Дітям потрібні не іграшки, а час з батьками, коли вони з ними граються. Так каже Аліна Хома, педагогиня, мама, засновниця українського бренду, який об’єднує естетику, сенс і повагу до дитини. Її шлях почався з особистої кризи, пошуку себе — і привів не тільки до створення бізнесу, а й до філософії виховання.
У «Бавці» все — від меблів до флешкарток і зошитів — вибудувано на основі Монтесорі-підходу: про глибокий зв’язок, реалістичні матеріали, незалежність дитини і довіру до її ритму. В основі — свідомість. Не масовість, а відносини. У цьому інтерв’ю Аліна розповідає, як «Бавка» перетворилась із нічної творчості за швейною машинкою у декретній відпустці на впізнаваний бренд з експортом у десятки країн, планами на Amazon і спільнотою, що змінює ставлення до виховання — починаючи з себе.
– Якби ви самі розповідали про себе, з чого б почали? Як прийшли до своєї справи?
– Я ніколи не думала, що стану педагогом — усе сталося абсолютно випадково. Хотіла бути психологом, але тоді ця професія не була популярною. Батьки переконали, що англійська філологія — це надійніше. Так я й почала навчання: спочатку англійська, потім — українська філологія.
Паралельно я випадково почала працювати з дітками в садочку — і мені це страшенно сподобалося. Відчула, що можу реалізовувати там свої особисті якості: легко знаходила з ними мову, бачила зворотній зв’язок — і це давало відчуття сенсу. Я занурилась у тему глибше, почала вивчати методики, проходити навчання. Згодом перейшла з державного садочка до приватного — працювала в розвивальному центрі «Вулик» в Ужгороді. Там я здобула багато досвіду.
А потім сталася криза. Я почала переосмислювати, чи справді хочу цим займатись далі, чи веде мене це туди, куди я хочу. Без видимих причин я звільнилася. На останню зарплату купила швейну машинку — взагалі не вміючи шити. Дивилася уроки на YouTube іспанською, якої навіть не знала. Але це мене страшенно захопило — мені здавалося, що все логічно, і я впораюся.
Певний час я просто творила. Чоловік дав мені простір і час, аби я змогла порефлексувати й зрозуміти, чим хочу займатись. Паралельно батьки просили індивідуальні заняття для дітей — діти сумували, батьки хотіли повернути контакт. Я погоджувалась, але швидко вигорала.
Потім я завагітніла. Вагітність була складною — довгий токсикоз, важко було навіть сидіти за машинкою. Але я все одно щось творила — для себе, для донечки. І все одно не знала, куди йти далі.
Коли народилась моя дитина, я думала: «Я ж умію з дітьми — точно знайду підхід». Але виявилося, що з власною — все не так просто. Будинок, стосунки, я сама — усе змінилося. У мене була підтверджена післяпологова депресія. Я пройшла два роки терапії — і це допомогло мені переосмислити власний досвід.
Паралельно зростала донька. Я шукала, яке батьківство мені близьке, що я хочу дати своїй дитині. І поступово прийшла до методики Монтесорі — спочатку інтуїтивно, через блоги, статті, відео. Виявилося, що ті прості, базові речі, які мені відгукувались, уже мають ім’я.
Це мене дуже захопило — я пішла на сертифікацію Монтесорі-педагога. А згодом мала унікальну можливість пройти фахове навчання у Марії Рот — експертки з Німеччини, яка свого часу вчилась у сина самої Марії Монтесорі. Це було як дотик до джерела.
– Як ви почали втілювати методику Монтесорі у своєму житті? У чому її суть особисто для вас?
– У методі Монтесорі перш ніж почати працювати з дитиною — ти маєш почати з себе. Це ключове. За цією теорією, людина дозріває від ембріону до 25 років. А мені якраз тоді було 25. І я ловлю себе на думці: «Я ще сама — дитина, а вже хочу виховувати іншу».
Тож усе почалося з самоспостереження, саморефлексії. Ти маєш пропрацювати свої внутрішні нюанси, бо саме в батьківстві вони оголюються найсильніше: коли ти не в ресурсі, коли твій «рептильний мозок» кричить — відповідай, реагуй, захищайся. А це зовсім не те, яким ти хочеш бути поруч із дитиною.
Методика Монтесорі — це про саморозвиток і самовдосконалення. І не тільки для дитини. Бо коли ти змінюєш себе — змінюється взаємодія, змінюється зв’язок. І дитина тобі віддає.
Я почала ділитися цим досвідом — і побачила, що це резонує з іншими. Людям подобалося, що я говорю про це чесно, без ідеалізації. Так і почався мій шлях не тільки у вихованні, а й у просвіті.
– Ви продовжували шити, коли почали цікавитись Монтесорі-підходом? Як це поєдналося?
– Так, паралельно з усім у мене народився перший бренд — «Забавлянка». Я тоді шила дитячі фетрові книжечки з різними сенсорними елементами: нашивками, дзеркальцями, текстурами. Могла зшити по п’ять книжок на місяць — поки донька спала або вночі.
Це було моє повітря. В терапії мені прямо сказали: саме завдяки цьому ви природним чином вийшли з важкого стану. Бо ця робота руками, це перемикання, це відчуття, що я щось можу створювати й реалізовуватися — вони дуже підтримали. Так інтуїтивно й почався мій перший бізнес.
Але коли декретна відпустка закінчувалася, постало питання: що далі? Або я повертаюсь у садочок чи школу, або — роблю з цього справжній, системний бізнес. І мій чоловік — єдина людина, яка на той момент справді в мене вірила — сказав: «Роби. У тебе вийде». Це був ковід, дитина маленька, нестабільність — страшно було дуже. Але я почала. Був захопливий період і мені справді вдалося досягти попиту на той продукт, який я робила.
Утім шити вручну стало складно — це обмежена кількість одиниць, висока собівартість, прибутку майже немає. Я зрозуміла, що маю зупинитися. Тоді з’явився новий продукт — м’ячик «Такане». Його спочатку взагалі ніхто не розумів — для чого він. Але ми буквально створили для нього цінність — і зараз досі ледь встигаємо шити, вже три швачки працюють на аутсорсі.
Я пробувала працювати з іншими виробниками, але не контролювала якість. Пробувала дропшипінг — і зрозуміла, що це не моє. Мені потрібен контроль. А ще — матеріалів, які я хотіла для своєї доньки, в Україні просто не було. Китайські — неякісні, європейські — дуже дорогі.
Монтесорі-матеріали мають одну чітку функцію — допомогти дитині засвоїти конкретну навичку. Але дитина швидко росте, і замовляти такий дорогий матеріал з-за кордону — не вигідно. Тому я почала створювати власні. Бо основна ідея методу — це якість у всьому: у матеріалах, у спілкуванні, у просторі. Порядок — не лише фізичний, а й у словах, у діях.
Монтесорі — це не тільки про навчання, а про глибоке розуміння розвитку дитини. Ми часто не бачимо, як маленькі речі впливають на великі наслідки. Але потім сильно відчуваємо це в школі — коли дитина не хоче вчитись, бо не розуміє, навіщо. А все закладається в ранньому віці — коли вона вчиться навчатися. Для себе. Бо цікаво. Бо це її спосіб пізнати світ.
І в цьому методі мене ще надзвичайно надихає глобальний підхід. Дітей з малечку знайомлять із культурами, географією, святами інших народів. Це виховує дитину світу — яка буде щасливою, незалежно від того, де вона живе і чим займається.
Навіть наука, математика, мова — тут усе йде через сенсорику. У звичайній школі ми йдемо одразу до абстрактного, а в Монтесорі — навпаки: дитина спершу торкається, пробує, відчуває. Тільки тоді вона може зрозуміти абстракцію.
До трьох років ніхто не навчає читати чи писати. Це час, коли дитина освоює побут: ріже справжні, а не пластикові, овочі безпечним ножем, миє, підмітає, вчиться концентруватись. Такі прості речі формують внутрішню мотивацію — а не залежність від оцінок чи схвалення.
Нас виховували інакше. Наші батьки були зайняті — мене, наприклад, виховували дідусь із бабусею, які весь час працювали. І, можливо, в тому теж була мудрість — ніхто не заважав нам розвиватися природно. Зараз ми часто створюємо зайві бар’єри: манежі, ходунки, гаджети. А треба дати дитині простір — і підготувати його так, щоб їй було безпечно, цікаво й вільно.
– Чим вам тоді й зараз імпонує підхід Монтесорі?
– Він глибокий, дуже логічний і охоплює всі сфери життя — особливо вдома. Це не тільки про навчання, а про весь спосіб організації простору, комунікації, побуту.
Часто батьки кажуть: «Я не педагог, я не зможу навчити дитину за методом Монтесорі». І справді — у школах чи садках є складні матеріали й техніки, які вимагають спеціальної підготовки. Але вдома це не потрібно. Монтесорі-підхід у домашньому середовищі — це про базу, про фундамент. Не треба бути педагогом — достатньо бути уважним, послідовним і створити сприятливе середовище.
Ми це врахували у своїй роботі: коли до нас звертаються педагоги чи батьки, ми пропонуємо різні лінійки матеріалів. Є окремі — адаптовані саме для дому. Бо якщо дитина ходить у спеціалізований Монтесорі-садок, їй не потрібно дублювати ці самі заняття вдома. Натомість удома має бути простір для вільної гри, побутових навичок, незалежності.
Хоча зараз у нас є й напрямок роботи з садочками — ми створюємо матеріали і для закладів, і для родин. Але в обох випадках головне — розуміти принцип: не вивчити все, а дати дитині шанс розвиватись у своєму темпі, з повагою до неї.
– Якою сьогодні є «Бавка»? В яких напрямках ви працюєте, як сегментуєте аудиторії? З чого все почалося?
– З самого початку ключовим для мене було створити якісний продукт. Я замовляла щось — і щоразу мені не підходила якість, вигляд, контроль. Шукала майстрів, пробувала працювати — але довго нічого не виходило, поки не знайшла людину, з якою було комфортно.
Спочатку це були просто хороші іграшки. Не було чіткого фокусу. Але з часом я зрозуміла: потрібно визначитися, що саме ми транслюємо, які цінності несемо. Неможливо одночасно поєднувати, наприклад, Вальдорфську методику, яка про фантазію, з Монтесорі, яка про реальність і конкретику. Хоча багато хто так робить — навіть цілі садочки.
Далі ми додали меблі — бо логічно: я говорю про організацію простору, і в блозі ми завжди писали не тільки про іграшки, а про виховання. Згодом прийшла дизайнерка Христина, сформувала новий брендинг — і так з’явилася «Бавка». Ми побачили: батькам важливо, щоби було не лише корисно, а й естетично. Щоб іграшки виглядали гарно в інтер’єрі, щоб це було стильно, без пластикового візуального шуму.
Так сформувалась і наша місія — «Бавка» — не про іграшки, а про дитинство. Ми завжди були про підтримку батьків. Дуже часто я прямо кажу клієнтам: «Вам це не потрібно». Або коли мами трьох дітей хочуть по іграшці для кожного, я можу порадити одну: діти мають вчитися домовлятися, ділитися. Ми ж не купуємо трьох холодильників у дім чи три ванни.
І це теж наш підхід — турбота. Ми продумуємо все: від виготовлення, пакування — до спілкування після покупки. Завжди пишемо клієнтам: як вам, чи все підійшло, чи зручно? І так формується зв’язок. Я завжди кажу майстрам: «Робіть так, ніби для своїх дітей чи онуків». Бо якщо я не можу дати це своїй дитині — не дам нікому.
– Як розвивалася «Бавка» далі? Як ви зрозуміли, що це не просто творче хобі, а бізнес?
– Спочатку ми орієнтувалися на вік «від нуля до трьох». Цю аудиторію було дуже складно завоювати — бо не всі знайомі з методом Монтесорі, а ті, хто знайомі, — на вагу золота. Але коли ми їх знаходили, ці родини залишались з нами надовго. Ми не про одноразові продажі, ми про довгостроковий зв’язок. І дітки швидко росли, актуальність іграшок змінювалась, але нам було важливо залишатися поруч.
Потім я потрапила в акселераційну програму для підприємниць — «Відважна» від «Дія.Бізнес». Це була справжня школа. До нас приїжджали ментори з усієї України, ми проходили лекції, готували презентації, робили пітчі. І я вперше побачила, що таке бізнес у системі: маркетинг, менеджмент, структура. У підсумку в Києві, на фінальному пітчі, виграла 350 тисяч гривень.
Це був момент: де я — і де всі ці потужні проєкти. А мені сказали: «У тебе крутий продукт. Ти створюєш цінність». Після цього до нас прийшли медіа, інтерв’ю, підтримка людей, навіть на вулиці в Ужгороді впізнавали.
– Після перемоги в акселераторі був стрімкий розвиток?
– Після перемоги був підйом, але майже одразу — блекаути. По 20 годин без світла. Це був найгарячіший період — жовтень, перед Миколаєм, багато замовлень. А ми просто не могли нічого виготовити. Склад порожнів на очах.
Майстри вставали вночі, коли з’являлась електрика, йшли на виробництво о другій-третій годині. Моя менеджерка садила двох дітей в автокрісло, їздила містом, щоб зарядити телефон у машині й відповісти клієнтам. Це була команда, яка вистояла, коли, здається, все мало розсипатися. Я згадую — і досі мурашки.
Тоді ми зрозуміли: потрібно запускати антикризові продукти. Так з’явилися електронні зошити. Це було щось нове — ніхто не знав, як їх використовувати, навіщо вони. Але ми показали, що це зручно, екологічно й економно. Їх можна було роздрукувати вдома, адаптувати під клас чи вік дитини, використовувати у змішаних групах. Зошити були сезонні, на 250 сторінок, з плакатами, демонстраційними матеріалами.
І це спрацювало. Ми плануємо до кінця року вийти з ними на Amazon — бо це продукт із мінімальними ризиками. Усі зошити я розробляю сама — від ідеї до реалізації. Це моя віддушина. Донька тестує перша: якщо їй цікаво — значить, працює.
– Тобто сьогодні «Бавка» — це вже не тільки іграшки. Як ви розширювали напрямки? Що з’явилось нового?
– Так, зараз «Бавка» — це комплексний організм. Окрім іграшок, у нас є поліграфія: друковані флешкартки, постери, посібники. Ми створюємо матеріали не лише для дітей, а й для батьків — про організацію простору, про вибір іграшок, про те, з чого почати й як підтримувати розвиток дитини вдома. Це була моя особиста потреба колись, і я знала, що вона є в багатьох.
Ми зробили окремий посібник про самостійну гру, бо це велика проблема. Діти не вміють гратись самі. І це не їх вина — просто не було часу навчитись. У нас тепер «діти з розкладом»: гуртки, заняття, постійна зайнятість. Коли в дитини з’являється вільна хвилина — вона не знає, що робити. Їй нудно. А батькам складно бути поруч, бо ми реально втомлені. І тут включаються гаджети. Це нормально, якщо зрідка, але коли системно — стає звичкою і матиме свої впливи.
Ми намагаємось це змінити: створити умови, за яких дитина хоче гратись сама, бо їй цікаво. Не тому, що мама сказала, а тому що всередині є мотивація. Наші іграшки — це просто інструменти для зв’язку між батьками й дитиною. Вони допомагають сформувати незалежність, навички, впевненість.
У Монтесорі-філософії це дуже глибоко: кожен предмет має сенс, кожна дія — структуру. Ми не відволікаємо дитину, а навпаки — допомагаємо сконцентруватися. І дуже важливо, щоби матеріали були реалістичними, не мультифункціональними й не нав’язливими. Не все має світитися й грати пісеньки. Дитина має побачити: щось сталося — бо я це зробила. І це — справжнє задоволення.
– Зараз багато дітей ростуть із гаджетами замість живого спілкування, російськомовні в україномовних сім’ях, дивляться треш-контент на YouTube, у Tik-Tok у 5 років. Вони стають іншими. Ви говорите: дітям потрібні не іграшки, а дитинство. Як ви працюєте з цією ідеєю? Яку цінність ви вкладаєте в «Бавку» — і в аудиторію, яка поруч із вами?
– Це справді головне: дітям не потрібні просто іграшки. Їм потрібен час. Присутність. Відчуття, що з ними поруч. І не лише фізично, а емоційно.
Ми працюємо з педагогами, навчальними закладами, родинами — і цінності, які ми несемо, приваблюють тих, хто вже в темі. Але ще важливіше — достукатися до тих, хто ніколи про це не чув. Не обов’язково про Монтесорі — хоча й це важливо. А хоча б про базове: що дітей досі б’ють, і це вважають нормальним. Що повага — це не щось виняткове, а має бути щоденним.
Я довго пручалась TikTok-формату. Здавалося, це зовсім не наша аудиторія. Але якось ми пішли туди — і за півтора місяці набрали 14 тисяч підписників без реклами. Бо виявилося, що речі, які для мене є нормою — повага до дитини, відсутність крику, довіра — для багатьох були тригером.
Кожен батько і мама хоче вірити, що вони роблять правильно. Але коли ми говоримо: «Можна інакше» — це викликає опір. І водночас — потребу. Бо люди в коментарях писали: «Ми не знали, але хочемо інакше», «Як пояснити це бабусям?», «Мій чоловік не підтримує — що робити?».
Спочатку ми показували утопічну картинку: як моя дитина сама грається, ліпить, занурюється в діяльність. Але для багатьох це недосяжне — через війну, стрес, побут. Я почала ділитися і складнощами: як і в мене дитина істерить на касі, як і мені буває важко. Ми теж у процесі. Як усі.
Наші цінності — щирі. І вони, з одного боку, притягують «своїх», з іншого — можуть відштовхувати. Але ми знаємо, що кожен, хто заходить у «Бавку», бачить щось своє. Є батьки, які в темі. Є ті, кому просто подобається естетика. Є ті, хто купує на подарунок, є дизайнери, педагоги, фотографи.
А ми — об’єднуємо все в одне: матеріали — від народження до школи, філософія — про дитинство, підхід — комплексний, сервіс — турботливий.
Бо наші іграшки — це інструменти для зв’язку, для розвитку, для любові. Для того, щоб дитина навчилася грати і щоби з цієї гри виросли дорослі, які зможуть жити своє життя свідомо.
– Чому батькам потрібна «Бавка» і те, що ви робите?
– По-перше, тому що це повернення — і нас, і наших дітей — до природного. До простих, справжніх речей, яких так бракує в сучасному світі. Це можливість зупинитися серед інформаційного шуму й сфокусуватись на головному — на зв’язку з дитиною. На тому, як ми хочемо її виховувати. Бо ми не просто продаємо — ми ділимося знанням, досвідом, прикладом.
Ми вчимо фільтрувати — себе й дітей. Бо важливо вміти бачити справжнє, навіть коли маркетинг нав’язує інше. Ми говоримо: не потрібно багато, потрібно — важливе. Те, з чим дитина справді буде взаємодіяти. Те, що її зачепить, увімкне, допоможе зрозуміти себе.
Наші матеріали — якісні, безпечні, виготовлені в Україні. Так, ми не конкуруємо з масовим пластиком по ціні. Але для тих, хто обирає усвідомлено, — ми тут. І цього достатньо. Бо якщо хоча б одна річ допоможе створити момент глибокого зв’язку між дитиною й батьками — це безцінно.
Буває, батьки бачать, як дитина працює з нашими матеріалами — і самі хочуть змінити щось у своєму житті. У побуті. У комунікації. У ставленні. Ми ніби заражаємо цим підходом. Але це хороше інфікування — бо воно змінює батьківство. А значить — і життя дітей.
«Бавка» — це не просто крамниця. Це про бажання зробити батьківство глибшим, уважнішим, щасливішим. Ми організовуємо благодійні події, підтримуємо тих дітей, про яких нема кому подбати. Донатимо на екологічні ініціативи, які висаджують ліси. Бо ми працюємо з деревом і несемо за це відповідальність.
Так, ми крафтове виробництво. Ми не масштабуємось на мільйони. Але я дуже хочу, щоби «Бавка» стала сильним брендом — і як бізнес, і як філософія. Щоби наші цінності залишилися — такими, як є зараз. До кінця.
– Які зміни ви бачите в дітях і в батьках, коли вони пробують зануритись у Монтесорі-підхід, змінюють побут, спілкування, хід дня? Ви працювали і в садочку, і в терапії, і створюєте методичні матеріали. Що справді змінюється?
– Якщо ми говоримо про комплексний підхід — іграшки, простір, спілкування — то насамперед змінюється якість часу, який ми проводимо з дитиною. Бо іноді батьківство — це просто виживання: погодувати, вкласти, помити. А на те, щоб подумати про розвиток, про стосунки, часто просто не лишається ресурсу.
Але щойно ми починаємо бачити дитину не як «задачу», а як людину з внутрішнім світом — усе змінюється. Контакт поглиблюється. Дитина починає нас чути. А ми — отримуємо зворотний зв’язок, і це мотивує. Зникає постійне відчуття боротьби. З’являється спокій і довіра.
Ми вчимо батьків спостерігати. Не реагувати, а помічати: чому дитині зараз складно? Це емоційна втома? Чи фізичний дискомфорт? Іноді треба просто бути поруч і сказати: «Я тут. Я з тобою. Я тебе люблю, навіть коли ти кричиш або плачеш».
Ми говоримо про сенситивні періоди розвитку — коли в дитини природно виникає потреба здобути певну навичку. Якщо ми це бачимо, ми можемо допомогти. Дати саме те, що зараз потрібно: не змушувати, не випереджати, а підтримати. Дитина сама веде — наше завдання лише не заважати.
Ми навчаємось бачити реальну дитину, не нашу проєкцію. Не ту, яка має «читати у три», бо так модно, а ту, яка зараз хоче більше бути на вулиці, бо розвивається тіло. Або ту, яка хоче малювати і вже уявляє себе художницею — як моя донька. Наступного дня вона хоче бути лікаркою. І питає: «А я зможу купити собі машину, якщо стану художницею?». І я відповідаю: «Якщо тобі це подобається — ти зробиш це настільки добре, що зможеш отримати все, що тобі потрібно».
Ми навчаємо дітей і батьків розпізнавати себе: що мені подобається, що — ні. Коли можна сказати «досить». Коли варто зосередитись. Бо у дорослому житті ми постійно зіштовхуємося з тим, що мусимо робити неприємне. Але ключове — не втратити себе. І ми можемо дати це дітям із малого.
У школі моїй доньці теж непросто як і тисячам інших дітей, бо вона звикла, що може обирати те, що виходить найкраще. А тепер треба робити все: є оцінки, рейтинг. Це — реальність. Але завдяки тому, що вона вміє слухати себе, ми можемо проговорювати, що це теж окей: ти не маєш бути найкращою в усьому. Головне — бути собою. І робити те, що справді твоє.
Ми не ростимо геніїв. Ми ростимо дітей, які зможуть вчасно розпізнати себе, свої емоції, свої сили й свої бажання. Які зможуть бути щасливими.
Це те, чого ми вчимо батьків: що так — можна. І що це працює.
– Навколо Монтесорі багато дискусій, а часто й міфів. Особливо — щодо інклюзивності методу. Як ви це пояснюєте?
– Це правда: навколо Монтесорі — купа міфів. І часто саме через них батьки навіть не пробують дізнатись більше. Хтось щось десь прочитав у коментарях під постом — і все. Слово «Монтесорі» іноді викликає емоцію, як червона ганчірка.
Насправді це — один із найпоширеніших альтернативних методів освіти у світі. Понад 20 тисяч шкіл, в багатьох країнах — на державному рівні. В Італії портрет Марії Монтесорі — на купюрах. І це справді жінка, яка змінила світ. Я завжди розповідаю її історію новим членам команди — щоб вони розуміли, з чим мають справу.
Метод Монтесорі починався саме з інклюзії. Першими дітьми, з якими працювала Марія, були діти з особливими освітніми потребами. На той час таких дітей просто «ховали» в інституціях, вважали, що вони не здатні до навчання, що на них «не варто витрачати час». А вона побачила інше — що цим дітям просто бракує сенсорного досвіду, що вони здатні до розвитку, якщо їм дати середовище.
Саме з того досвіду народився метод. Але досі в коментарях мені пишуть: «Це ж для хворих дітей». А я питаю: а хто такі «нормальні» діти? Де ця межа?
Цей підхід — для кожної дитини, незалежно від рівня розвитку, темпераменту, соціального походження. Перший «Дім дитини» Марія Монтесорі відкрила для дітей із бідних родин. А потім виявилося, що їхні результати в тестах були навіть вищими, ніж у дітей з привілейованих шкіл.
Так, цей метод не про слухняність — і саме тому його перестали підтримувати у фашистській Італії. Бо виявилося, що це не майбутні солдати, а вільні особистості. І Марія була змушена залишити країну, працювала далі в Індії, продовжувала спостерігати, досліджувати.
І навіть якщо ми не дотримуємось методу на 100% — це не страшно. Я, наприклад, не могла віддати дитину в Монтесорі-садок чи школу, бо їх просто немає в Ужгороді. Але вдома ми дали те, що могли: свідоме ставлення, повагу, свободу.
Тут усе просто: не обов’язково «бути Монтесорі». Достатньо просто бути уважним до дитини. Бути поруч. Говорити: «Я з тобою». Давати їй право бути собою — і допомагати розкрити свій потенціал.
– Де живе ваша аудиторія сьогодні? Як розвивається «Бавка» географічно — і що з виробництвом?
– Найбільше наших клієнтів — у Києві та великих містах-мільйонниках, де є Монтесорі-садочки, приватні освітні простори. Але й в Ужгороді нас усе частіше впізнають — приходять по самовивіз, розповідають, що давно читають, що «Бавка» для них уже щось особисте.
Зараз ми виходимо на міжнародний ринок — переважно США, а в Європі це Німеччина, Франція, Італія. Також наші товари замовляють в Корею, Нову Зеландію, Австралію, Фінляндію, скандинавські країни. І це дуже надихає — бо значить, ми справді потрібні.
Основне виробництво — в Ужгороді. Тут ми створюємо меблі, частину дерев’яних іграшок, весь текстиль. Поліграфія — у Києві, бо там більше технічних можливостей.
Фізичного магазину поки немає, але є склад у центрі Ужгорода й можливість забрати замовлення самостійно. Ми дуже відповідально ставимось до сервісу — надаємо всі відео й фото, можливість обміну та безкоштовну реставрацію продуктів упродовж шести місяців. Якщо втрачається деталь — виготовимо нову. Навіть якщо іграшку купили не в нас — допоможемо. Бо якщо ми говоримо про турботу — вона має бути всюди.
8 серпня «Бавці», до речі — 5 років. І для нас це не просто дата. Це точка, з якої ми хочемо рухатися ще глибше — в якість, у філософію, у стосунки з тими, хто поруч.
– Що для вас є головним у роботі «Бавки» зараз? І якою ви бачите дитину, до якої звертаєтесь через ці всі продукти?
– Найголовніше — щоби дитина була щасливою. Це наша базова філософія. Неважливо, ким вона стане, де житиме, яку мову обере для спілкування. Вона — дитина світу. Якщо вона навчиться бути собою, розуміти себе, мати внутрішню опору — вона зможе адаптуватися до будь-яких умов.
Дуже важливо, щоб ми — як батьки — створювали правильне середовище. Бо дитина вчиться не тоді, коли її навчають, а коли має змогу навчатися. І тоді вона не просто «залипає» — вона зосереджується, захоплюється, росте.
Сьогодні ми працюємо над тим, щоби давати інструменти: батькам — для зв’язку, дітям — для самостійності. Створюємо речі, які будуть актуальними і через десять років. Бо це не про моду. Це про життя.
Купити іграшки “Бавка” можна тут.
Інстаграм бренду “Бавка”.
- Якщо вам подобається те, що робить команда Varosh — підтримай нас донатом тут.
Росана Тужанська, Varosh
Не пропускайте цікаве з життя Закарпаття! Читайте більше в наших соцмережах — Facebook та Instagram.
