Life

Інклюзивна освіта починається в дитячому садочку, і не закінчується в школі. Це – постійний процес

13 Січня 2022 103

Марина Сташина-Неймет працює спеціалісткою в Ужгородському національному університеті в Центрі інновацій та розвитку та відділі соціально-психологічної служби; експертка з питань доступності в ГО Громадський холдинг «Група впливу»; членкиня Ради в Закарпатському обласному товаристві осіб з інвалідністю. Вона переконана, що інклюзивна освіта не починається в дитячому садочку, і не закінчується у школі. Це — постійний процес. І УжНУ демонструє суттєві успіхи в напрямку роботи з людьми з інвалідністю.

Марина надає консультації ініціативним групам та організації «Група впливу» щодо того, як робити інформативні продукти доступними для людей з порушеннями зору, слуху та когнітивними порушеннями. Вчить, як комунікувати з владою щодо питань роботи з людьми з інвалідністю.

«Нерідко влада каже: вас меншість, ваші проблеми не на часі. Але проблеми, з якими зіштовхуються люди з інвалідністю, це про суспільство в цілому, важливо доносити правильне посилання», — зазначає Марина.

Maryna Nejmet 5

Далі пряма мова.

Нещодавнє прийняття стратегій безбар’єрності міста — це успіх нашої адвокаційної кампанії, яку реалізували разом із Закарпатським обласним товариством осіб з інвалідністю. З організацією Закарпатське обласне товариство осіб з інвалідністю пов’язана вже 6 років. Займаємося важливими питаннями, які є містком між владою та громадськістю — осіб з інвалідністю у нашій області. Безумовно, Ужгородський національний університет також активно працює в цьому напрямку. В партнерстві з громадськими організаціями, використовуючи науковий та освітній потенціали, університет є, свого роду, локомотивом змін в ставленні, підходах до роботи з людьми з інвалідністю. 

Наша область велика. Не всі можуть добратися безпосередньо до центру. Ми, знаючи усі проблеми, можемо звертатися до влади обласного рівня, вказуючи у якому регіоні труднощі. Ми — голос спільноти осіб з інвалідністю на обласному рівні. За останніми даними у нашій області є 70 тисяч осіб з інвалідністю. Ми не знаємо, який це відсоток розбивки за формами інвалідності. Однак, сама цифра говорить: є велика спільнота людей, яка щодня зіштовхуються з бар’єрами фізичного оточення, недоступності інформації, цифрових послуг, неможливості повноцінно отримати освіту, працевлаштуватися чи взяти участь у місцевих виборах.

У деяких регіонах області є районні організації, які, попри децентралізацію, ми не закрили. У нас є фейсбук-сторінка (Закарпатське обласне товариство осіб з інвалідністю) з усіма контактами. Переважно звертаються особисто, часто — напряму до керівника організації Дениса Сухотіна з конкретною проблемою. Звертаються з проханням допомогти переоформити групу інвалідності. Через карантинні обмеження — це одна з найбільших перешкод.

Є державні програми, за якими людина повинна бути забезпеченою технічними засобами реабілітації, в цей перелік входить навіть крісло колісне. Проте, є проблема. В індивідуальній програмі реабілітації, яку людина з інвалідністю має поновлювати кожні два роки, може не бути прописана необхідність саме цього засобу реабілітації. Часто люди не знають про такі можливості. 

Є ще одна трудність — нині багато послуг переходять в цифровий формат. Можна через онлайн-кабінет особи з інвалідністю на сайті міністерства соціальної політики України отримати технічні засоби реабілітації. Процес реєстрації досить складний, не всі володіють цифровими вміннями на належному рівні. Ще одна проблема — людина старшого віку вже не оформляє інвалідність, бо вважає, який сенс бігати з паперами, коли й так є пенсія за віком. Це помилка. Коли людина має визнану інвалідність, легше добитися від держави фінансів на придбання необхідних засобів, які полегшують повсякденне життя. Це не тільки крісла колісні, а й милиці, телефони, які підтримують програми доступу читання тощо.

Maryna Nejmet 7

Найперша проблема людей з інвалідністю — фізична недоступність, нерівність тротуару. Я маю 5 % зору, мені важко іноді помітити якусь нерівність на вулиці. Ще проблема — відсутність озвучення світлофорів, подекуди надто коротка тривалість зеленого світла. 15 секунд — це замало. Не всі автобусні маршрути є доступними. Маршрутні таксі явно не пристосовані для перевезення маломобільних громадян. Згадуючи про стратегію безбар’єрності маємо пам’ятати, що маломобільні громадяни — не лише особи з інвалідністю, а й люди похилого віку, ті, хто отримав певну травну й тимчасово маломобільний, батьки з малими дітьми, навіть малі діти до 6 років. Бракує тактильних смуг, які б допомагали самостійно орієнтуватися та пересуватися містом людям з порушенням зору. Це виклик, особливо чим далі від центру, рухаючись у приватні сектори такі, як: Дравці, Доманинці, можемо побачити, що там зовсім немає доступності. Окрема тема — неадаптовані вбиральні. Ще бар’єри — доступні формати інформації.

Зараз ера цифрових технологій. Усе перейшло в цифровий формат — це картинки, відео, інфографіки. Навіть, якщо не брати людей з інвалідністю, є ті, хто сприймає краще інформацію на слух, або через зір, є й ті, хто сприймає знаками. Тому, коли готуємо класний фоторепортаж, важливо описати хоча б коротко, що зображено. Так само з відео, потрібні тифлокоментарі. Коли на відео пряма мова — потрібен переклад на жестову мову. На перший погляд — це складно звучить насправді коли ця робота вже доведена до автоматизму, це робити не важко. Важко знайти людину, яка б зробила переклад на українську жестову мову, але якщо задаватися такою метою, то можна і це зробити. Окремий біль — інфографіки. Їх не зчитують програми екранного доступу. Якщо ж збільшувати зображення, картинка відображається пікселями, тому варто інформацію з інфографіки теж дублювати текстово. Проблеми і з PDF-форматами, адже це також, по суті, зображення.

Роботодавці не завжди вміють правильно комунікувати з особами з інвалідністю. Часто навіть не готові брати на роботу. Вважають, що ці люди не зможуть повною мірою виконувати свої обов’язки. Але тут не про можливості виконувати роботу. Роботодавець просто не готовий створити умови, які б відповідали індивідуальним потребам людини. Адаптувати простір та робоче місце. У мене виникає питання, коли бачу оголошення в газеті про вакансію для людей з інвалідністю. Не розумію, яка це саме пропозиція. Що, спеціально створене вакантне місце? Сумніваюся… Інші не можуть туди влаштуватися? Тоді виходить, що це — дискримінація щодо більшості суспільства. Знаю, серед людей з інвалідністю є юристи, економісти, соціологи, соціальні працівники, психологи, вчителі, програмісти. Усе залежить від можливостей та здібностей самої людини. Денис Сухотів, голова нашої організації, довгий час працював юристом. Був навіть головним кадровиком банку, попри порушення опорно-рухового апарату. Це приклад того, що інвалідність не обмежує. 

Я — активіста мережі Fight For Right (Боротьба за права). Головна мета — привернути увагу влади та суспільства до проблем, з якими щодня зіштовхуються люди з інвалідністю. Хотіли, щоб нас підтримали, бо людина з інвалідністю в першу чергу — людина. Інвалідність — це лише певний статус. На акцію Lights for Rights — Акція видимості людей з інвалідністю в Киэвы прийшли представники органів влади, громадські організації, які представляють різні спільноти. Це показало те, що справді питання інклюзивності у нашому суспільстві стає актуальним, формується розуміння того, що ці проблеми стосуються великої кількості людей. 

Важливо також обговорювати розв’язання проблем, вказувати контакти виробника, який виготовляє, скажімо, таблички шрифтом Брайля, такого в нас на Закарпатті немає. Також обговорювали доступність транспорту. Говорили про ключові проблеми: доступність Укрзалізниці, умови замовлення спеціального вагона (його необхідно замовити за 40 днів до поїздки). Доступність сфери культури (у театрі людина на кріслі колісному має стояти в проході, бо не можна зняти крісло); немає перекладу вистав, фільмів жестовою мовою, тифлокоментарів та текстових описів до них. Обговорювали й відсутність адекватної статистики щодо кількості людей з інвалідністю в Україні: розбивки за віком, статтю, місцем проживання. Це дало б краще розуміння, які проблеми варто вирішувати в конкретних регіонах.

Щодо людей з інвалідністю існує багато стереотипів. Зокрема, що людині незрячій найкраще працювати масажистом. Не всім це дано. Ще вважають, людина, яка має порушення з дикцією, не може працювати в журналістиці. Звичайно, бути ведучим на телебаченні, можливо, ні. Однак, писати добрі тексти, аналітику, можуть. Я сама працювала й у державному секторі, і у приватному, і у громадському. Перша робота — за спеціальністю — вчителька історії та правознавства, зараз — в соціальній сфері. Можу сказати так: перешкод немає, є періодично нерозуміння і не готовність шукати вихід зі складної ситуації. 

Надихає те, що мої ідеї підтримують колеги. Багато втілюємо ініціатив разом. При цьому, в більшості, це люди без інвалідності, які розуміють, що безбар’єрність стосується кожного.

Є люди з інвалідністю, які змогли подолати бар’єр на зразок: «я бідний», «нещасний», «нічого не можу». За радянських часів такі особи були в умовній бульбашці, не виходили нікуди. Багато хто опинився на вулиці. Суспільство не було готове до різноманіття. Зараз пожинаємо ці плоди. Ті, хто був у закритій спільноті, звикли, що хтось подбає. За них вирішують: де їм навчатися, працювати. Люди, котрі почали рухи в країні, перейшли поріг, не погодилися з тим, що десь відкинуті суспільством, знають, якщо я можу працювати, то буду. Нерідко самі батьки та родичі не готують дітей до самостійності. 

Життя людей з інвалідністю зовсім непросте, проте, кожен та кожна з нас може змінити його. І нам необхідно пам’ятати, що тільки від нас залежить, яким це життя буде. Пам’ятаймо, нам багато під силу змінити, варто тільки розпочати діяти!

Тетяна Лесюк, Varosh

0 #
# допомога # інклюзивна освіта # люди з інвалідністю