Такий висновок я зробив про 50 кінофестиваль в Карлових Варах, що минув нещодавно. Хіба не сентиментом є запрошення отримувати срібний глобус Річарда Гіра – актора переважно жіночого кіно. Та й серед представлених нових робіт деяких грандів відчуваються романтичні нотки, які не характерні для них зовсім.
Карлові Вари, Карл! Той випадок курортного містечка, коли нема моря, але є санаторій і мінеральна вода. Спокійна локація, де люди нікуди не поспішають. Винятком є лише один тиждень на рік, коли проходить кінофорум.
В своїх роздумах я завжди порівнюю музичні фести і кіношні. Всюди є один важливий принцип – треба вчасно прийти, щоб встигнути побачити бажане. Але саме в Чехії довелось перший раз в житті побачити о 6:00 ранку людей, що проміняли свій сон на можливість придбати квиток на той чи інший сеанс. Черги до 150 метрів виглядають жваво. Хтось п’є ранкову каву, дехто тримає в руках щоденну газету фестивалю. Мені як акредитованому журналісту теж доводилось не просто.
Наявність бейджу абсолютно не є гарантією того, що тебе кудись впустять. Всім треба завчасно бронювати квитки в спеціальних офісах на території готелю "Термал", де переважно і проходить фестиваль. Одного разу, щоб побачити стрічку "Лобстер" Йоргоса Лантімоса я пішов на хитрість і не покинув основний кінозал після одного з переглядів, щоб побачити це нове кіно, що має багато позитивних відгуків. Це найкраще з того, що довелось побачити. Історія недалекого майбутнього, де людей, які не реалізували себе в плані другої половинки звозять на невідомий острів, де вони живуть в готелі і мають 45 днів, щоб знайти собі пару. Якщо нічого не виходить їх виганають в ліс і оголошують полювання. Власне з тих, кому невдалось себе реалізувати в плані сексу чи кохання там складається ціла субкультура, що адаптувалась до природніх умов, а ще вони люблять танцювати під електронну музику в плеері. Таке собі silent disco в лісі.
Антиутопія підкріплена потужною порцією чорного гумору і цікавою грою Коліна Фарела, який нарешті змінив амплуа мачо на сором’язливого невдаху, який вважає, що з тварин він схожий на лобстера. Фільм викликав багато роздумів, хоча сказати, що я його цілком зрозумів – не можу. Все ж на фесті показували все мовою оригіналу, а мовний бар’ер у мене само собою існує.
Повернемось до сентиментільності в "Карлових Варах" – вона відчувалась і в основній програмі. Там не було гучних імен, але була комедія німця Дітріха Брогемана "Хайль", в якій неонацизм показаний якоюсь мірою мі-мі-мішним, або принаймні смішним. Головні герої стрічки навіть не знають як правильно пишеться "White power", тому залишають надписи з балончиків на будинках з помилками. Сучасні лідери неонацистів шукають різні варіанти популяризації цього явища і тому адаптовують його до сучасних термінів. Так зявляється нова субкультура – Nazihipster. "Хайль" – досить смішна комедія, навіть незважаючи на те, що ближче до фіналу "оголтелые националисты" нападають на Польщу на танках і є жертви.
Інша справа "Коза" словацього режисера Івана Остроховського. Історія в колишньому непоганого боксера на прізвисько "Коза" (бо в дитистві багато пив козячого молока), який останнім часом не може виграти жодного бою. В додаток до всього, його дружина сказала, що завагітніла другою дитиною. "Коза" ромської зовнішності, живе в злиднях, хоча починається фільм з кадрів, де він перемагає на олімпійських іграх в Атланті. Все, що лишилось з тих часів це спортивний костюм з гербом Словаччини.
Головний герой бігає по замерзлій словацькій землі з шиною від авто, яку прив’язав собі мотузкою до поясу. У нього немає грошей на тренажерний зал. Він збирає металобрухт і намагається всіма методами підтримати свою сім’ю. Останньою надією для виживання є аматорські боксерські поєдинки, що не дають йому грошей, бо всі бої він програє в першому раунді. Ближче до фіналу "Коза" нагадує мішок з тирсою, що опух від ударів, з струсом мозку і без жодного євро в кишені. Добре, що драма завершується неконкретним фіналом, де авто з головними героями добирається до моря і промені першого сонця потрапляють в об’єктив камери, ніби натякаючи, що прийшов новий день, то ж і надія є! Перед Варами фільм демонструвався і на Берлінале. Але у висновку боксер, якого шкода – це сентиментальність.
Ще двоє з тих, хто став більш романтичним – це Матео Гароне з "Страшними історіями" та Кім Кі Дук з картиною "Стоп".
Гароне, що свого часу зняв фільм "Гомора" про реалії італійської мафії зараз створив супер казку для дорослих. Приємно, що перегляд кіна відбувався в приміщенні готелю "Річмонд" – свого роду королівскього палацу, де є велика зала з стільчиками, які зазвичай стоять в музеї. А на виході з готелю – картинка, що нагадує санаторій "Карпати" – озеро з лебедями і стежки з різними мінеральними бюветами. Одним словом, для перегляду такого казкового кіна – локація ідеальна. Сам фільм без сумніву – бальзам на душу. Це історія про якесь абстрактне велике Королівство, де відбувається паралельно декілька важливих історій. В одній з них є королева (Селма Хаек), що задля своєї вагітності поїдає серце морського чудовиська, а в іншій – пристрастний король, якого завжди оточує багато голих жінок (власне, через це казка для дорослих). Короля грає Венсан Кассель, завжди радий його появі на екрані. Йому доведеться закохатись в страшну Мегеру, яка під чарами стала прекрасною красунею. І ще є третя історія з королем, який виростив у себе вдома блоху гігантських розмірів. Цілком приємна казка, між іншим англомовна від італійця Матео Гароне.
А Кім Кі Дук почав перейматись глобальними проблемами людства. Одна з них радіація атомного реактора на Фукусімі. Здається, це перше кіно Кіма, яке він зняв за межами Кореї. Власне, в Японії. Картина "Стоп" розповідає про молоду пару, що має будиночок з видом на атомний реактор. Одного дня вони чують потужний фибух, а потім приходять люди в масках і кажуть, що потрібно негайно покинути житло. Біда в тому, що молода пара чекає на поповнення. З часом переживання щодо здоров’я нащадка доходять до асбурду. Коли головні герої стають зовсім божевільними вони починають впливати і на інших людей. У чоловіка з’являється відповідь на все, що сталось – у всьому винна електрика і її безмежне використання в Токіо, яке світиться вночі, як новорічна ялинка.
Головний герой як Дон Кіхот починає боротись з електричними стовпами. Головна зброя – пилка і кусачки. Все знято ручною камерою в дусі останніх робіт корейського режисера. В кінці стрічки навіть наводяться конкретні данні щодо того, скільки зла несуть ядерні ректори, і які наслідки від них. Ніколи ще Кім Кі Дук так не переймався людством, завжди були конкретні історії "дна" суспільства, або ж його планктону. Сам режисер відвідав Вари, але я його не побачив, як і Річарда Гіра і Харві Кейтела, які були там кількома днями раніше.
Згадуються і деякі деталі, що вразили в Чехії. Зокрема, у великій залі, де відбувались найголовніші прем’ери, перед початком завжди хтось грав на фортепіано. А в маленькому місцевому кінотеатрі "Драгомір" вперше побачив крісла, оснащенні зручним, великим столом, на який можна класти тацю з їжею.
Таким був для мене ювілений фестиваль в Карлових Варах, хоча, звісно, я написав лише про 15% від побаченого. Брехати не буду – на подібних заходах завжди хочеться побачити не основну конкурсну програму, а те, що показували в Каннах. За те, що потрапив на фестиваль хочу подякувати Чеському центру в Україні.
Олексій Уманський, Varosh
