Культура – Архів

“Як розмовляти з дітьми про мистецтво”: настільна книга, путівник, альбом

28 Вересня 2015 5 915

Цьогоріч у "Видавництві Старого Лева" вийшла книга Франсуази Барб-Ґалль у перекладі Софії Рябчук.

У ній авторка розповідає, як навчити дітей (і дорослих, які цікавляться мистецтвом) "бачити" картину. Книга складається з п’яти частин, у яких можна знайти відповіді на найбільш актуальні питання.

Франсуаза Барб-Ґалль пояснює як зацікавити дітей картинами, з чого почати, що показувати відповідно до віку та яких питань не слід боятися.

В анотації до книги йдеться: "Це конспект, путівник, довідник і мистецький альбом водночас, який можна ретельно вивчати вдома, нашвидкоруч гортати у транспорті чи розглядати в парку. Книга адресована не лише натхненним батькам і педагогам, які прагнуть змалку зацікавити дітей світом мистецтва, – вона й для тих допитливих читачів і читачок, які ніяк не знаходили часу його пізнати".

Найулюбленішою для нас стала чистина книги під назвою "Картини для огладу". На одному аркуші зображена власне картина, а на – іншому запитання, які можуть виникнути під час її огляду, а також лаконічні відповіді на них. Для аналізу авторка обрала 30 робіт. Серед них картини Фра Анжеліко, Яна ван Ейка, Боттічеллі, Леонардо да Вінчі, Тиціана, Яна Вермеєра, Клода Моне, Вінсента ван Гога, Пабло Пікассо та інших. Обкладинку прикрашає робота Джексона Поллока.


Цитати


І до читання, і до мистецтва, зокрема до живопису, – зацікавлення дітей не виникає на порожньому місці. Викликати його може якась дрібниця, але й втратити його можна теж через дрібницю.

Згадувати нудні речі – це творити нудьгу й "інфікувати" інших.

Не соромтесь сказати правду, що вам теж невтямки, чому відчуваєте так чи інакше.

Будьте певні: якою б не була цінність твору, ваша суб’єктивна оцінка важить незмірно більше. Ваше слово – вагоме, але не тому, що вчене, а тому, що вселить дитині довіру і відчуття винятковості.

Головне – не надто вихваляти те, що збираєтесь показати дитині. Не позбавляйте її законної насолоди потішитися власним відкриттям.

Переконайте її (ред. – дитину), що ми вільні оглядати тільки те, що нам хочеться, і тільки так, як нам хочеться. І що це – одна з найважливіших засад сприйняття прекрасного.

Аби відвідини музею, виставки чи картинної галереї були водночас приємними і корисними, варто взяти до уваги кілька простих правил – настільки простих, що ми їх часом забуваємо: не йдіть в музей у дощову погоду, обирайте не надто довгий маршрут, не будьте у музеї надто довго (не сподівайтесь побачити все за один раз), поясніть дитині правила поведінки в музеї, станьте на місце дитини (на рівень її зросту), користуйтеся планами і читайте описи, не цурайтеся вже оглянутих картин, не забудьте придбати листівки наприкінці, не оминайте кафе.

Екскурсія в музей має бути свідомим вибором – навіть святом, а ніяк не заміною чогось і не варіантом на "крайній випадок".

Картини, якими їх бачимо в музеях, мають довгу історію. Жодну з них не писали для того, аби повісити тут. Колись ці твори прикрашали церкви, палаци й приватні помешкання, належали колекціонерам.

Довший час сюжет і призначення картини були важливіші за автора. Художники Середньовіччя не підписували своїх творів, позаяк вважалися ремісниками (нарівні з пекарями та аптекарями) – людьми, які просто опанували певне ремесло. З доби Відродження, з XV століття, зростає вагомість індивіда, інтелектуальний аспект живопису набуває більшого значення, і художники починають дедалі частіше підписувати картини, хоча ще несистемно. Щойно у ХХ столітті ця практика стала загальною.

Є три непорушні правила реставрації: вона має бути видима; вона має піддаватися зворотним діям; вона має використовувати надійні матеріали.

Найвідоміший випадок викрадення "Джоконди" з Лувру 21 серпня 1911 року. Знайшли її аж через два роки. Викрадач – італієць, хотів повернути картину на батьківщину, вважаючи, що її вивезли з Італії в час наполеонівських кампаній.

Великий художник змінює бачення – не лише інших митців, а й глядачів; після нього вже не можна писати так, як до нього.

Талант художника – не у вмінні знайти сюжет, а у способі його подання, інтерпретації. Митець – це той, хто здатен задумати і втілити таку систему образів, яка б донесла нам певну ідею.

Абстрактне полотно не відтворює нікого, крім себе самого.

Позбувшись назви, робота позбувається можливих зобов’язань, до яких мусила б допасовуватися. Не відповідаючи словам, образ не перечитиме їх сенсу; по суті, образ воліє ігнорувати слова, ба – замінити їх собою.

У суспільстві, яке потребує безперервних змін та новизни (немов новизна – це цінність сама по собі!), праця митця в одному і тому ж стилі свідчить про очевидну незалежність. Це неймовірна сводоба – свобода людини, що створила власний світ і відкриває там глибини, про які не здогадався б ніхто інший.

Якщо на картині нема за що вчепитися думкою, це ще не значить, що вона "порожня". Може, це ми не здатні її відчитати? Висловом "це казна-що" ми осуджуємо щось, чого просто не можемо збагнути.

Між поняттями "вміти малювати" і "бути художником" – ціла прірва. Бо хист до малювання ще не робить людину митцем. Стати художником – це вибір способу буття, простору для взаємодії між собою і світом. Життєвий вибір, на який, вочевидь, здатний далеко не кожен.

Той, хто впевнено стверджує: "Це не мистецтво!", переважно вважає, що основне призначення мистецтва – прагнути до технічної та естетичної досконалості, яка і є – незалежно від історичних перепетій – одвічною нашою метою. Це зовсім не так.

Символічна цінність картини базується на її унікальності. Водночас ціна на твір мистецтва залежить від ринкових коливань, як і ціна будь-якого продукту. Роботи художника стають дорожчими по його смерті, оскільки більше їх не буде. Люди і далі видобуватимуть адмази з копалень, але Френсіс Бекон уже не напише жодної картини…


Придбати книгу "Як розмовляти з дітьми про мистецтво" можна на сайті "Видавництва Старого Лева" за посиланням.

Росана Бісьмак, Varosh

0 #