Регіон, який тягнеться трьома країнами на північному сході Польщі, на північному заході України та на заході Білорусі останнім часом перебуває останнім часом перебуває у сфері зацікавлення митців. Українською цей регіон називається Підляшшя, а польською його назва звучить як «Подлясє» (пол.«Podlasie»). Саме цей регіон став темою нового проекту "Вслухатись", який Олеся Секереш реалізувала у Варшаві під час цьогорічної стипендії "Gaude Polonia".
Останньо живими образами регіон Підляшшя постав на сторінках найновішої книги відомої польської репортерки співзасновниці «Ґазети Виборчої», Малгожати Шейнарт під назвою «Засипати гори» («Usypac góry»), що вийшла у світ у березні цього року. У книзі авторка розповідає про вихідців з Підляшшя – підляшуків, які після повоєнних поділів кордонів обрали ту чи іншу ідентичність і стали поляками, литовцями, білорусами або євреями.
Проте, не тільки у митців Польщі, на території якої лежить історична частина Підляшшя, цей регіон викликає зацікавлення. Підляшшя – місце, де можна відшукати начала первинного розуміння життя, відчути первісний зв’язок із природою. Це і зацікавило молоду українську мисткиню Олесю Секереш. Тому мистецький проект, реалізований нею під час піврічної цьогорічної стипендії «Gaude Polonia» Міністра культури і національної спадщини Польщі у Варшаві присвячений саме цьому регіону.
Олеся Секереш відчуває специфіку пограниччя завдяки власному походженню. Народилася у Мукачівському районі на Закарпатті, де поруч із українськими співіснують також угорські села у 1987 році, тобто у час, коли цивілізація міста і споживацька культура ще не зовсім втрутилась у життя закарпатських сіл. Проте, як на Закарпатті, так і на Підляшші у Польщі незворотній вплив міської культури на сільську вже давно став визначальною тенденцією. Саме це є об’єктом візуального дослідження у проекті «Вслухатись» («Wsluchiwac sie»).
Проект Олесі Секереш «Вслухатись» це паперові хатки у чорно-білій кольоровій гамі вирізані на основі традиційного орнаменту польської витинанки, яка має назву «ловіцкє взори» (пол. «lowickie wzory»). Автентично при витинанні цього типу витинанки використовувались ножиці для стриження вовни з овець. Проте, Олеся Секереш не заглиблюється у автентичність відтворення техніки, вона її переосмислює на свій спосіб. Чому проект виглядає саме так розповідає сама авторка:
Ірина Колодійчик: Як виникла ідея проекту «Вслухатись»?
Олеся Секереш: Ідея робити мистецький проект пов’язаний із польським Підляшшям народилася у Грузії 2014 року, де одна із польських неурядових організацій організовувала музичний фестиваль One Caucazus. Я була волонтеркою на цьому фестивалі і познайомилась там з польським журналістом Вітеком Шабловським. Попередньо я вже робила проект, який був пов’язаний з селом, який називався «Втілення» під кураторством німецької неурядової організація MitOst і я реалізовувала його і в Україні і в Грузії. Під час цього проекту ми подорожували моїм рідним Закарпаттям, його мультикультирними селами – українськими, угорськими, румунськими, словацькими і навіть німецькими. Ми шукали фольклор, як музичний, так і візуальний, тобто людей, які роблять щось своїми руками, вчилися у них їхніх технік. Кінцевим результатом була листівка. На одній стороні був текст, який ми придумували, а на іншій стороні – був візерунок, але зроблений так, що ми його наносили на тіло людини. Малювали це, потім фотографували і розміщували на листівці.
І.К: Чому ти вибрала село об’єктом своїх зацікавлень?
О.С: Я взагалі цікавлюсь селом як «феноменом». Тому, коли я довідалась про стипендію „Gaude Polonia”, я відразу зрозуміла, що хочу робити проект пов’язаний з селом. Я вибрала село, тому що воно може мені показати більш правильний зв’язок, правильний устав життя, соціальний уклад, коли людина одна іншій служить у правильному взаємозв’язку. Корова дає молоко для людини, людина іншій людині, тобто автентичний соціальний зв’язок. Там я ще побачила була копиця сіна. Цей візуальний образ мене дуже надихнув і так з’явилась одна з основних робіт проекту «Вслухатись», який я демонструвала в галереї «TURBO» у Варшаві. Саме ця копиця сіна мене дуже надихнула і цей образ я реалізувала у витинанці.
І.K: Чому саме польське Підляшшя стало об’єктом твого проекту реалізованого на «Gaude Polonia»?
О.С: Я довідалась, що найбільш автентичною частиною Польщі, яка ще не настільки занедбана капіталізмом є Підляшшя. Там, може, ще навіть панує деякий комунізм. Ця частина Польщі більш бідніша, ніж інші. У мене є така теорія, що люди дружніші, коли бідніші, бо немає такої заздрості. Я захотіла відвідати села Підляшшя і відтворити забуті історії людей і їхні навіть біографії. Навіть не людей культури, а простих, звичайних, і зрозуміти, що їх тримає в селі. Це був якийсь мікс теж для того, щоб зрозуміти себе. Будучи на стипендії «Gaude Polonia» я подорожувала спонтанно. Ми з подругою скористались «польським басом» і поїхали куди очі ведуть. Я купила карту стару «Подляся», вона не так антикварна, як культурно-історична, бо там написані, ті села, яких не існує.
Підляшшя цікаве, тим, що там відбувалась межа фронту і тому там дуже насичена історія, але не тільки тому, що там проходила межа фронту, а ще тому що це є мікс російської, української, білоруської культури і навіть на північшіше – литовської.
I. K: Які були враження від першої подорожі на Підляшшя?
О.С: Ми з подругою, якою я туди поїхала скористалась коучсефінгом, хоч знайти коучсерфера в такій місцевості, як Хайнувка нелегко. Дівчина, яка була зовсім неактивна проявила активність, але сказала нам, що живе не в самій Хайнувці, а в селі біля від Хайнувки 12 км, то це взагалі ідеально, подумали ми. Дякуючи цій Еві, яка нас зустріла, поводила і дала нам велосипед. Її будинок був саме в селі Старе Березове. Там немає навіть магазину, а тільки млечарня, соціальний пункт, тобто там не продають молоко, а люди його приносять, здають, а вранці його забирає машина. Ми їздили трьома селами на велосипеді – в Старе Березове, Мохнате, Старий Корнін. Це все гміна Хайнувка. Я мала страх, що я прийду і мене ніхто не буде розуміти? Як я їх зрозумію? Як я буду людям задавати питання? Але тамтешня ґвара настільки схожа на діалект навіть закарпатський. Навіть не можу сказати чи там більше присутня польська мова, чи білоруська та російська. Я б сказала, що там присутня дуже активна українська. Хайнувка про яку я говорю, це 20 км від білоруського кордону.
Георгафічно – це регіон «Подлясє» (пол. Podlasie), але по ментальності, вже ніхто не скаже, що це є Подлясє. Це такий же мікс, як моє рідне Закарпаття. Ти підеш в угорськомовне Закарпатське село і точно не скажеш чи вони угорці чи вони українці. Так і ті на Підляшші відповідали, маємо свій діалект. Я збирала і записувала людські історії. В проекті у мене було передбачено, що я буду робити кольорові витинанки по формі 3D людських облич. Потім я вирішила, що буду робити будиночки. Орнаменти тих будиночків я брала від їхніх фіранок, тому що штори чи фіранка – це така заслона, яка дозволяє бачити правду. За якими ми закриваємось, щоб люди не знали правди. Десь так.
I.K: Яка з них тобі найбільше запалив пам’ять, яка з історій здивувала чи якось зачепила?
O.C: Я брала інтерв’ю в одного художника, який вже дідусь і він почав малювати тільки в 60-років і тепер активно малює і він розказував таку історію з села Старе Березове. Воно було двічі спалене німцями, на початку і наприкінці війни. І лише будинок його батька «пережив», там була причина, що він є залізний. Він розповідав, що саме у його будинку ночували 30 людей взимку, вони варили їжу у відрі. Це був суп і вони у відрі його варили. Я про це відро зробила таку графіку ручкою, але вона у цю виставку не ввійшла, бо візуально не підходила. Це було намальоване відро на зріст людини і так ручкою малювала. Він мені сподобався, розповідав історичні моменти різні. Багато, як розстрілювали людей, про страх людей.
Підляшшя – це історії теж про те, як бідні люди протестують проти зубрів. Вони занесені до Червоної Книги, але ідуть стадом і завдають шкоди сільському господарству, яке вони ведуть і з якого живуть. Триста їх так пройшлось полем кукурдзи і все понищило. Біля Ломжи, це вже інше Підляшшя є село Дриздово, там було цікаве подружжя, яке два дні напередоні мого інтерв’ю святкувало 60 років подружного життя. І все життя вони разом співали в хорі. Вони не мають дітей, одинокі. Вона – майстриня хафтів, робить серветки і в цьому її навіть чоловік їй допомагає. Чоловік її взагалі не готовий сприйняти старість. Його не можна сфотографувати, бо він каже, що старий. Багато подібних моментів, він не міг сприйняти. Мені сподобалось, що в них діалектна мова. Вона така експресивна, чоловік її старенький , десь 74 роки, їй 94 роки.
Culture.pl — це найсвіжіша інформація про новини та події польської культури у трьох мовних версіях — польській, англійській та російській, з текстами українською мовою. Інтернет-проект Інституту Адама Міцкевича у Варшаві — державної інституції Польщі в галузі культури.
Фото автора
