Цього літа придумали собі з Олегом нову розвагу – їздити з Ужгорода в інші міста на каву автостопом. Останньою і найбільш дальньою з наших мандрівок стала подорож до Кам’янця-Подільського.
Трохи передісторії: про автостоп чули вже давно, читали вже дуже багато і навіть маємо кілька близьких знайомих, які є крутими автостопниками (без перебільшень) всесвітнього масштабу, як, наприклад, ужгородці Діма з Ланою та друзі-хмельничани Аня та Богдан, що за рік і два місяці об’їздили чи не всю Азію. Про пригоди перших можна почитати тут, а других тут. Так от… Попри гарну теоретичну базу та доволі позитивну налаштованість щодо такого досвіду, спокуса і собі спробувати автостоп на практиці здолала нас тільки десь місяці зо два тому.
Починати страшно. І цікаво
І що не кажіть, а трохи воно стрьомно отак от вперше вийти на трасу і почати стопити автомобілі. Незручно якось чи що. В голові купа думок: "А що якщо гроші попросять? Так хто ж у нас задарма повезти незнайомців захоче? З якого це дива? Ой, таку круту тачку зупиняти точно не буду… А раптом якийсь маніяк трапиться? Чи взагалі організоване злочинне угрупування… Капець…" Ну і виходить, що стоїш, стопиш, а сам насправді глибоко в душі ще й не визначився: треба воно тобі чи ні, щоб хтось зупинився. Коли ж машина пригальмовує на узбіччі, навіть не одразу усвідомлюєш, що сталося. Перша думка: "Що, чесно? Це нам? Нам стали? Нас повезуть? Просто так?!". Ну це перші наївні і трохи дитячі емоції, першого досвіду, першого автостопу.
До Кам’янця ми ж уже прямували із певним багажем "стоплення" за плечима. І хоча покаталися до того автостопом лише в межах рідної області, і намотали лише сотні з півтори кілометрів, проте впевненості нам значно додалося. Тож о 8.00 ранку 13 серпня ми стояли у Барвінку і стопили все, що рухалося у потрібний нам бік – за Карпати. Хоча, чіткого усвідомлення того, що за сьогодні протягом світлового дня нам потрібно буде подолати більше півтисячі кілометрів, розраховуючи лише на доброту душевну водіїв, тоді ще не було…
Що з нами було
Далі коротка хроніка подій. Спершу до Мукачева на легковику нас підвіз мовчазний меломан, який полюбляв голосно слухати "Океан Ельзи". Далі підібрав водій-дальнобійник Іван (віз побутову техніку з Італії на Московію). З ним ми проїхали добрих 400 км аж до… міста Дубно, а це ні мало, ні багато Рівненська область!
Хто знає, у якій області знаходиться Кам’янець-Подільський (наша мета і кінцевий пункт призначення), одразу зрозуміє, що рухалися ми "трішки" не в той бік. Але то свідомо, бо автошляхи в Україні, на жаль, не всюди мають більш ніж 50%-ве асфальтне покриття, тож деякі "траси" нам рекомендували об’їжджати ось такими гаками у 150 зайвих кілометрів.
Переважно нам зупинялися вантажівки
Висадилися ми не у самому Дубно, а у Тараканові, що неподалік нього (я нарекла цю тиху, малолюдну сільську місцину "Тьму-Таракань"). Тут, на повороті у напрямку Тернополя нас підібрав неймовірно позитивний водій ще однієї фури (по вінця напакованої щебенем) – Юрчик, який підвіз нас майже 70 км. А заразом розповів про свої неймовірні пригоди на розробці нафтових родовищ на далекій півночі Росії… Але… Про це треба видавати окрему книгу гумористично-пригодницьких оповідок!
Наш наступний пункт – Вишнівець. Там пересідаємо на третю за день фуру (23 тонни пива прямували на Чернівці разом з водієм Віталієм) та добираємося до "файного міста Тернополя".
Водії-просвітники та істрії про зеків
І знову вантажівка! Щоправда, цього разу дещо менша, напакована 3-ма тоннами львівського печива. Разом з ним доїжджаємо до Хмельницька. А на додачу отримуємо від нашого водія у подарунок …книжечку про те, як "професійно" займатися автостопом авторства Антона Кротова (!). Водій Валєра, виявляється, розкусив, що ми ще "зелені" автостопники, тож вирішив нам підсобити з тематичною літературою, а заразом і власними порадами поділився (як людина, яка бачить автостопників "з того боку кабіни").
За кілька хвилин Олег застопить нашу третю за день подорожі фуру
Ну але з книжкою чи без, опинившись на об’їзній у Хмельницьку, ми трохи хвилювались (точніше я дуже хвилювала!). Навколо нас стрімко густішали сутніки… 21.00 як-не-як. А практикувати автостоп вночі нам ще не доводилось. Та й книжка це не надто рекомендує… Проте панічним думкам розвинутись на повну не було коли. Ми стопили усього 5 хвилин, а зупинялися нам вже двічі. Сіли у новенький фольксваген з бритоголовим водієм спортивної статури. Сергій прямував у Чернівці. А це через Кам’янець-Подільський! Ю-хууууу! Ми врятовані!
До речі, розповіді та телефонні розмови цього останнього нашого водія-рятівника також заслуговують на увіковічення, але вже у жанрі "кримінальна драма". Проте Сергій, попри усі сумнівні бізнес-оборудки, не менш сумнівне минуле у органах податкової та криворізький "слєгка напряжонний" (за власним зізнанням) менталітет, виявився дуже простою і добродушною людиною. І навіть щиро переймався через наше захоплення автостопом. "Ви би астарожнєй. А то ж всякіє здєсь єздят…", – напучував він нас, у перервах розповідей про побут виправних колоній зі строгим режимом утримання та особливості власного бізнесу, побудованого на використанні безкоштовної праці зеків… Ну і подробицями бурхливого й насиченого особистого життя також поділився. А ще запевняв, що на місці наших батьків нікуди б нас не відпустив! Ну але, попри все, ми були йому дуже вдячні, бо о 22.20 ми вже крокували до будинку у Кам’янці-Подільському, в якому на нас чекали теплі ліжка для ночівлі.
Отож: Ужгород-Мукачево-Тараканів-Вишневець-Тернопіль-Хмельницький-Кам’янець-Подільський. 14 годин 20 хвилин. 6 транспортних засобів, 740 кілометрів. Отакі підсумки першої частини нашої подорожі.
Дорога додому: цей тісний і добрий світ…
В Кам’янці ми, звичайно ж не тільки кавували. Про каву на початку було написано більше для романтики. Насправді головною метою поїздки до мальовничого подільського містечка були його скелелазні маршрути та, власне, сам автостоп як такий.
Сучасні скельні розписи у Кам’янці-Подільському
У Кам’янець ми їхали в основному заради скелелазіння
Проте у перервах між лазінням і справді із задоволенням смакували чудовою кавою у кам’янецьких кав’ярнях. Виявляється, і поза межами рідного краю її (чудову й водночас не космічно дорогу) також можна знайти. Але треба знати місця. Ми їх розвідали. Одне вам здаємо… Дивіться уважно фото.
Поза межами рідного краю, виявляється, теж можна знайти смачну каву
Я на Зарванській
Вулиця Зарванська неподалік від каньйону
На жаль, у Кам’янці ми трохи прихворіли, тож так незаплановано були змушені зостатися ще на один зайвий день, який використали для того, аби відлежатись і хоч трохи відновити сили перед активним днем зворотного автостопу. Зайвий день – зайві витрати. Тож наш бюджет на дорогу (після покупки останньої порції продуктів) виглядав просто страхітливо – 10 (десять) гривень! І це на більш, ніж 600 кілометрів шляху. З такою ситуацією стикнулася чи не вперше в житті. З іншого боку, саме це додавало відчуття азарту, і як не дивно, якоїсь особливої свободи. А ще підвищувало рівень адреналіну в крові. Так, жодних підстраховок, жодних маршруток чи електричок – онлі автостоп! "Ми ж змогли дістатися сюди без жодної гривні, чому б нам мало не вдатися це дорогою назад?" – підбадьорювала подумки я себе.
У суботу вранці ми вже стопили машини на об’їзній Кам’янця-Подільського. Щира правда, що дорога додому завжди здається легшою й коротшою, ніж в "чужі краї". Так було й у нас. І не лише за суб’єктивними відчуттями, але й фактично.
Отож, наш автостоп із Кам’янця до Ужгорода виглядав так: Кам’янець-Подільський-Хмельницький-Львів-Стрий-Мукачево-Ужгород. Цього разу перевага була уже на боці легковиків: три проти однієї фури та однієї газельки-пиріжка.
Зворотній шлях ми здолали на годину і 25 хвилин швидше. «Зрізали» 140 кіломерів траси. І для цього нам знадобився на один транспортний засіб менше, ніж по дорозі до Кам’янця.
Із "реверсних" дорожних цікавинок: у Львові нас підібрав хлопець, що їхав до Стрия. Як з’ясувалося у процесі розмови, у нас з Бодьою навіть виявилися спільні знайомі-скелелази (оце тісний світ!). Зі Стрия нас підвіз хлопець-львів’янин, який спішив на побачення до своєї коханої дівчини, що живе в Мукачеві (кохання не терпить, тому їхали ми дуже швидко, іноді навіть екстремально!). Ну, а з об’їзної "не першого, але і не другого міста Закарпаття" вже пізно ввечері, голодних і змучених до рідного вароша забрали колеги-журналісти (зокрема, Віталій Біровчак), за що їм велика подяка і плюсик до карми.
Вже вдома після вечері та душу прийшло усвідомлення незвичності, новизни та масштабності наших пригод. Адже ще вранці ми з Олегом знаходились за 600 кілометрів від дому із 10-ма гривнями в кишені, але з щирою вірою, що нам все вдасться, з непохитною впевненістю, що світ дуже добрий до нас. І світ вкотре показав, що він саме такий, як ми про нього думаємо.
Екстракти вражень
Ну і на завершення кілька наших дуже суб’єктивних, не претендуючих на істину, але прожитих на власному досвіді спостережень про автостоп:
– Водії вантажівок (особливо водії-далекобійники) зупиняються значно охочіше, ніж кермувальники легковиків.
– Так само значно охочіше зупиняються водії-самітники. Суттєво зменшуються шанси, що вам стануть, якщо крім водія у салоні є ще хтось. Шанси практично нульові, якщо поруч з водієм сидить жінка!
– Жінки автостопників переважно ігнорують. За весь час стоплення лише одна жіночка-водій удостоїла нас жесту (мовляв, вона тут недалечко їде), решта ж – просто вмикали повний ігнор.
– До речі, про жести. Виявляється, існує ціла мова, якою за короткі секунди можуть спілкуватися проїжджаючі повз водії з автостопниками. За цю подорож ми побачили і вивчили кілька десятків характерних жестів та мімічних гримас. Щоправда, значення одних для нас так і залишалося загадкою, а розшифровувати інші нам не надто й хотілося. Проте, зазначимо, що нам неодноразово крутили пальцем біля скроні, посилали повітряні поцілунки, показували "козу", великий палець в комплекті із веселющою посмішкою (копіюючи нас), крутили в різні боки кола вказівним пальцем, ним же тицяли вниз або в боки, насмішкувато махали рукою "па-па", розпачливо розводили долонями ("нема місць"), показували язика, підбадьорююче посміхалися, просто весело сміялися, а часом і реготали… Всяке бувало.
– Водіїв ми умовно поділили на дві категорії: мовчуни і балакуни. З другими якось комфортніше. Принаймні є відчуття, що віддячуєш людині за доброту теплим спілкуванням. З першими ж можна відпочити від безкінечних теревень, але довга мовчанка врешті напружує. І вкінці спільної подорожі так і залишається загадкою: і навіщо він нас підібрав?
– Водії балакуни можуть бути чудовим джерелом натхнення для журналістів і письменників! Часом історії з їх життя – це готовий сюжет для чергового бестселеру чи привід для цікавого журналістського розслідування. Усім людям, що пишуть і відчувають кризу жанру, автостоп дуже рекомендуємо!
– Водії також умовно поділяються на чистюль-перфекціоністів, сідаючи в машину до котрих, слід роззуватись та поводитись дуже акуратно, та "простих хлопців", які і нагодують, і навіть на власну койку запропонують прилягти відпочити.
– Найкращі теми для розмов із водіями: дороги, їх машина, двїшники, робота, сім’я, пригоди із минулого… Ну але врешті, головне вміти гарно слухати та добре чути, так найактуальніші теми для розмови підкинуть вам самі водії.
– Своєю першою великою автостопною мандрівкою ми підтвердили на практиці розрахунки середньої швидкості денного руху автостопників, що вказана у книзі "Практика вільних мандрівок". Як і в «букварі» автостопників, у нас вона становила 50 км/год.
– Досвід автостопу дарує відчуття якоїсь загальнолюдської солідарності, переконує, що насправді у світі не все так погано, як нам це показують щодня у теленовинах, що добрих, привітних, цікавих і безкорисливих людей значно більше, ніж маніяків і злочинців. Що навіть зоставшись без копійки, в цьому світі важко "пропасти". Ну а це, в свою чергу, хоч трохи дає відчути – можна бути вільним і без купюр. І від купюр.
Наталія Тернавська, Varosh
