Культура – Архів

Любов Якимчук про нову книгу “Абрикоси Донбасу”

16 Вересня 2015 3 411

Презентація книжки пройшла днями в галереї "Ілько" в Ужгороді.

Авторка читала поезію і розповіла про життя батьків та рідних під Первомайськом за 300 метрів від лінії розмежування. Модератором зустрічі був фотограф, поет та музикант з Ужгорода Валентин Кузан.

За словами поетеси, перший вірш до поеми був написаний у 2008 році, останній – цьогоріч. Це вже друга книга Любові Якимчук. Її називають відвертою та чуттєвою, гострою та ламаною, колючою та гіркою. Зокрема, в анотації йдеться: "Це книга віршів, які не лише проникають у душу, а й продирають нутро. Вони залишають наскрізні отвори у свідомості, крізь які прозирає та реальність, від якої хочеться затулитися долонями. Ці "Абрикоси Донбасу" достигають цілком в пору і смакують водночас гірко і солодко".


Сергій Жадан:

"Книга сповнена тепла й гіркоти, книга колюча й ламана. Вірші, схожі на троянди: доки дочитаєш – обов’язково поранишся. Вірші, які можна переповісти, щось додаючи, щось забуваючи, проте нічого не втрачаючи, нічого не гублячи. Оскільки надто дзвінкі літери в цих віршах – і захочеш їх забути, а вони все одно нагадають про себе. Мова віршів проста й переконлива, як і має бути, коли говориш про такі важливі речі, як абрикоси. Себто – пам’ять і любов".


"Про війну вірші можуть бути лише голі, як дроти без ізоляції, дуже прості та без надмірних кучерявостей, але із чіткими деталями, – пише про свою збірку Любов Якимчук. – Ці вірші мають бути як злочин, про який соромно згадувати, вони – як ці щоденні вбивства без прикрас, неприємні болючі вірші – як допити заручників, яким ставлять банки на живіт, яких ґвалтують, у яких стріляють. Вірші, як мешканці в окупованих містах, яким нема куди втікати і яких ніхто не рятує від перманентної загрози їхньому життю. Про війну – криваві та смердючі вірші. Поезія, що розкладається, але яка ще не розклалася. Розкладена поезія – це вже смерть, а нам треба жити, але жити усвідомлено. Мінімум метафор, більше мовчання, більше того, що не вкладається в слова. Якщо вже чинимо злочин, то усвідомлено. Такі тексти мають бути як сама війна, у якій ми не завжди можемо встановити хід подій, але за наслідками (розкиданими тілами та розлитою кров’ю) ми знаємо, що тут щось сталося. Це може додати поезії мовчання або натуралізму, і з поміж цих двох я вибираю мовчання".


Кілька цитат із зустрічі в Ужгороді:

"Ця поема є певною нарацією, яка говорить до нас. Нація – це нарація".

"Мова тримає кордони. Мова тримає країну. Мова, як і література, тримає цей простір, нашу територію".

"Зараз головою Закарпатської ОДА є Геннадій Москаль. Я пам’ятаю, що якось він сказав, що ті, хто хотів виїхати з Донеччини та Луганщини – вже виїхали. Всі інші – зрадники. Як тим людям, які там залишилися, таке слухати. А я знаю, що там зараз не тільки зрадники – є багато хороших людей, дітей. Наш сусід, який годує наразі наших з батьками двох собак, не може поїхати, бо у нього дружина після інсульту, вона не розмовляє. Разом з ним живуть онуки. І він казав, що якщо до нього прийдуть бойовики, то він вчинить самоспалення".

"Насправді виходів з тієї ситуації, яка зараз на сході, не багато. Якщо ти фізично, через купу певних причин, не можеш виїхати, то ти намагаєшся собі якось це все пояснити. Тут працює дуже багато усіляких психологічних штук та захистів, аби не збожеволіти. І для того, щоб дах не поїхав, ти собі намагаєшся пояснити цей світ, як можеш".

"Ці вірші документальні або автобіографічні. Мої батьки – це ті люди, про яких я пишу у віршах. Тато – шахтар. Він пропрацював 22 роки в шахті. Мама раніше працювала в садочку, але від тоді як його закрили, почала роботу на вуглепереробній фабриці. Тому я багато часу провела на фабриці, а також знаю, що таке шахта. Вони знаходилися в окупованому під Первомайськом селещі до лютого. Від моєї хати до лінії розмежування, за Мінськими угодами, – 300 м. Снаряди літають там з усіх боків. Кілька тижнів тому один з них влучив у хату моєї бабусі. Від будинку залишилися лише стіни. В селищі у нас залишилися дві собаки, яких батьки мріють звідти забрати".

"Батьки довго не сприймали мене як поета. Але, коли я написала "Абрикоси Донбасу", то мусила дати прочитати татові, аби він перевірив фактаж, бо там є деякі деталі. Після прочитання відбулося певне визнання. Тепер він розуміє, чим я займаюся, йому подобається. Він навіть знає кілька цитат з цієї поеми".


Ілюстрації до книги створювали Оксана Йориш та Назар Гайдучик. Замовити її можна у "Видавництві Старого Лева" за посиланням.


Довідково:

Любов Якимчук – поетеса, прозаїк, сценарист, журналістка. Народилася у Луганській області у м. Первомайськ. Закінчила факультет української філології Луганського національного університету, а також маґістеріум Києво-Могилянської академії. Була стипендіаткою польської програми Gaude Polonia.

Разом із джазовим контрабасистом Марком Токарем створюють спільні музично-поетичні проекти, серед них – "Жінка, дим і небезпечні предмети", "Дзеркала", "Донбас і контрабас" та "Абрикоси Донбасу". Авторка книжок: "У чотирьох стінах (набір шпалерів)" (СамВидав-ТиВидав, 2007), ", як МОДА" (Каменяр, 2009), "Абрикоси Донбасу" (Видавництво Старого Лева, 2015).

Росана Бісьмак, Varosh

0 #