5-тий Одеський кінофестиваль не був таким яскравим і насиченим зірковими режисерами, як минулого року. Навіть червона доріжка не виглядала пафосно біля "Театра муз.комедії". Проте, найголовнішим досягненням для цього кінофоруму було те, що він відбувся у нелегкий для нашої країни час. Більше того, довів, що є ледь не основним рупором вітчизняного кіно, яке зараз потрохи почало ставати на ноги після тривалого плазування.
Тож, я можу назвати 5 робіт, які мене вразили.
Взагалі варто одразу зазначити, що цього літа на фест я їхав, тому що мій фільм "Брежнев по-прежнему" потрапив в секцію "Відеорум" – кімната з ноутбуками, де можна побачити роботи, які не увійшли до основної конкурсної програми. Це вже маленька перемога, хоча не приховую хочеться більшого. Проте я їхав на море і дивитись безкоштовно кіно, мій бейдж учасника давав мені не це повне право. Тому, я зробив лише одне інтерв’ю – з Ларисою Кадочніковою, а решту відпочинку приділив фільмам, частіше за все вітчизняним. Справа в тому, що ці роботи останнім часом на слуху, трейлери показують по ТБ, в інтернеті пишуть про них, а побачити ніде не можна.
"Хайтарма"
Перше, що вразило – це стрічка "Хайтарма" (2012) Ахтема Сейтаблаєва, яку демонстрували під відкритим небом на Ланжеронівському узвозі. Особлива ця робота тим, що це татарське кіно. Ніби раніше я про таке не чув, та ще й з українським фінансуванням. Це розповідь про хороброго пілота татарської національності, що своїм літаком таранить фашистські бойові машини і, ризикуючи власним життям, рятує інших. Його родина всіляко підтримує боротьбу з окупантами, дехто вже повернувся з бою без рук, дехто загинув.
Отримавши декілька днів відпустки головний герой повертається додому, зустрічає кохану і рідних. За місцевим звичаєм, коли в татар є привід радіти, вони виносять великий стіл, яким перекривають дорогу, збираються за ним рідні і сусіди. Потім починаються танці, зокрема всі виконують татарський танець "Хайтарма", що означає – "повернення".
На дворі 1944-ий. Сидячи за великим столом татари п’ють за жінок, друзів і товариша Сталіна, не знаючи що через кілька годин всі вони стануть ворогами народу, за що їх відправлять до Сибіру в товарних вагонах, як худобу. Символічно, що кіно побачило світ саме тоді, коли татарське питання постало на часі. Після показу люди аплодували стоячи, а режисер наголошував на дружбі України і татарського народу в Криму.
"Майдан"
Стоячи аплодували і роботі Сергія Лозниці "Майдан". Дебют стрічки пройшов нещодавно в Каннах. Це 100% фестивальний фільм в плані зйомки. Камера оператора побачила основні моменти "Майдану" різних його етапів. Дуже просто, з мінімальним монтажем, показала наживо дуже різних людей. Показала так, ніби ви проходили в цей момент десь поруч і залишились подивитись, що буде далі? Немає різного роду інтерв’ю і коментарів. Видно ті моменти, коли люди без зброї мирно протестували, і тоді коли кулі косили активістів на смерть.
Документальна хроніка починається з державного Гімну. Весь зал стоячи слухає його, дехто підспівує… у фільмі 3 рази звучить Гімн і три рази всі стоячи слухають. Хтось голосно позаду кричить "Слава Україні!". Весь фільм показаний довгими шматками статичної камери. Спочатку на Майдані Незалежності, потім на Грушевського, потім на Інститутській і так далі. Відчуття перегляду веб-камери в хорошій якості. Свіжа рана знову викликала гострий біль в серцях людей. Біля мене, одразу по завершенню показу, брали інтерв’ю у якоїсь жінки, яка сказала: "Майдан – це і гордість і трагедія України!".
"Поводир"
Третій український фільм, який мене вразив до глибини душі – "Поводир" Олеся Саніна. Історія американського хлопчика Пітера Щемрока, який приїхав з батьком до Харкова допомагати людям освоювати нову інженерію, конкретно – трактор. Для роботи з землею цей пристрій робить диво. Ці американці – нащадки українців, що переїхали в Новий світ в пошуках кращої долі. І батько, і син розмовляють солов’їною, щоправда з їхнім акцентом. Та перед самою поїздкою до Москви батька вбили у поїзді, син біжить куди очі бачать, за ним полює НКВД.
Доля зводить малого з сліпим кобзарем, який допомагає юнаку, за що той стає його поводирем. Разом вони проходять шлях від життя до смерті і все це на фоні 30-х років ХХ століття, коли націоналістом бути заборонено, а грати на кобзі, прославляючи козаків та вільну Україну, – найбільше зло, яке тільки можна припустити.
Цікаво, що в фільмі дійсно знімались сліпі кобзарі, які грали самі себе. Вони час від часу збираються в одному місці – це закинута стара фортеця. Там на певному віче вони обговорюють чи не почати масовий страйк проти комуністів і ворогів України? Дехто з них дуже добре володіє палицею і виглядає це на екрані, як новий вид бойового мистецтва. Добре володіти мотикою в бою їм допомагає слух, який працює краще, коли ти нічого не бачиш. Я не кінокритик, і ніколи не розбираю побачене на окремі частини, щоб розібратись розкрив режисер цю тему чи ні. Єдине, що можу сказати декілька фраз засіли мені в голову, як то одного разу кобзар сказав поводиру – "Там, де тебе чекають, завжди гарно пахне, борщем і хлібом".
Того ж вечора біля моря, в одному з гламурних кафе, де відбувалась вечірка за участі учасників кіна. Я підійшов до Олеся Саніна для того, щоб подякувати за роботу і спитати дещо взагалі про його творчість. Кремезний чоловік у вишиванці щиро з усіма спілкувався і навіть трохи похитувався в такт діджей сету The Maneken та Onuka. Я спитав його про деякі нюанси його творчості. По-перше в його фільмі "Мамай" (до речі, здається, єдина українська робота, що побувала в номінації на премію "Оскар") я побачив слід Акіри Куросави і фільму "Расемон", а в "Поводирі" відчувається Такеші Кітано і його "Затоічі"… на що режисер відповів, що я дивлюсь хороші фільми, але Японія в конкретних моментах на нього не впливала, хоча їхню культуру він дуже поважає.
Потім я спитав його, як це відчувати тягар великого бюджету на своїх плечах, бо "Поводир" виглядає дуже "по-багатому". Купа декорацій, корекція кольору, старі поїзди, динаміт, що розриває півсвіту на екрані, Джамала співає і т. д. На що Олесь відповів, що насправді бюджет роботи – 2 млн. доларів, що на даний час вважається дуже малою сумою для подібних проектів. Просто майже всі погодились працювати не за гроші. Як то кажуть – за ідею. Цей фільм будуть показувати по всій країні, навіть в тих кінотеатрах, де зараз демонструють одне мило, запевнив Олесь… з впевненістю наголосив на тому, що досить було показувати кіно по церквах та маленьких кінозалах. Хочеться йому вірити, він сказав, що і Ужгород побачить. Було б добре!
"Гáмер"
4-тий фільм українського виробництва – "Гáмер" (2011) Олега Сенцова. Зараз це ім’я чути часто в новинах. Режисера з Симферополя забрали в Москву російські спецслужби і посадили у в’язницю, ніби за тероризм. Ще триває слідство. Насправді ж Олег – активіст Євромайдану, він вважає, що "Крим – це Україна, і що його самого не можна передавати разом з землею як кріпака"! Ці слова почув весь світ. На підтримку Сенцова пишуть листи відомі кінематографісти. На Одеському кінофестивалі Олег мав бути присутнім, але через ці обставини, його роботу не включили в програму, а зробили спеціальний перегляд. Всі, хто придбав квиток на той сеанс, або ж придбав майку з надписом "Звільніть Сенцова" (на різних мовах) частково підтримав режисера, адже всі кошти підуть на оплату адвоката та допомогу Олеговій сім’ї.
Що стосується безпосередньо "Гáмера" – це якийсь кібер-екзистенціалізм. Головний герой – підліток, що пропускає навчання в технікумі, заради того, щоб пограти "Квейк". Щоправда, у нього так добре виходить всіх обігрувати, що незабаром йому пропонують грати за гроші на змаганнях. Рідні і друзі не розуміють навіщо так далеко заходити у віртуальне життя, адже хлопцеві треба кожного дня по 7 годин проводити в комп’ютерній грі. Максимальна драматична точка кипіння стається в другій половині кіна – коли зникає бажання грати. Пристосуватись до реальності не так вже і просто. Ніби знайома нам всім тема, тому і дивитись цікаво. Фільм не яскравий, в сірих тонах, тільки на початку є трохи екшну – момент коли показують як головний герой рубається в "Кваку" під музику "System of a Down", а потім "Linkin Park".
"Балажер: корегування дійсності"
5-тий фільм українського виробництва, що потрапив до цього міні хіт-параду, я не побачив за певних обставин. Не вийшло! На жаль! А це, між іншим, робота закарпатської дівчини Лесі Кордонець – "Балажер: корегування дійсності". Це короткометражка про угорське село на Закарпатті, що потрапила до основної програми фестивалю, тобто обійшла багато інших робіт. Для мене це кіно поки інтрига, думаю скоро буде до нього широкий доступ. Приємно за землячку, бо трохи раніше цю роботу вже відзначали на одному з кінофорумів Мюнхена.
Ще цікавим для мене був цього річний фест, бо жив я в кемпінгу на території Одеської кіностудії. Там зараз все виглядає закинуто, але з території видно море, а ще можна знайти дивні декорації, як то басейн з пусковою установкою води – цілком можливо там знімали якісь морські баталії.
Взагалі Одеса – це Україна, можливо тому цього літа я в захваті від вітчизняного кіно і моря.
Олексій Уманський, Varosh
