Вона виростала у верхів’ї Ужа, через яке пролягала залізниця й шосе на Лемберґ, чарували турні мурованих і дерев’яних церков, і майже впритул до колії стояв невеличкий будинок станції Феньвешвелд, по-місцевому Ставне.
Вона чула дзенькіт срібних приборів на фарі, ніжне тремтіння порцелу, коли вчителька пані Скибова подавала гостям білу каву.
Це було потішне дівчатко Едітка, котре обіцяло таткові не плакати. Цю обіцянку Едіта Іванівна Бабиченко-Скиба затямила на все життя. Хоч у ньому було більше плачів, ніж сміху. Плачі ковтала крізь спазми в горлі й виплакані очі.
Нині за її вікнами хлюпають хвилі низинного Ужа, хлюпають так дзвінко, що видно вологу на стінах, прикрашених картинами корифеїв пензля, підпертими шафками й секретерами, стелажами з майже колекційними книгами. Іншим звуком подзенькує витончена порцеляна, наповнена ароматною, яка може бути тільки в Ужгороді, кавою, порцел цоркотить зовсім по-іншому, не так, як у руках її мами в Ставному колись. На тарільчиках кокетують ті неповторні тістечка, які вміють випікати тільки в блодері попівських кухонь.
Попадею Едіта Іванівна не стала, хоч це була предвічна традиція закарпатських священичих сімей. Та й її мама, хоч була дружиною уніатського попа, мала педагогічну освіту найпрестижнішої на ті часи в краї Ужгородської вчительської семінарії і вчила читанню, рахунків сільських дітлахів.
Я не прийшов до Едіти Іванівни записувати спогади-мемуари, було якось ніяково випитувати літню жінку, в котрої тюремні й табірні слідчі допитували батька, потім чоловіка. До просторих зашторених легким тюлем вікон долинав шум весняного сусіднього ботанічного саду. З боку старої Великої Підвальної зі засміченими підземними склепами звисали цілі каскади не так давно розповитого дівочого винограду, шепотіння декоративних кущів, котрими щедро наповнені вузенькі вулички прадавнього Ужгорода.
Спершу я намагався зав’язати бесіду бодай про якихось спільних знайомих (Закарпаття не настільки велике, щоб у ньому не зналася інтелігенція).
Тією знайомою виявилася Катерина Володимирівна з родини Грабар, яку колись телефоном просив допомогти у встановленні для мене біографічної істини. Едіта Іванівна, незважаючи на її високі, в порівнянні з моїми літа моментально пригадувала ту чи іншу постать і розмова почала сочитися, як струмок Ужа з витоків під Ужоцьким перевалом.
Закарпатські парохи за період пастирської практики обслуговували не одне село. Кілька тижнів тому ми проїжджали величезне село Керецьки під Боржавською полониною. Не можна було бодай поглядом з автівки оминути ренонований під ортодоксію сільський храм, у якому починав своє служіння абсольвент Ужгородської духовної семінарії о.Іван Скиба, тато Едіти Іванівни і в якому була охрещена дружина нашого священика о.Антона Ізая Ольга Зомборі, рік кончини якої досі не з’ясований, бо попуючи в Широкому Лузі о. Ізай подавав оголошення в газету «Budapest» про пошук служиниці. Ольга Зомборі в Гайдудорозі народила йому трьох дітей. У тому ж Гайдудорозі жив один з братів Едіти Іванівни.
До приходу «руських» Ужгород зазвичай не був великим містом, інтелігенція зналася між собою, спілкувалася з тою обережністю, яку потрібно було мати в собі.
По місту порипували портупеї енкавесників, в передпокоях було чути гуркіт офіцерських чобіт і прокльони чи схлипування арештованих, етапованих, як хочете. Таким був і о.Іван Скиба, котрого взяли прямо в Ставному, залишив учительку Євгенію Скибу-Данкулинець з малими діточками. Серед тих діток була мужня Едітка. Нова влада строго-настрого забороняла попаді будь-які виклади й настави, а це означало бідування родини в прямому розумінні в нелегкі повоєнні роки.
В Ужгороді жила родина Бращайків, дуже відомих медиків і просвітян. Марія Григорівна Бращайко працювала головним лікарем санаторію «Малятко» в недалекому від міста селі Оноківці. Забезпечення санаторіїв було досить пристойним. Марія Григорівна і влаштувала на роботу в цей заклад Євгенію Скибу, котра могла сяк-так уже допомогти сім’ї.
Едіта, маючи природний потяг до знань, вступила до місцевого університету, котрий вважали подарунком радянської влади для верховинців. Правда, й той недавно створений університет невтомно патрулювали спецслужби. Про це свідчить життєва доля чоловіка Едіти Іванівни Арсена Бабиченка. Студенту могли запросто пришити «націоналізм», відрахувати й відправити на 25 років табірного покарання-виправки.
Едіта Іванівна говорить спокійно й розважливо, без сліз і нарікань, наче й нічого не було тяжкого на серці, хоч для її ніг уже затяжка хода. Від її дому на Ольбрахта не так уже далеко до Резиденції. Саме так в Ужгороді називають греко-католицький собор. Перед богослужінням чи й після нього вона поспішає до немічної приятельки, щоб допомогти їй у дрібних побутових справах. Джерела милосердя відкриті. В серці Едіти Іванівни вони не занесені намулом байдужості.
З гордістю розповідає Едіта Іванівна про внука Олексія, котрий пішов слідами прадіда Івана Скиби й працює в одній з греко-католицьких громад США. Це давня традиція закарпатського уніатського священикування. Довгий час американці не визнавали русинських заробітчан з Австро-Угорщини як католиків візантійського обряду. Коли заснували Пітсбурзьку митрополію, тоді багато священиків із Закарпаття поїхало в Америку: Михаїл Бендас, Антон Кичкеш, Антон Ізай.
Модерна практика попування дещо відмінна від історичної, але незмінно залишається стародавня традиція.
Едіта Іванівна своїм жвавим аналітичним розумом зачаровує, хоч з людей її покоління живе вже й не так багато. В ній живе той бадьорий дух, котрий їй передав незламний і мужній батько. З неї віддзеркалює юна Едітка в Ставному на Ужанщині, котра, як Леся Українка не хотіла плакати…
У ботанічному саду хилилися від тягаря роси пещені троянди. В тропічній оранжереї поволі розпускалися бутони екзотів. У дворі дому Бабиченків, минаючи екзотичні кущі, думалося зовсім не про реліктове.
Думалося про дивовижну Едіту Іванівну, що проводжала до брами, даруючи високий духовний настрій.
Петро Мідянка, спеціально для Varosh
*** Цей матеріал опубліковано, як авторська колонка, відтак редакція Varosh може не розділяти погляди та думки, які автор висловив у даній публікації.
