Мабуть, дивлячись на електоральну карту України після кожних важливих виборів, ви зауважували, що Закарпаття виразно відрізняється від решти Західної України. Наша область завжди підступно «синіє» й руйнує стереотип про те, що чим далі на захід – тим більше виборців за проєвропейські й демократичні сили.
Але хоч закарпатські результати й відрізняються від решти західноукраїнських областей, вони в дивовижний спосіб схожі на середні по Україні. Можливо, через те, що Закарпаття на свій лад є Україною в мініатюрі – з усіма плюсами й мінусами.
Головна схожість очевидна: закарпатці на кожному перехресті кричать про неабиякі ресурси регіону і унікальне географічне розташування, а область досі дотаційна. Нічого не нагадує?
Крім цього, в нас є свій умовний Донбас і Галичина, у нас власна мовно-діалектна проблема, цілковитий хаос у церковній сфері, зіткнення різних історичних нарацій і культур. І при всьому цьому – нам чудово вдається жити разом!
Почнімо з того, що ̶̶̶У̶̶̶к̶̶̶р̶̶̶а̶̶̶ї̶̶̶н̶̶̶и̶̶̶ ̶̶̶н̶̶̶і̶̶̶к̶̶̶о̶̶̶л̶̶̶и̶̶̶ ̶̶̶н̶̶̶е̶̶̶ ̶̶̶і̶̶̶с̶̶̶н̶̶̶у̶̶̶в̶̶̶а̶̶̶л̶̶̶о̶̶̶ ̶̶̶-̶̶̶ ̶̶̶ї̶̶̶ї̶̶̶ ̶̶̶в̶̶̶и̶̶̶г̶̶̶а̶̶̶д̶̶̶а̶̶̶л̶̶̶и̶̶̶ ̶̶̶в̶̶̶ ̶̶̶а̶̶̶в̶̶̶с̶̶̶т̶̶̶р̶̶̶і̶̶̶й̶̶̶с̶̶̶ь̶̶̶к̶̶̶о̶̶̶м̶̶̶у̶̶̶ ̶̶̶Г̶̶̶е̶̶̶н̶̶̶ш̶̶̶т̶̶̶а̶̶̶б̶̶̶і̶̶ Закарпаття ніколи не існувало – його вигадали в чехословацькому Генштабі. Бо й справді: в Австро-Угорщині поняття Закарпаття не існувало, а територія теперішньої області в ті часи не була навіть єдиною адміністративною одиницею. У ті роки, наприклад, нікому б і на гадку не спало назвати Ужгород столицею регіону, бо місто було тільки центром комітату, а таких комітатів на території Закарпаття було 7 (з цим, до речі, пов’язаний і той факт, що Ужгород історично не був великим, “столичним” містом). Вперше як цілісна територія й адміністративна одиниця Закарпаття під назвою Підкарпатська Русь з’являється тільки в 1919 році – у складі демократичної Чехословаччини. Тоді ж з’являється і назва Ужгород — до того місто називали Унґвар.
Є в нас і свої втрачені/анексовані території – бо ледь не третина земель, які умовно можна назвати «закарпатськими» опинилися в інших країнах. Найбільше – в Словаччині, де аж до Спишу й Пряшева тягнеться територія, заселена українцями (русинами). Румунії перепала частина Мараморощини і місто Сигіт – до речі, на цих теренах досі збереглася українська ідентичність, а таблички населених пунктів виписані і кирилицею. Нерідко звучать і версії про те, що угорське місто Дебрецен колись було слов’янським Доброчином, а в східній Угорщині за даними перепису 2001 року є аж 268 395 греко-католиків (історично греко-католиків серед угорців не було).
Але навіть без цих територій, у своїй «скороченій» версії Закарпаття настільки різноманітне, що – поклавши руку на серце – важко називати його цілісним регіоном. Люди з різних куточків області мають різний менталітет, кухню, діалект, релігію, тип забудови і взаємні стереотипи. Спрощено кажучи, ми маємо свою «Галичину» — це патріотична й україномовна Рахівщина; натомість сусідня Тячівщина завжди голосує як умовний «Донбас», а завдяки потужній присутності Московського патріархату там популярні проросійські настрої. Менталітет і уклад життя в різних частинах Закарпаття настільки відрізняється, ніби це не різні райони, а різні держави.
Зрештою, як відрізняється і діалект: часто можна почути, що жителям інших регіонів України важко зрозуміти закарпатців, але повірте, що й виноградівцеві іноді важко зрозуміти жителя Нересниці, а селянин з Лютої говорить не так, як селянин з Імстичева. Різниця настільки велика, що в межах маленької області абсолютно без проблем можна «на вухо» відрізнити район походження співрозмовника за його діалектизмами і фонетичними особливостями.
В тому числі й через цю різноманітність зазнали фіаско всі спроби створити так звану «русинську мову» — бо їх треба було створювати як мінімум 4 тільки на Закарпатті.
Та чи не найбільше вражає церковна специфіка регіону. «За перевалом» (тобто в інших регіонах України) не так багато людей знають, що Закарпаття має власну, окрему греко-католицьку Церкву – Мукачівську греко-католицьку єпархію – яка підпорядковується напряму Ватикану і до УГКЦ стосунку не має. Крім цього, як і в решті України, помітне засилля Московського патріархату, який історично взагалі не мав стосунку до Закарпаття, а вплив і храми отримав за совєтських часів; натомість позиції ПЦУ (колишнього Київського патріархату) досі доволі слабкі і за кількістю парохій, і за кількістю вірників. Є в нас і чимало римо-католиків, потужною є Реформатська церква… Та кого в нас тільки немає!
Словом, зовні може здаватися, що існує якесь єдине й цілісне Закарпаття, але насправді їх як мінімум чотири, або й тринадцять (як колишніх районів). І в цьому теж Закарпаття схоже на Україну, бо Україн насправді не дві, а мінімум двадцять п’ять.
Про ці кореляції, про те, що Україна – це велике Закарпаття, а Закарпаття – це Україна в мініатюрі, ми поговоримо вже 7-8 листопада на форумі «Re:Open Zakarpattia», при чому відразу в кількох панельних дискусіях, за якими можна буде спостерігати наживо.
Андрій Любка, спеціально для Varosh
*** Цей матеріал опубліковано, як авторська колонка, відтак редакція Varosh може не розділяти погляди та думки, які автор висловив у даній публікації.
Зауважимо, що тема специфіки та унікальності Закарпаття як регіону буде однією з ключових на форумі розвитку Закарпатської області «Re:Open Zakarpattia», який пройде 7-8 листопада. На окремих панельних дискусіях ми плануємо обговорити і питання мультикультурності, і діалогу всередині регіону та з сусідніми регіонами. У рамках підготовки до форуму редакція Varosh підготувала окремі дослідження, зокрема:
- Унікальна багатонаціональність Закарпаття ХХ століття в об’єктивах іноземців
- Коріння. Частина II: багатонаціональне Закарпаття в історіях незвичайних людей
Більше деталей про форум дізнавайтесь за контактами та на офіційних сторінках проєкту:
Сайт форуму «Re:Open Zakarpattia»
E-mail reopen.zakarpattia@gmail.com
Контактний телефон +380673278074
Також закликаємо вас підписатися на ці сторінки на слідкувати за оновленнями, аби долучитися до форуму онлайн.
