Думки

Як Петро Мідянка ледь не став русином. Розповідь від першої особи

15 Жовтня 2019 824

Працюючи в літературі не одне десятиліття, я мав нагоду особисто запізнатися з лідерами й промоутерами новітнього русинства. Це професори Павло-Роберт Маґочі, покійний Іштван Удварі з Ніредьгази, не кажу вже про Володимира Фединишинця.


Вони мені подарували чудові бібліотеки з русиністики, через які я побачив специфіку ідентитету закарпатців слов’янського походження. Чимало почерпнув для себе з тих книжок, маю навіть «Історію України» пана Маґочія, людини вже солідної за віком і в дослідженнях.

Десь у паперах загубився допис молодого поета Андрія Любки «Як Мідянку сватали в русини». Повертаючись зі Всесвітнього Конгресу русинів у румунському Мараморошсиготі, професор Маґочій разом з Валерієм Падяком, моїм однокурсником, який не раз фотав мене плівковим фото пристроєм на військовій кафедрі Ужгородського університету.

Валерій ще студентом був переконаним русином ,багато говорив мені про Івана Раковського, здається, був пов’язаний з ним родинно. Ми з Любомиром Белеєм сміялися з «русофілів». Падяк у ті часи працював у філії видавництва «Радянська школа» й ходив по Ужгороду зі симпатичною бородою. То його візит у крайнє південно-західне село Тячівського району був цілком обґрунтованим.

Маючи  за собою таких авторитетів як колишній редактор часопису «Ужгород» чех Франтішек Тіхі, поет Зореслав, юрист і дипломат Вікентій Шандор, я ніяк не приставав на карпаторуську лінію і писав антирусинські статті в газету «Карпатська Україна», котру редагував Петро Скунць.

Нині покійний Іштван Удварі то все читав і написав мені, що він з тими хто будує, а не руйнує. І мій приїзд у Ніредьгазу на початку 90-х років виявся досить казуїстичним. Все ж Удварі поселив мене в гостьовій кімнаті місцевої педагогічної школи, приніс «тормозок» і дав 60 форинтів на поїздку в Маріяповч, іронізуючи, що я хочу висповідатися в духовному центрі карпатських русинів. Потому ми ще поїхали разом до Загоня, а далі в його рідне село Еперйешке неподалік Батьова, де він і спочиває…

Більшість своїх книжок я видавав у Києві й придумував для них неординарні назви, запозичені з русинських видань. Бо вже ніхто в народі не говорив «фараметлики», «дижма», «ярмінок», «фирес», активною лексемою залишалася «луйтра». На київських вечорах поезії мене не розуміли, хіба що шармові старорусинські словеса з неповторною фонікою лоскотали вуха слухачів, однак усі літературні премії мені давав, як не дивно Кийвар.

Саме так пойменував українську столицю молодий поет-киянин Вано Крюґер (Іван Коломієць). Він висловлював солідарність Київської Русі з Карпатською. І каноніка Пряшівської єпархії Олександра Духновича можна було називати Сашком і в екстравагантний спосіб виходити на Хрещатик вигукуючи «оставте глубокий сон!»


Уже в Пряшеві на березі річки Ториса я побачив пам’ятник Духновичу з постаттю маленького хлопчика, який тримає в руках «Книжицу читальную для начинающих». Це був той Сашик Духнович. У такий спосіб осучаснювався Шоніко Духнович, син уніатського попа Василя Духновича з Тополі на сучасній Пряшівщині.

В одній поезії я вжив «Петрос Карпаторос», це мені шили як літературне псевдо, хоча ніде його не реєстрував і це не моє псевдо. Також на початку 90-х років я написав вірш «Сервус, пане Воргол», котрий виспівав лідер гурту «Плач Єремії» Тарас Чубай, син поета Чубая, до школи котрого належало багато тодішніх молодих поетів карпатського ареалу. Вірш переклали англійською, чесько, словацькою мовами. Сергій Жадан, що мене в приватних тусовках постійно кликав «вуйку», в газеті «Столичные новости» рецензував збірку «Дижма» й написав «Петро Мідянка русин чи хохол?»

Отже, в поезії я мав усі підстави стати русинським бардом.

Це й досі викликає певні непорозуміння в літературному седовищі, бо в реквізитах моєї збірки «40 сонетів і гербарій», яку видав «Лаурус» у Києві пише, що «русинською мовою» і про це йдеться в передмові «Антологія Петра Мідянки», в російських перекладах моїх текстів, опублікованих московськими часописами «Новый мир» і «Дружба народов».

Отаке. Боротьба двох напрямів у закарпатському та й галицькому середовищі з часів Австро-Угорської імперії й до наших днів не увінчалася великим успіхом. Бо крім етнографічних рис важко щось піднести до матриці загальнолюдської культури. Намагання Габора Гаттінгера з русинсько-угорської Комловшки «Не чул єм тя, подкарпатський» так і залишилося літературним пам’ятником.  А представники молодшої генерації літераторів Закарпаття Олександр Гаврош, Андрій Любка воліють не пити колу з русинським спеціалететом.

Як би не рухалися суспільні процеси, закарпатські говірки не є приречені на погибель, бо їх носії глобалізовані інтернетом. А коли молода людина, френд по ФБ, в месиджах мені пише слово «мындра» (так називали старі деревний спирт, який робили на старих закарпатських лісохімкомбінатах «Клотильда», «Балінт»), то я просто тішуся. Саме слово румунізм і в румунській мові означає «красуня», «улюблена». Чому це перенесли на продукт кустарного алкоголю не знаю.

В цьому ракурсі треба багато толерувати, а не палитися й гарячкувати. Мудрість приходить у літах…

 


Петро Мідянка, спеціально для Varosh

*** Цей матеріал опубліковано, як авторська колонка, відтак редакція Varosh може не розділяти погляди та думки, які автор висловив у даній публікації.

42 #
# Мідянка # русини # русинство