Оксана Мулярчук — медикиня, керівниця та реформаторка. Вона починала свій шлях як трансфузіологиня, а сьогодні керує масштабною мережею донорських плазмацентрів Biopharma Plasma, яка щодня збирає плазму від понад 1500 донорів у 16 центрах по всій Україні. Компанія заготовляє до 400 тонн плазми на рік, повністю забезпечуючи внутрішній ринок препаратами з плазми крові та розвиваючи експорт у десятки країн.
Сьогодні Biopharma Plasma — це інфраструктура критичної безпеки: унікальні біотехнологічні рішення, єдиний в регіоні фракціонаторний завод у Білій Церкві, розширення на Закарпатті та Румунію. З 2022 року компанія зареєструвала там власну структуру, вже завершує будівництво першого плазмацентру та отримала дозвільні документи на запуск заводу.
Та найважливіше — для кого це все. Основні пацієнти Biopharma Plasma — пацієнти з первинними імунодефіцитами, яким необхідна замісна терапія імуноглобуліном. Компанія розробляє інноваційний підшкірний препарат, який дозволить таким пацієнтам, в першу чергу дітям, проходити лікування вдома, без госпіталізацій. Це — не просто зміна терапії, нова якість життя. І саме її вибудовує компанія Biopharma plasma.
Оксана Мулярчук
— Як почалася ваша історія з медициною та донорством? Що стало точкою входу?
— Це непросте запитання для мене. У дев’ятому класі я мріяла стати журналісткою — писала вірші, публікувалася в місцевому журналі для школярів. Але тоді моя мама тяжко захворіла. Ми багато їздили по лікарях, проходили різні етапи лікування.
Я пообіцяла Богові: якщо мама одужає — я стану лікарем. І тому я тут. Те, чим я займаюся зараз, напряму пов’язане з тими викликами, які ми тоді пережили: зокрема — неправильне тестування, переливання крові… Так склалося, що тепер я реформую саме ту частину системи, через несправність якої захворіла моя мама.
Це — моя велика внутрішня сила. Коли вичерпується ресурс чи накриває втома, я просто питаю себе: «Ти пам’ятаєш, заради чого це все?» І відповідь завжди є. Тому я не можу йти на компроміси — ні в якості, ні в підходах, ні в ціні. Бо я знаю, що стоїть за цими виборами.
— Які системні зміни в українському донорстві відбулися за останні 15 років?
— Безумовно, зміни відбулися. Особливо чітко це розумієш, коли маєш досвід роботи поза Україною. Наприклад, зараз ми реалізуємо проєкт у Румунії, і я можу прямо сказати: Україна за ці роки дуже круто просунулась. Коли я сьогодні приходжу до румунської служби крові з певною ідеєю, то вже маю українські кейси розв’язання тих самих проблем, які вони лише намагаються подолати.
Перше — це тестування крові. В Україні вся кров проходить обов’язкове тестування: і в приватних, і в державних, і в комунальних закладах. Всі вони використовують централізовано закуплені тест-системи через МОЗ. Це означає, що питання безпечності крові у нас системно закрите. Для порівняння, у Румунії цього досі немає.
Також маємо зовнішній лабораторний контроль. 15 років тому, якби хтось сказав центрам крові, що їм потрібно проходити зовнішній аудит лабораторії, ще й за окремий бюджет — усі б відмахнулися: «Ніхто на це грошей не дасть». А сьогодні — це вже звична практика. Усі серйозні заклади проходять зовнішній міжнародний контроль, який підтверджує якість і безпеку тестування.
Друге — це цифрові рішення. Ми створили власне програмне забезпечення, яке зараз проходимо через валідацію в Європі. Мета — мати сертифіковану, повністю придатну до використання платформу, на базі якої можна буде розгорнути національний реєстр донорів. І навіть до його запуску ми вже маємо потужні цифрові рішення: центри крові користуються програмами, які дозволяють штрихкодувати кожну донацію, кожну дозу крові та плазми.
Це повністю усуває людський фактор, заплутування, ризики розкриття персональних даних. Дані захищені, все відстежується, кожну одиницю можна знайти на будь-якому етапі. Це — справжній прорив. У тій же Румунії — все ще розрізнені регіональні рішення, серверні, не уніфіковані. У нас — вже є системне, хмарне рішення.
Третє — розвиток самого донорського руху. Тут велика заслуга і громадських організацій, таких як Donor.ua, Агенти крові і нашої маркетингової роботи. Сьогодні, коли в Україні говорять про донорство — вже немає стереотипів, що це щось маргінальне чи за гроші. Люди розуміють, навіщо це.
Особливо показовим був 2022 рік і повномасштабне вторгнення. Ми не завезли жодної одиниці крові як гуманітарної допомоги. Все забезпечено власними силами: і військові шпиталі, і фронт. Українська служба крові витримала цей виклик. Це — результат системної роботи багатьох років.
— Чи були в минулому ситуації, коли Україна змушена була імпортувати кров або її компоненти з-за кордону?
— Проблема тут не просто в тому, чи завозили ми щось, чи ні. Варто дивитися на системний показник, який використовує весь світ. Всесвітня організація охорони здоров’я визначає: щоб система охорони здоров’я вважалася забезпеченою компонентами крові, має бути 33 донації на 1000 осіб населення.
В Україні до повномасштабного вторгнення цей показник був лише 11. Це багато чи мало? На перший погляд — недостатньо. Але тоді постає логічне питання: а чи були у нас випадки, коли пацієнти помирали через відсутність крові? Ні. Таких кейсів не було.
Річ у тому, що 33 — це про зрілу, збалансовану систему: коли працює трансплантація органів, коли вчасно роблять пересадку кісткового мозку, коли хірургія має навантаження і працює не в режимі виживання, а в режимі якості.
А в нас трансплантація почала активно розвиватися тільки після 24 лютого. І зараз, у час повномасштабної війни, з постійними запитами від військових на кров, на компоненти, на препарати з плазми — ми все одно впоралися власними силами. Жодного разу за весь цей період Україна не просила допомоги з компонентами крові або препаратами з плазми з-за кордону. Це все закривається на рівні регіонів.
І це дуже важливий маркер того, як система виросла.
— Як складався ваш професійний шлях до Biopharma Plasma? Коли для вас почався поворот від медицини до управління?
— Я починала як лікарка-трансфузіологиня, потім стала завідувачкою відділу заготівлі донорської крові в “Охматдиті” — нашій національній дитячій лікарні. Далі був новий досвід: мене запросили на посаду заступниці директора Київського міського центру крові. Паралельно я працювала й у Міністерстві охорони здоров’я. А вже з цієї позиції Biopharma plasma покликала мене розвивати мережу приватних донорських плазмацентрів в Україні.
Переселена медицина: історії лікарів, які через війну переїхали з Харкова до Ужгорода
Переломним моментом стала пропозиція з МОЗу. Саме тоді я вперше серйозно відчула, що хочу працювати не лише як клініцистка, а як управліниця. У міністерстві я побачила масштаб — можливість впливати не на одного пацієнта, а на систему загалом. Після цього мені вже не хотілося повертатись до точкової практики.
У Київському міському центрі крові ми справді багато змінили. Закрили неефективні відділення трансфузіології при лікарнях, запровадили методику виїзних мобільних донорських бригад. На старті ми мали лише 20 виїздів на рік — в основному в університети. Але я вірила в цю ідею. Пояснювала, що не кожному зручно їхати в центр крові й стояти в черзі. А от якщо ми приїдемо до вас — в офіс, у компанію — це і зручно, і значуще: класна подія для колективу, командний дух і реальна можливість врятувати життя.
У підсумку ми створили три мобільні бригади, які робили 362 виїзди на рік. І вже 65% всієї крові ми заготовляли не в самому центрі, а саме під час цих виїздів. Це дозволило забезпечувати 117 закладів охорони здоров’я в Києві, близько 35 приватних клінік і ще область.
Цей досвід показав мені, що управління — це не про папери, а про реальні зміни, які впливають на тисячі людей. І я зрозуміла, що хочу розвивати систему саме так.
— У чому полягала ваша робота в Міністерстві охорони здоров’я, і як вона вплинула на ваш подальший вибір перейти до Biopharma Plasma?
— У МОЗі я працювала два роки — це був період нової команди Уляни Супрун. Ми тоді взялися за створення національної стратегії розвитку служби крові в Україні.
Моя частина роботи — це формування нової постанови, яка мала змінити сам підхід до реформи. Ми закладали в неї стратегічні закупівлі, запуск національного реєстру донорів, розвиток мобільних бригад, організацію лікарняних банків крові, ліцензування тощо. Усе, щоб наблизити систему до європейських стандартів.
Олеся Козел: “Лабораторна діагностика — це не тільки медицина. Це фізика, хімія, генетика”
І потім, коли я пішла з МОЗу, мені вдалося реалізувати цю модель у Києві — буквально «на землі». Ми запустили мобільні бригади, змінили логіку роботи Центру крові, довели, що це справді працює.
А от на рівні держави система повністю не запрацювала. Деякі регіони спробували впроваджувати ці підходи, а деякі — ні. Це все ще нерівномірний процес.
Чому я погодилася перейти в Biopharma Plasma? Тому що я зрозуміла: для того, щоб зібрати повну картину, треба замкнути весь цикл. Плазма — це не просто компонент крові. Її призначення реалізовується лише тоді, коли її передають на завод фракціонатор, і там із неї виготовляють препарати з плазми крові людини.
А в Україні є такий завод. Це унікально, бо в усій Східній Європі подібних заводів немає взагалі. У світі лише 10 компаній займаються цим професійно, і всього є 110 заводів. Те, що один із них — у нас, це колосальний потенціал. Я просто не могла не погодитися. Це можливість впливати ще на одну критично важливу ланку всієї системи крові.
— Чому фракціонування плазми — така унікальна галузь, і чому нею займається так мало компаній у світі?
— Тому що це складна технологія. І не всі компанії володіють нею. Biopharma має цю технологію ще з 1956 року. Сьогоднішній завод у Білій Церкві — сучасний, інноваційний, відкритий у 2019-му. Але це лише трансформація багаторічного досвіду. Все почалося задовго до цього — з бактеріологічного інституту в Києві, на вулиці Амосова. Це ще Пастерівський корпус, ще кінець ХІХ століття: 1896 рік, коли родини Ханенків, Терещенків та інші меценати зібрали кошти й відкрили інститут, щоб виготовляти вакцини від віспи, тифу й інших небезпечних хвороб.
Оксана Мулярчук
Під час Першої, а особливо після Другої світової війни, технологи цього інституту почали розробляти методи отримання альбуміну з плазми. Ця технологія зберігалася й удосконалювалася десятиліттями.
У 2010 році компанію викупив Костянтин Єфименко — і саме завдяки йому ця технологія отримала нове життя: її втілили в проєкті нового заводу. Завод був відкритий у 2019 році в Білій Церкві — і став єдиним такого типу в усьому регіоні Східної Європи.
Сьогодні завод розрахований на переробку 1 мільйона літрів плазми на рік. Ми ще не вийшли на цей обсяг, але постійно його нарощуємо — через роботу наших плазмацентрів в Україні та імпорту плазми з-за кордону.
Приватна медицина – кому варто довіряти своє здоров’я?
Навіть серед 10 фракціонаторних компаній у світі — а їх дійсно лише десять — основним показником залишається саме технологія: наскільки ефективно ти можеш отримати білки з плазми. Не всі гравці однаково потужні. Наприклад, є італійська компанія Kedrion — вона з 1950-х років на ринку, це сімейна справа. Або іспанська Grifols — зараз один зі світових лідерів. Але те, що ми маємо таке виробництво в Україні — це не просто рідкість. Це стратегічна перевага.
— Як за останні роки розвивалася мережа плазмацентрів Biopharma Plasma? У яких містах ви вже представлені й чим ці центри між собою відрізняються?
— За останні п’ять років — а це період, коли набув чинності новий закон про донорство — ми масштабували модель приватних донорських плазмацентрів. На сьогодні їх вже 16. Із них 12 центрів повністю сертифіковані за стандартом GMP (ред. — GMP-сертифікація (Good Manufacturing Practice) — це процес, що підтверджує відповідність виробничих процесів та умов на підприємстві вимогам належної виробничої практики, встановленим міжнародними стандартами). Ще два зараз проходять сертифікацію, і ще два — готуються пройти її наприкінці року. Тобто до кінця 2025-го ми очікуємо 16 центрів із GMP-сертифікатом — плюс ще чотири нових, які відкриємо наприкінці року.
Звісно, повномасштабне вторгнення вплинуло на наші плани. На 2025 рік ми планували вже мати 20 центрів, але війна змінила хід подій. Пам’ятаю дуже символічну дату — 6 лютого 2022 року ми відкрили наш восьмий центр. А за два тижні почалась війна.
У лютому-березні 2022 року ми фактично не працювали. Потім — поступово почали відновлюватися. Харків, наприклад, ми змогли повернути в роботу лише через рік. І тільки 2 січня 2023 року відкрили дев’ятий плазмацентр — у Хмельницькому. Після цього знову почали поетапне зростання.
Зараз ми активно масштабуємось: відкриваємо нові локації, формуємо команди, залучаємо фахівців. Крім того, почали імпортувати плазму з-за кордону — з Чехії, Польщі, США, Бельгії, Нідерландів, Франції, країн Балтії. Це важливо для стабільності й нарощування обсягів перероблювання.
Кожен центр — унікальний за своїм розташуванням, командою, структурою потоку донорів. Але всі працюють за єдиними стандартами якості й безпеки. І головне — ми будуємо не просто мережу центрів, а систему, яка стає частиною національної безпеки охорони здоров’я.
— Чому ви вирішили будувати новий завод саме на Закарпатті? Чим він відрізнятиметься від вашого головного виробництва у Білій Церкві?
— Наш головний завод — це Біла Церква. Він був запущений у 2019 році, і розрахований на серйозні обсяги перероблювання. Ще до початку повномасштабного вторгнення ми встигли проінвестувати у новий лабораторний корпус. Так, на рік будівництво було заморожене, але вже у 2023-му ми його відкрили — і зараз він працює на повну.
Це не просто лабораторія. Це цілий R&D-хаб: ми тут тестуємо всю плазму, яка надходить, і паралельно — працюємо над новими препаратами. Зокрема, зараз у клінічних дослідженнях — наш підшкірний імуноглобулін. Це дуже важливий напрям для нас, адже головні пацієнти — це діти з первинними імунодефіцитами. Їм потрібно не внутрішньовенне, а підшкірне введення — це значно спрощує життя, бо дозволяє проходити терапію вдома, без госпіталізації. Це новий рівень якості лікування — і водночас нова модель дистрибуції для нас.
Чому Ужгород? Чому, маючи все це в Білій Церкві, си відкриваємо новий завод на Закарпатті? Відповідь проста й водночас глибока — війна. Ми мусимо диверсифікувати виробництво. Адже ми не тільки працюємо на внутрішній ринок — ми експортуємо препарати. А це — міжнародні тендери, програми національних систем охорони здоров’я в різних країнах. Наприклад, ми повністю закриваємо державні програми в Казахстані, Узбекистані — в напрямках неврології, онкології, імунології, первинних імунодефіцитів. Ми виграли 25% ринку в Бразилії. І для всіх цих партнерів критично важливо мати гарантії безперервного виробництва.
Наші препарати не продаються в аптеках — це не роздріб. Це державне забезпечення, замісна терапія, дуже дороговартісна. Пацієнти не можуть самостійно її покрити. І наш обов’язок — дати партнерам впевненість, що навіть за найскладніших обставин ми не зупинимося.
Тому Ужгород — це стратегія безпеки. Бути ближче до кордону — значить, мати змогу приймати міжнародних аудиторів, проходити GMP-перевірки, оновлювати сертифікати, контролювати якість у реальному часі. Бо інакше — ми не зможемо відповідати вимогам міжнародних ринків.
І ще — це розвиток. Це наш крок у бік ще ширшої присутності, ще вищої стабільності. Бо життя — це про довгострокову надійність. І ми це будуємо.
Щодо будівництва: нам ще потрібно приблизно два роки, щоб повністю завершити завод на Закарпатті. Але паралельно ми вже розв’язуємо інші ключові задачі, які не менш масштабні.
— Який вплив матиме новий завод на розвиток Закарпаття? І чи змінює це якось ваше бачення зсередини компанії?
— Однозначно так. Насамперед це дуже сильно змінює розуміння підготовки кадрів.
В Ужгородському національному університеті є факультет біотехнологій. І перше питання, яке в мене виникло, коли ми обговорювали співпрацю з університетом: куди йдуть працювати випускники? На жаль, дуже часто відповідь така: або нікуди, або — за кордон. Тобто молоді люди, які отримують цінні знання тут, змушені шукати застосування їм в інших країнах.
А ми зараз даємо інше: можливість одразу проходити практику під час навчання. Це кардинально змінює підхід до освіти. Біотехнології — це про сучасне обладнання, технології, ринки. І тепер студенти зможуть не просто читати про це в підручнику, а бачити на власні очі, як усе працює, і одразу практикуватися на нашому виробництві.
Друге — перспектива працевлаштування. Наприклад, завод у Білій Церкві сьогодні — це 120 людей, які забезпечують увесь технологічний процес. Це високотехнологічні робочі місця. Відповідно, новий завод — це шанс не тільки для молоді, а й для університету, факультету, і для цілого регіону — сформувати біотехнологічний кластер. Ми зараз іще робимо один дуже важливий крок — розвиваємо біошколу і підтримуємо біотехнологічні стартапи. На базі лабораторного корпусу в Білій Церкві вже стартувала біошкола — для старшокласників. Є керівниця, є програма, і це — реальне занурення в професію. А для молоді, яка вже має ідеї — ми відкриті. Один стартап у нас уже працює: це команда, яка розробляє клітини для клінічних досліджень.
Ми даємо доступ до обладнання, лабораторій, підтримуємо ідеї. Якщо є ініціатива — приходьте, ми її пітчимо, оцінюємо, чи можемо допомогти. Бо наше завдання — не просто виготовляти препарати, а розвивати екосистему біотехнологій в Україні.
Це дуже непростий шлях. Коли ми добудували лабораторний корпус, у нас була ідея одразу знайти найкращих — найталановитіших школярів, переможців олімпіад з хімії та біології. Ми склали список із 20 таких дітей і всім подзвонили з запрошенням. Вони вже мали бути першокурсниками.
Знаєте, скільки з них на той момент були в Україні?
— Один?
— Нуль. Всі — вже за кордоном. Ми втратили цей шанс. Бо навіть 10–11 класи зараз часто вже не чекають випуску — стараються виїхати заздалегідь.
Тому ми змістили фокус і зараз працюємо з 8–9 класами по всій Україні. Минулого року ми запустили біошколу — створили окремі класи, запросили викладачів з Інституту Шевченка, з Академії наук. Але з часом зрозуміли ще одну важливу річ.
Діти приїжджають додому — у Франківськ, Хмельницький — і там учителі, які готують їх до олімпіад, самі ніколи в житті не бачили електронного мікроскопа. Ми усвідомили: проблема не тільки у підготовці дітей — проблема системна, з викладачами також. Їх потрібно навчати, підвищувати кваліфікацію, показувати, як працює сучасна лабораторія.
Як українці рятують бізнес: історія харків’янина-лікаря Олексія Калмикова
— Ви починали з реформування системи крові, а тепер виходить, що змінюєте й систему освіти?
— Так і є. Тому що інакше до тебе просто ніхто не прийде працювати. Усе пов’язано. Сьогодні ти можеш поставити найкращий у світі плазмосепаратор — а якщо нема технолога, то немає значення, яку зарплату запропонуєш.
І от з цього місця починається справжня трансформація. Не тільки бізнесу — країни.
— Яке ваше враження від роботи в Закарпатті? Як оцінюєте співпрацю, середовище, потенціал цього регіону для біотехнологічного виробництва?
— Закарпаття зараз трансформується буквально у нас на очах. І ми — частина цієї трансформації. Це боляче визнавати, але війна стала каталізатором змін у регіоні: сюди масово переміщуються бізнеси, з’являються нові індустрії, і Закарпаття потроху перетворюється на простір можливостей.
До повномасштабного вторгнення великих фармацевтичних виробництв тут не було. І ми чудово розуміємо: нам доведеться створювати цю культуру з нуля. Формувати середовище, готувати ринок праці, будувати інфраструктуру біотехнологій — щоб люди, які тут живуть, могли реалізовувати себе в цій галузі.
Мені дуже подобається взаємодія з Ужгородським національним університетом, особливо з факультетом біології та біотехнології. Їхня команда — завзята, ініціативна.
Але разом із тим постає питання: хто забезпечуватиме процеси на цьому заводі? Завод ми добудуємо. Але виробництво — це люди, технології, експертиза. І сьогодні технічної готовності до такого рівня в регіоні ще немає. Це новий рівень. Новий ринок. І от саме тут ми бачимо великий плюс: ринок праці в Закарпатті — відкритий до нових сфер. Він готовий приймати виклики. Люди хочуть навчатися, вчитися, розвиватися. Це дає нам ресурс і надію.
Як каже Костянтин Єфименко: «Ми щодня робимо з Білої Церкви — біотехнологічну столицю України». І тепер ми починаємо ще одну історію — вже на Закарпатті. І хоч це складно, але це дуже правильний шлях.
— Які головні виклики стоять сьогодні перед системою донорства — як для вас особисто, так і загалом?
— Найбільший виклик — це донор. Наш клієнт — це саме донор, людина, яка приходить і здає плазму. І якщо до нас не приходитимуть донори — пацієнти не отримуватимуть препарати з плазми.
Ми пропонуємо грошову компенсацію: від 500 до 1500 гривень за донацію — залежно від того, чи це перший раз, чи повторна донація. Але тут важливо розуміти кілька речей.
По-перше, є регуляції: ми не можемо просто підвищити компенсацію і все.
По-друге, якщо комерційна компенсація буде зависокою — це вплине на державні заклади, де донори взагалі не отримують грошей.
І найголовніше — це безпека. Якщо донація стане надто «прибутковою», з’являться люди, які будуть приховувати хвороби, лише б пройти. І це вже не про бізнес, це про величезні ризики — якісні, безпекові, репутаційні. А ми живемо в стані війни. Наші препарати — це критичний ресурс. Ми не можемо дозволити собі компроміси.
Але є ще одна глибока проблема: в Україні донорство досі не стало нормою. Воно сприймається як щось страшне, незрозуміле, пов’язане з радянською естетикою — великі голки, черги, ризики зараження, донори-родичі або якісь спеціальні платні донори. Люди бояться. І не розуміють, що це — зовсім інше.
Сучасне донорство — це про здоров’я. Це про можливість безплатно пройти повне тестування. Після донації людина отримує аналізи на гепатити B, C, ВІЛ. І ці тести — абсолютно безплатні. В комерційній лабораторії це коштувало б до 2000 гривень. А в нас — це частина процедури. Ми щодня виявляємо нові випадки гепатиту C. Це не поодинокі історії. Це — пандемія. Люди просто не знають, що вони інфіковані. А причина — звичні побутові речі: стоматологія, манікюр, які не контролюються належним чином.
Це — болісна правда. Але завдяки донорству ми можемо змінити цю ситуацію: зберегти життя іншим — і вчасно дізнатися про власне здоров’я.
Інший аспект — соціалізація. Донорство — це спільнота. Це можливість мати свою приналежність, долучитися до великої важливої справи. Це вже не просто медична процедура — це спосіб бути частиною чогось більшого.
Наше завдання — розвінчати міфи. Пояснити, що це не боляче. Що все одноразове. Що це безпечно. І що це — шлях до свідомого, здорового способу життя.
— Яка ваша позиція щодо платного донорства? І як це пов’язано з доступністю життєво необхідних ліків для пацієнтів?
— Звісно, ми оплачуємо донації. Якщо не буде компенсації — не буде й донорів. А без донорів — пацієнти з первинними імунодефіцитами, опіками, онкогематологією, розсіяним склерозом просто не отримають препаратів, які їм критично потрібні.
Щодня я отримую тривожні новини від нашої професійної асоціації — Plasma Protein Therapeutics Association, членом якої ми є. Я входжу до ради Європейської частини цієї організації. І от, наприклад, зараз через політику Трампа щодо нових мит на експорт американської плазми ситуація на глобальному ринку загострюється. США закривають до 70% світової потреби в препаратах із плазми, і якщо ці мита набудуть чинності, вартість препаратів зросте на 27%. Це дуже серйозно.
Тим часом наші препарати пацієнти не купують самі — це завжди державні програми. В Україні. В Бразилії. У Саудівській Аравії. І якщо держава не зможе купити препарат через дефіцит або ціну — пацієнт просто не отримає замісної терапії. А це не лікування «на один раз» — це життя.
Ужгородець Олег Гудаш виробляє імпланти, які рятують кінцівки тисяч поранених військових
Ось приклад. 29 лютого — офіційний день орфанних захворювань. Минулого року ми запросили асоціацію пацієнтів з первинними імунодефіцитами до нашого плазмацентру. Щоб діти побачили, звідки береться плазма, з якої виробляють їхній препарат імуноглобулін. І от, один хлопчик, Матвій, 5 років, з Одеси — стоїть перед доноркою, яка щойно здала плазму. І питає:
— А ви мені здали плазму?
— Так, я здаю тобі плазму, — відповідає вона.
— А можна доторкнутися до неї? — каже він. І торкається її пакетика з плазмою.
— Вона тепла! — говорить мені.
— Ну звісно, — кажу я. — Бо вона щойно тобі здала плазму.
І він повертається до інших дітей і каже:
— Поаплодуймо нашим донорам!
І всі діти починають плескати. Просто посеред залу. А в ньому — 40 крісел, усі зайняті. І от стоять донори, стоять діти, і всі ридають. Бо в той момент зникає відстань між «абстрактним пацієнтом» і «просто донором». Вони — в одному колі життя. І це не пафос. Це реальність.
Після того я вирішила: Матвій має стати героєм фільму. Ми купили йому квитки з Одеси, з мамою, забронювали готель, домовилися з командою. Але він захворів. А для таких дітей це не «три дні температури». Це складно. І ми вже міняли сценарій… Але він все одно видужав — бо знав, що має зніматися. Він приїхав. І ми його зняли.
І це про головне: ми маємо розуміти, для кого ми це робимо. Так, у нас платне донорство. Так, це конкуренція з державними центрами. Але є Матвій. Конкретна дитина, яка знає: ці ліки — це її життя. І таких Матвіїв — багато.
І ще історія. Ми відкривали плазмацентр у Франківську. Прийшла мама з хлопчиком — переселенці із Запоріжжя. У Франківську не було програми, яка покривала б їхній препарат. Вона дізналася, що на відкритті буде власник — Костянтин Єфименко — і просто сказала:
— Спасіть мого сина. Я вас дуже прошу.
І ось тоді ти розумієш, що жодного препарату не буде, якщо не буде донора. Бо це не хімія, не синтетика. Це біотехнологія. Це білок живої людини. І кожна донація — це реальний шанс.
Ольга Олексик: “Довіряю “Ендоклініці” як самій собі”
— Які саме препарати виготовляються з донорської плазми? Кому вони рятують життя — і за яких умов?
— Ми виготовляємо чотири основні препарати. І дуже важливо, щоб донори розуміли: кожна донація — це не просто кров, це шанс на життя для конкретної людини з дуже складною історією.
Найперше — це Альбумін — білковий препарат. Його використовують у першу чергу для пацієнтів з опіками, важкими пораненнями. Це — замісний протеїновий засіб, особливо потрібний у військових шпиталях. Сьогодні — це препарат №1 на фронті.
Другий — Імуноглобулін — це концентрат антитіл. Його виготовляють із плазми донорів, які вже перехворіли на різні інфекції. Імуноглобулін застосовується як замісна терапія при: первинних імунодефіцитах (вроджені імунні порушення), вторинних імунодефіцитах (наслідки хімієтерапії, ВІЛ тощо), аутоімунних захворюваннях, неврології (розсіяний склероз, синдром Гієна-Барре), онкогематології (онкологічні захворювання крові).
Це не препарат «на раз» — пацієнти приймають його все життя, щотижня або щомісяця. Це підтримка, без якої вони просто не виживуть.
Донором може стати кожен. Може, але боїться або не хоче цього робити
Третій — Фактор VIII — препарат для людей із гемофілією. Це ті, у кого вроджено немає фактора згортання крові. Кожна травма для них — ризик масивної кровотечі. Завдяки цьому препарату вони можуть жити повноцінне життя.
І четвертий — Антирезусний імуноглобулін — специфічний імуноглобулін, який запобігає резус-конфлікту між мамою та дитиною. Якщо у жінки негативний резус-фактор, а у плода — позитивний, організм мами починає атакувати дитину. Щоб цього не сталося в майбутньому, протягом 72 годин після пологів вводять антирезусний імуноглобулін — і жінка може народжувати знову. Вся Україна забезпечується саме нашим препаратом. Біофарма — єдиний виробник, який повністю закриває цю потребу.
Щоб виготовити цей препарат, ми маємо окрему програму імунізації донорів. У нас є 700 унікальних донорів, яких ми спеціально імунізуємо, збираємо в них специфічну плазму — і з неї робимо Антирезусний імуноглобулін.
Оксана Мулярчук
Весь світ не має таких програм. Їх усього три: у США, в Ізраїлі (компанія Kamada), і в нас, в Україні. Причому Kamada працює лише з американською плазмою. Зараз, через нові економічні обмеженнями, які вводить адміністрація Трампа, світ стоїть на межі колапсу. Європа терміново переглядає свою політику щодо донорства — бо зрозуміла, наскільки критично залежить від США.
І от тут важливо: Україна вже має свою незалежну систему. Ми — одні з небагатьох. Але вона працює тільки тому, що ви — донори — приходите й здаєте плазму. І кожна доза — це не просто біоматеріал. Це шанс на нове життя. Для дитини з імунодефіцитом. Для жінки, яка хоче народити ще одну дитину. Для пораненого солдата.
Донорство за звичку: Почесні донори Jabil закликають стати донорами крові
— Як Biopharma Plasma представляє Україну на європейському рівні? Чи до вас прислухаються? І як виглядає ваша комунікація з європейськими колегами, особливо в час кризи?
— Ми як компанія Biopharma Plasma є членами PPTA — Plasma Protein Therapeutics Association. Це глобальна професійна асоціація фракціонаторів — компаній, які займаються виробництвом препаратів із плазми крові.
PPTA — це не державна структура, вона об’єднує приватний сектор, але її роль надзвичайно важлива: вона фактично впливає на правила ринку, формує політику, диктує стандарти, і такі серйозні інституції, як Європейська медична агенція (EMA) чи американська FDA, не можуть не враховувати її позиції.
Ми не маємо прямого голосу в європейських урядових структурах. Але ми маємо голос у ключових експертних середовищах, які впливають на ці структури. І так, з нами радяться. Нас запрошують до розробки змін, просять фідбеки, включають у робочі групи.
Я особисто входжу від PPTA до спеціальної комісії при Європейській медичній агенції — EDQM. Ми зараз працюємо над новою стратегією імунізації донорів у Європі, зокрема — над зміною підходів і визначень у законодавстві.
Тобто навіть якщо ми формально не впливаємо напряму — наш досвід і голос враховують. Бо Україна — одна з дуже небагатьох країн, які реально мають програму імунізації донорів.
І знаєте, у мене є мрія. Вона проста, але дуже велика. Коли відкриється аеропорт «Бориспіль» — я хочу, щоб ми провели конгрес PPTA в Білій Церкві. На даху нашого лабораторного корпусу буде виступати «Океан Ельзи» і співати «Я не здамся без бою».
І я уявляю, як прилетить умовний Джош з Roche. Сяде в таксі. І таксист його спитає:
— А чого це ви в Київ прилетіли? І ще й у Білу Церкву?
А Джош скаже:
— Як це чого? У Biopharma їду.
— О, а я там донор! — відповість таксист. — Он, у мене термокружка з логотипом, за п’ятнадцяту донацію дали.
І тоді, коли в Україні хтось чує слово Biopharma, він одразу розуміє: це про круте донорство, це про життя, це про систему, яка працює.
Можливо, ми не найгучніші гравці на європейському полі. Але ми точно — ті, кого вже бачать, чують і до кого дослухаються. Бо ми не просто говоримо. Ми вже робимо.
- Неочевидні зв’язки між мігренями, хворобами серця і хворими зубами. Розмова з Роксоланою та Михайлом Сливками, засновниками клініки “Естет”
- “Найважливіше — це ставлення одне до одного”: як зберегти команду у час змін. Досвід компанії Ліка Комфорт
- Лікар без білого халата: як змінюють підхід до медицини у медичному центрі «Дбаю»
- Як в Ужгороді займаються реабілітацією військових з усієї країни. Історія Володимира Козяра з Вінниці
- Юліанна Федько: Моя мета – забезпечити вагітній жінці комфортну вагітність
- Спорт під час війни: Богдана Кешеля про принципи збереження організму у стані постійного стресу
Росана Тужанська, Varosh
Фото: Богдан Магдич
Не пропускайте цікаве з життя Закарпаття! Читайте більше в наших соцмережах — Facebook та Instagram.
