Кілька місяців тому у рамках фестивалю кіно "Міграція – спроба втечі чи право на краще життя", організованого Комітетом медичної допомоги Закарпаття, Ужгород відвідав успішний режисер і продюсер документального кіно зі Швейцарії Фернан Мелгар. Тут він виступив у якості головного члена журі фестивалю, поспілкувався з пресою, а також презентував одну зі свої найвідоміших робіт, під назвою "Спеціальний рейс".
Стрічка розповідає про щоденне життя депортаційного центру в Женеві, де 25-30 людей чекають, коли їх відправлять назад. "Назад" означає не "додому", а до такого собі місця на мапі, обтяженого довгими застарілими кордонами. На героя фільму чекає спеціальний рейс з наручниками, поліцейським конвоєм та, в разі потреби, застосуванням сили.
Сам Фернан ніколи не вчився кінематографії, якій він присвятив 30 років свого життя, і яка принесла йому світове визнання і купу премій. Тим не менше, він спробував навчити цій нелегкій і відповідальній справі ужгородську кіноспільноту.
Ми занотували, як знімати кіно, яке залишається у пам’яті, працювати на телебаченні, не перетворюючись у "виробника формату" і як зробити кадр, який може змінити історію країни. Далі пряма мова.
Робити кіно – це авантюра, для якої потрібна надійна команда. В 1995 році, коли світ відзначав 100-річчя кінематографу, виникло питання, хто першим придумав кіно: Едісон чи брати Люм’єр. Швейцарський режисер Жан Люк Бодер сказав тоді: "Відповіть проста: це брати Люм’єр. Тому що їх було двоє. А щоб робити кіно, потрібні як мінімум двоє".
Так само і в мене. Я знімаю кіно разом з близькими друзями. Ми об’єдналися в асоціацію, яку можна порівняти з лабораторію. Один монтує, другий працює за камерою, третій – режисує. Деколи міняємося ролями. Ніхто з нас не вчився цьому. Ми разом почали знімати фільми, експерементувати і займаємося цим ось уже 30 років.
Люди цікавляться фільмами, які не є телевізійним форматом. Ми часто знімаємо стрічки для телебачення, але ніколи не робимо "ТВ формат". Важко уявити, але мій фільм "Спеціальний рейс" показував Перший Швейцарський канал о 20:30, так званий "прайм тайм". І він мав величезну аудиторію. Це не якась журналістська робота, адаптована для ТВ. Але нам валося зайняти місце в телевізійних каналах.
До того, щоб почати зйомку я провів у тюрмі депортаційного центру в Женеві 6 місяців. Весь цей час я спілкувався з ув’язненими і охоронцями. Я хотів бути впевненим, що коли ми почнемо знімати, вони не почнуть грати комедію. Хотів стати невидимим. В багатьох помітно видно, що люди ніби не помічають, що їх знімають. Хоча за кадром є четверо людей: камери, світло, режисер. Ми ж могли приїхати знімальною командою, відзняти фактаж і поїхати. Але це б було не до кінця правдою.
Такі роботи затребувані. Їх навіть показують в кінотеатрах і люди купують квитки, щоб подивитися правдиве кіно. Я думаю, що якщо зараз хтось зніме стрічку про Майдан і покаже її в кінотеатрах, то по всій Україні люди ходили б на це кіно і платили б за вхідні квити.
Документальне кіно – це хороший засіб боротьби, у тому числі – з владою
В понятті документалістика є слово "документ". Тут не йдеться про "меседж". Наша задача свідчити про події і факти. Більшість каналів сьогодні є заангажованими. Але свобода документаліста не має ціни.
На війні у В’єтнамі вистачило одного кадру, щоб змінити точку зору американського суспільства. Коли світ побачив фото маленької голої дівчинки, речі котрої спалили, то цей кадр поставив кінець в’єтнамській війні. Сьогодні в Україні один кадр може покласти кінець владі.
Документаліст має мати точку зору, але не може давати готові відповіді. Від цього залежить коли включати камеру, куди її направляти. Важливо навчитися не фокусуватися на тому, що без вас видно всім. Вашими кадрами ви маєте показати те, що закрито від загального зору. Це містика кінематографу. Не треба злітатися туди, де спалахнуло світло. Так роблять метелики, і спалюють свої крила. Документаліст повинен нести світло туди, де є темрява. Висвітлити те, що є невидимим.
По телевізору ми бачимо безліч картинок, але в той самий час, не бачимо нічого. В документалістиці ми вибираємо те, що дозволить глядачу сформувати свій власний погляд. Телебачення робить те, що завтра всі забудуть, а для документаліста важливо зробити кадр, який залишиться в пам’яті.
Задача документаліста – задати питання. Сьогодні в Європі поняття "міграції" і "криміналітету" намагаються ототожнити. Ідея мого фільму не сказати: це чорне, а це біле. А навпаки, дати поштовх для роздумів. Після виходу стрічки в Швейцарії вийшло понад 200 статей. Одні журналісти говорили про те, що ці люди злочинці. Інші – що вони невинні. Ми створили дискусію.
Кожен документаліст розповідає історію про себе
В документальному кіно, коли ми знімаємо інших, насправді ми робимо фільм про себе. Я син мігранта. Коли мої батьки з Іспанії прибули в Швейцарію для роботи на заводах, вони не мали права брати з собою дітей. Тож я був там нелегально і мусив ховатися під ліжко щоразу, коли дзвонили в двері. Перший фільм, який я зняв – фільм про моїх батьків.
Коли один із моїх синів помер, я почав зйомку фільму про організацію "Ексид", яка діє в Швейцарії і допомагає "гідно" закінчити життя смертельно хворим людям. Є люди, які обирають піти, поки вони свідомі цього. Я два роки знімав фільм, як ці люди допомагають іншим помирати.
Я взявся за цю роботу, бо був у відчаї. Я боявся того, що дуже хочу наблизитися до смерті, щоб почати її розуміти. Роблячи цю роботу, я шукав для себе відповіді. Хоча із фільму цього прямо не видно. Мабуть, через всі свої фільми я показую історії, які відповідають на мої запитання.
Питання моральності завжди стоїть перед документалістом
Світ знає історію фотографа Кевіна Картера, який знімав сцени голоду в Судані. Він отримав Пуліцерівську премію за кадр, на якому зображена маленька дівчинка, що помирала з голоду, а позаду неї приземлився гриф-стерв’ятник, що жадібно йшов за нею. Цей фотограф не допоміг цій дівчинці, а шукав найкращу позицію для вдалого кадру. Це фото перше змусило світ замислитись про страшний голод в Африці. Однак митець не пережив того, що так і не врятував ту дитину від голодної смерті. Це питання не давало йому жити. Він скінчив життя самогубством.
Для мене було надзвичайно важко знімати нелегальних мігрантів в тюрмі, коли знаєш інформацію про їхню подальшу долю, але не можеш з ними поділитися, бо це заборонено. Ми чітко знали, коли їх мали відправляти назад. Я бачив, як розлучають сім’ї і відчував себе частиною цієї системи. Але не переживши цього, я б ніколи не зміг розповісти цю історію. Я зробив щось дуже важке, але моїм завданням було не втручатися, а свідчити.
У кожного документаліста є критичний момент моралі. Уявіть, що бачите, як на Майдані когось дуже сильно б’ють. Що зробити: продовжувати знімати і показати усьому світу картину того, що відбувається, чи класти камеру і захищати цю людину? Я не маю відповіді на це запитання. Це вибір кожного.
Аліса Квич, Varosh
Фото: Валентин Кузан
