Культура – Архів

Іван Сила: Як на Закарпатті знімали кіно

3 Жовтня 2013 4 843

Всеукраїнській прем’єрі стрічки присвячується…

У четвер, 3 жовтня, починається довгоочікуваний показ повнометражної художньої стрічки "Іван Сила", який розповідає про життя легендарного закарпатського силового атлета Івана Фірцака (Кротона). По суті – це перший в історії фільм про реального закарпатця, якщо не враховувати дві чеські стрічки про Миколу Шугая.


Перед всеукраїнською прем’єрою хочемо нагадати, як відбувалися зйомки на Закарпатті, які автори фільму "Іван Сила" відклали насамкінець. Хотіли, аби у стрічці була представлена природа Карпат у всій красі – під час золотої осені. Тому п’ять знімальних днів у Білках – на малій батьківщині Івана Фірцака (Кротона) – припали на кінець жовтня.


Мукачівський "вокзаль"


Першим приїхав режисер Віктор Андрієнко, відомий українцям за комедійним серіалом про Довгоносиків. Хоча в кіно і на телебаченні у нього велика біографія – був актором, режисером, автором сценаріїв і навіть каскадером. Нарешті вирішив взятися за серйозне кіно і почав саме з "Івана Сили" – історії про простого хлопця із карпатського села, якому судилося стати одним із найсильніших людей планети.

Із паном Віктором ми домовилися зустрітися в Ужгороді, куди він заїхав до своїх друзів. Виявляється, мотаючись увесь час поміж Києвом і Москвою, чи не щороку відомий актор приїжджає на Закарпаття, де проводить зазвичай відпочинок у Лумшорах. Домовилися поїхати на Іршаву увечері, де знімальна група домовилася про базування в готелі. Але хлібосольні закарпатці переконали Віктора Андрієнка заночувати в Ужгороді, тож вирушили ми в дорогу зраненька наступного дня.

Крутий джип віз нас на Мукачево, а Віктор Андрієнко з невиспаними очима ділився останніми новинами. Основна група – близько сорока чоловік – приїжджає завтра. (Кіно – справа масова). А сьогодні мусимо забрати з поїзда художника-постановника і помічника, з якими треба оглянути у Білках локації (місця зйомок). Віктор Андрієнко наполіг, аби фільм знімався саме в цьому селі і навіть безпосередньо у хаті Івана Фірцака (Кротона). Хоча це для стрічки необов’язково, однак режисер забажав, аби рідні місця своєю енергетикою освятили кінорозповідь про видатного силового атлета.

На мукачівському вокзалі оголошують, що київський поїзд спізнюється на годину, тож не залишається нічого іншого, як шукати каву у найближчому генделику. У торговому закладі із дивною для Закарпаття назвою "Вокзаль" (чому через російський твердий знак – це тільки власник знає), сідаємо за столик.

Віктор Андрієнко снідає булочками з маком, які щойно купив на вулиці і смакує гарячим запашним напоєм.  "Добра кава", – каже він і потрохи оживає. Про свій фільм він може розповідати годинами. Власне, ми тільки про це й говоримо. У долонях він покручує дивний предмет – гумову кульку, рясно утикану тонкими голочками. "Заспокоює і тонізує", –  посміхається він, адже у долонях зосереджено чимало нервових закінчень.


У Білках планується зняти 9 хвилин фільму. "Це багато" – значуще киває режисер і водночас автор сценарію, який цьогоріч уже отримав свою першу нагороду – перемогу у літературному конкурсі "Коронація слова". Після Закарпаття залишаються ще зйомки у Києві, де будуть фільмувати поєдинки Івана Сили.

Я запитую, чому він взявся за велике кіно. Адже нині Віктор Андрієнко відомий здебільшого за російськими та українськими комедійним програми на кшталт "Велика різниця". Відповідає, що це пропозиція продюсера Володимира Філліпова. "Інсайт-медіа" випустило цього року на екрани стрічку "ТойХтоПройшовКрізьВогонь", яка стала подією в українському культурному житті. "Це – кіно!", – коротко відповідає відомий актор, режисер і сценарист на моє запитання про враження від цього фільму.

Так-от, коли "Інсайт-медіа" задумалося над наступним проектом, то вирішили, що це має бути дитячий фільм, яких в Україні взагалі не знімають. "Давайте екранізуємо "Тореадори з Васюківки»", – запропонували продюсери. Але Андрієнко, перечитавши цю вже класичну для української літератури трилогію, відмовився. "Тут відчувається шлейф минулого", – пояснює він, знявши свою темно-синю бейсболку з довгим козирком. – Для сучасних дітей треба щось інше".

Після довгих пошуків натрапили на історію про Івана Силу. Одностайно прийшли до згоди, що треба знімати фільм про реальну людину, яка може стати прикладом для юнацтва. Так почалася робота над фільмом про закарпатського циркового атлета з Білок Івана Фірцака.

Нарешті поїзд прибув, і ми зустрічаємо двох киян, завішених торбами і рюкзаками. Їдемо до Іршави, де Віктор Андрієнко має домовитися з пожежниками про завтрашній дощ із брандспойтів. У закарпатських сценах задіяні всього три актори, але ці кадри дуже важливі, адже ними починається і закінчується фільм. Окрім головного героя, якого грає справжній цирковий атлет Дмитро Халаджі, у Білках зніматиметься і відомий актор Сергій Романюк (виконавець ролі Андрея Шептицького в однойменному фільмі), який гратиме Івана Силу у старості.

Узагалі-то у стрічці бере участь ціле сузір’я кращих українських акторів, які із задоволенням знімаються навіть в епізодах. Такі, наприклад, як Богдан Бенюк, Євген Паперний, Лесь Задніпровський, Олексій Вертинський. "Вони навіть не питають про гонорар, –  розповідає Віктор Андрієнко, сидячи на передньому кріслі джипа. – Це всі мої друзі. Кажуть, скільки даси, стільки буде". Під час розмови він несподівано засинає і від різкого руху авто прохоплюється. Я співчуваю йому, дивуючись його ритмові життя.



Іршавське коло


В Іршаві я обдзвонюю місцевих інтелектуалів і дуже обережно пропоную неймовірно зайнятому столичному гостю випити з нами чаю на терасі готелю. Після секунди роздумів Віктор Андрієнко погоджується. На зустріч прийшов і учень Кротона Юрій Бабич, відомий закарпатський тренер із важкої атлетики. Він сам встановлював закарпатські рекорди, а його вихованці були українськими призерами. 76-річний іршавець показує Андрієнкові фото Івана Фірцака, коли той виступав на чемпіонаті України з важкої атлетики. (Тоді білківському силачеві йшов 61 рік!).

Редактор районної газети "Нове життя" Василь Шкіря фотографує наше чаювання, а художник Василь Ловка знімає на відео. Як-не-як, знімається перший повнометражний художній фільм на Іршавщині. «Історична подія", – киває задоволено головою поет Василь Кузан. "І перший за незалежної України дитячий фільм", – додає Андрієнко.

Через двадцять хвилин він встає і, перепрошує, що мусить іти до пожежників. А потім має закінчити "розкадровку" завтрашніх зйомок. Ми дружньо прощаємося і вже без нього обмінюємося враженнями. "Приємний чоловік" – приходимо до висновку і що найголовніше – без столичної пихи.

"Я звик викладатися повністю, щоби я не робив" – згадую я слова Віктора Андрієнка, мовлені по дорозі в Іршаву. Він розповідав, як довго вони виставляють кадр (головний оператор Олександр Кришталович знімав і "Той хто ПройшовКрізьВогонь"), як роблять і по-п’ятнадцять дублів, поки не отримають результат потрібної якості.

Я йому вірю, бо Андрієнкова зарядженість на працю просто носиться в повітрі довкола нього. Держкіно цього року виділило гроші на зйомки більше десяти фільмів. Але чутно лише про "Івана Силу". "Всі перенесли зйомки на наступний сезон, – пояснив Віктор Андрієнко. – Ось так у нас все робиться".


Білківські рекорди Гіннеса


Наступного дня ми їдемо у Білки. Сіється дощ. У центрі села, біля греко-католицької церкви стоять кілька фур, розкладені сині намети, група людей у дощовиках про щось радиться. Перша сцена знімається біля пам’ятника Кротону. Над нашими головами стрілою летить камера, яка рухається на спеціальній установці. "Обережно! Пригніть голови!" – гукає нам Андрієнко. Він теж у блакитному дощовику і синій бейсбольній кепці. Тепло вітаємося з ним. Він поголений і значно виспаніший, ніж учора.

Я жартую про пожежників і дощ, який вони мали організувати. До розмови приєднується молодий симпатичний хлопець з неформальною борідкою і "хвостиком", головний оператор Олександр Кришталович. "Так, але дощ нам потрібен не зараз, а пізніше", – сміється він.


Андрієнко сумно дивиться на дерево позаду пам’ятника. "Дивись, вже все листя пооблітало", – махає рукою він.

Запитуємо, чи тут уже актори.

"Аякже, – одказує він. – Дімо, ану вийди, покажись журналістам!".

До нас підходить здоровий парубійко років тридцяти у коричневій куртці та спортивному костюмі, але з невинним обличчям юнака. Я пізнаю його по зйомках у Києві. Це Дмитро Халаджі – виконавець ролі Івана Сили. Як і його персонаж, Дмитро працює у цирку силовим атлетом, тільки не в чехословацькому, а в американському – на Флориді. Розповідає, що одружений, має восьмирічну доньку. Живуть у місті Комсомольське на Донеччині.

Андрій Світлинець, директор Іршавського краєзнавчого музею, запитує Дмитра, чи міг би він для їхньої експозиції вигнути металеве сердечко із цвяха – коронну візитку Кротона.

"Нема проблем", – усміхається Дмитро і приносить кілька двадцятисантиметрових довгих цвяхів. Видно, з таким проханням до нього звертаються не вперше. Однак дощ починає ряснішати і ми біжимо під козирок Будинку культури.


Дмитро одягає матерчаті рукавиці, аби не поранити руки об гострі металеві краї.

"Зроби їм не сердечко, а вузлик!" – гукає звіддаля Андрієнко. – Це його коронний номер, зафіксований у книзі рекордів Гіннеса".

Халаджі бере три довгі цвяхи і починає їх повільно пальцями згинати і вигинати, поки не заплітає їх в один металевий вузол. Ми вражено спостерігаємо. Василь Ловска документує це все на відео. Директор музею просить зробити ще один експонат (про всяк випадок) і силань знову переплітає цвяхи.

По тому, як він просто з нами спілкується, видно, що Дмитро не зіпсований ні славою, ні грошима. Тим часом цілий цвях бере у долоні Василь Кузан і, напружившись, згинає його двома руками наполовину. "Далі не піде", – посміхається він. Халаджі оцінююче киває головою.

Дощ зупиняється і вся тягнуть Дмитра до пам’ятника Кротона, аби разом сфотографуватися. Фотосесія триває хвилин двадцять. Знимкуються всі бажаючі. Халаджі охоче відгукується на пропозиції. Від нього йде дуже світла енергетика. Він говорить російською, але подеколи відповідає українською. У фільмі його озвучуватиме інший актор.

Раптово майдан заполонив дим і через двадцять секунд уже нікого не видно. Коли вітер його розсіяв, усміхнений оператор пояснює, що це справжній "кіношний" дим.


– Але чому він такий ядучий? – тру я очі.

Андрієнко щось гукає піротехнікам по рації. Я тим часом помічаю, що стрілки годинники на вежі греко-католицької церкви раптом почали крутитися у зворотній бік.

"Ще! Ще!" – командує режисер, поки на дзиґарі на виставлено потрібного часу.

Тим часом до нас підходить високий чорнявий чоловік із борідкою у накинутому капішоні. Я пізнаю у ньому Бориса Фірцака, закарпатця, який вже давно став київським художником. Борис є далеким родичем Кротона, із Білок виїхав у 15 років, але тут ще мешкає його мати. У фільмі "Іван Сила"він працює консультантом художника-постановника по закарпатських зйомках. Фірцак-митець розповідає про свою майбутню виставку в Ужгороді. Але нашу розмову перериває голос Андрієнка.

– Заберіть цей "Мерседес" із кадру! Хто власник авто? – гукає він у гучномовець. Але ніхто не озивається.

– Власник "Мерседесу", номери (називає), у вашої машини розбите лобове скло, – жартує на всю вулицю Андрієнко. Всі сміються, але водій не з’являється.

У Білках знімається кіно…


Олександр Гаврош, Ужгород-Білки, для Varosh

0 #