідейною людиною, яка багато трудилася, не боялася вчитися у зрілому віці і ділитися своїми знаннями з іншими. На жаль, не дожив до 60 років.
— Чим цікаве Закарпаття?
— Це порубіжний регіон. Але в нас таких чимало. І Галичина порубіжна, і Одещина, і Чернігівщина, наприклад. Україна тут не є унікальною, бо такі межові регіони є в кожній країні. Але ми особливі своїм досвідом.
Ця порубіжність народжувала як великих борців, так і великих пристосуванців. Вони всюди є: і в Галичині, і на Волині, і в поляків, і в німців. Це властивість людської натури. Та мене приваблюють ті, хто, попри все, не здавався, не складав рук, залишався самим собою. Бо мав велику любов і шану до свого упослідженого народу. Такими були, зокрема, ченці-василіяни Анатолій Кралицький та Павло Мадяр. Вражає сила духу цих людей.
— Про останнього ви теж упорядкували книжку під метафоричною назвою «Апостол Закарпаття». Чому взялися за цю роботу?
— Я впевнений, що це свята людина, яка весь час служила в підпіллі, катехизувала, євангелізувала. Причому навіть читаючи архіви КДБ, бачиш, що їхнім агентам нема що Павлу Мадяру закинути, нема за що зачепитися. Йому вдалося вижити у часи СРСР, не в останню чергу через видалену легеню. Радянські карателі вирішили, що інвалід, який працює у міжколгоспній будівельній бригаді, довго не протягне, хоча й не випускали його з уваги.
Свіжа книжка Володимира Мороза
Було чимало обшуків, причому під час трьох конфіскували все, що знайшли. Так пропало чимало його творів. Дещо він відновив з пам’яті, щось ходило по руках, бо він роздавав свої праці читати. Тепер мені цікаво їх зібрати. Це як клубочок розплутувати, є тут свій азарт для історика.
Я вже чверть життя присвятив дослідженню Мукачівській єпархії, але весь час знаходжу для себе щось інтригуюче. Зрештою, комусь потрібно досліджувати нашу непросту історію.
Робота над цим матеріалом стала можливою завдяки проєкту Fight for Facts, що реалізується за фінансової підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини.
- Закарпатський письменник Олександр Гаврош уклав антологію української художньої прози про Першу світову війну
- Цифровий простір для спадщини Закарпаття: як технології зберегли середньовічні фрески Горянської ротонди
- Google запрошує у віртуальний тур унікальними дерев`яними церквами Карпатського регіону
Олександр Гаврош, для Varosh
Фото з особистого архіву Володимира Мороза
Не пропускайте цікаве з життя Закарпаття! Читайте більше в наших соцмережах — Facebook та Instagram.
