Думки

МультиБЕЗкультурність, або продовження дискусії про мультикультурність Закарпаття

2 Вересня 2019 1 426

Кращі люди нашого краю на шпальтах нещодавно висловлювалися про мультикультурність богоспасаємого Закарпаття та його насельників (радимо прочитати колонки Андрія Любки, відповідь на неї Петра Мідянки та реакцію від Назара Белея, які фактично стали публічними дебатами – редакція). Я теж не втримався.

У поважних товариствах науковців, митців і туристичних організаторів, а особливо між начальства, роками кружляє бесіда про те як багато в Закарпатті є національностей, як дружно вони живуть і які цікаві в них є наїдки та напитки. Бограч, банош, балалайка, бабушка. Остання, як правило, ветеран органов. Фестиваль вина, фестиваль галушок, фестиваль гентешів, фестиваль маттериної халахоні. Культури буяють. Туристу впихують цей турбофолк мало не коліном піднатискуючи. Ми живемо у краї вічного свята і суцільного позитиву.

Але щось несвятково робиться, якщо пройтися історичною забудовою будь якого закарпатського міста або горами і долинами навколо, де живе і працює тутешня злагідна сім’я європейських народів. Бо історична забудова доруйновується із затятою пролетарською ненавистю. Бо гори якщо і не повністю лисі, то всюди надійно вкриті шаром пластмасового сміття. Символом добробуту наших краян.

Тому пропоную для початку визначитися в термінах. Бо мультикультурність, це не про національності та їх кількість на одиницю площі. Це перш за все про культури, що очевидно з назви.

А культури – це насамперед системи вартостей і стереотипів мислення. А також повсякденні практики, в які ці системи втілюються. А відтак визначають спосіб життя і екзистенційний вибір носіїв. Про шляхи, які ми вибираємо йдеться. І про те як ці шляхи перетинаються. А вже далеко потім про поїсти і випити. От що каже про це Стенфордська енциклопедія філософії.

«Ідея мультикультуралізму в сучасному політичному дискурсі і політичній філософії полягає у осмисленні викликів пов’язаних з культурним і релігійним різноманіттям, а також у опрацюванні відповідей на них. Термін «мультикультурний» часто вживається як описовий на позначення факту різноманітності в суспільстві, але що важливо, його найпослідовніше вживають в контексті Західних ліберально- демократичних суспільств… Необхідно зауважити, що прихильники мультикультуралізму відкидають ідею «плавильного котла», де від меншин очікується асиміляція у домінуючу культуру, на користь ідеї, що визнає за меншинами можливість збереження характерних колективних ідентичностей і практик. У випадку іммігрантів прихильники підкреслюють, що мультикультуралізм сприяє, а не шкодить інтеграції іммігрантів в суспільство, пропонуючи для цього кращі умови…» Натомість критики зауважують що, основна ідея мультикультуралізму, яка полягає у наданні культурним та релігійним меншинам особливих прав, значно обмежує в правах окремих членів цих соціальних груп і як результат, політика толерантності перетворюється на «політику байдужості, котра сприяє пригнобленню вразливих членів таких меншин, толеруючи спільноти, які залишають своїх дітей без освіти і письменності, насильно змушують до шлюбів без згоди, відмовляються від конвенційної медицини для своїх членів включно з дітьми і застосовують до них дивні і жорстокі покарання. Такий стан справ руйнує вартості автономії та рівності, котрі є фундаментальними для лібералізму як такого.»

Проблемне, складне, далеко не ідилічне поняття. Де тут про бограч? Де про бабушку?

Тому перед тим як ламати списи об дискусію, треба поставити питання – а які власне, культурні тренди визначають Закарпаття? Давайте поміркуємо на двох загальнодоступних до обсервації прикладах. Перший – це ландшафт архітектурний та природній. Другий – це електоральні симпатії виборців.

Поясню на близькому, в силу прописки, прикладі. Чи не щодня Ужгород втрачає по архітектурній пам’ятці. Ресторан та готель «Корона», кінотеатр «Ужгород», будинок Фунданича, набережна Незалежності – це найімпозантніші жертви. Вічна їм пам’ять. На очах зникає багато менш помітних, але не менш цінних споруд. Арт-деко, модерн, конструктивізм все це тут було, але цього вже нема. Альбом-мартиролог «Архітектурна спадщина Ужгорода» виданий минулого року – це портрет міста, яке ми зруйнували. Повчальне читання. Історична забудова вулиці Лучкая, Митної, Швабської, Капушанської втрачена вся. Вулиці Капітульної – наполовину. Ольбрахта так само. І показники ростуть. Особняк чехословацької доби на вулиці Собранецькій розбомбили кілька днів тому.

На руїнах міської історії забудовники у кріпкій смичці з криворукими будівельниками наладжують одоробла, виконані в титульній місцевій естетичній програмі дешевих понтів. Не розуміючи, і не бажаючи зрозуміти суть і функцію міського простору, призначення міста як структури для комфортного життя. Інші ідеї поступають від розбудовників міста над Ужем: а давайте ввіткнемо дев’ятповерхівку посеред Галагова і перетворимо його на чайнатаун. І ще одну, куди влізе. З мовчазної згоди і тихої заздрості краян.

Знаєте як це називається? Креативний вандалізм. Який бадьоро крокує обласним та районними центрами. Оце головний сучасний архітектурний стиль і магістральний чинник розвитку наших міст. Вандали ліплять квадратні метри з гівна та палок аби продати їх довірливим гуканам.

В природному ландшафті, серед гір та долин, домінує не стільки традиційна народна культура, скільки якась таємна апокаліптична секта останніх днів. Вирубаємо усе до пенька вже сьогодні. І вигребемо до грудочки все каміння із річкових русл. А потім як не посуха то повінь. Чому такі природні катаклізми стаються щороку поки що зрозуміти не можемо… Поїдемо на «газоні» чи джипі на полонину за яфинами і уб’ємо гірську ґрунтову дорогу за два рейси. Усе своє сміття скинемо до ріки, а потім будемо пити звідти воду. Або спалимо, подихаємо димом і поїдемо в онкологію лікуватися. Такий от екзистенційний вибір спостерігається. «Храм народів» заснований комуністом Джонсом якийсь, оборони Господи.

Апокаліптичні передчуття підсилють електоральний симпатії моїх земляків. Ну, із кмітливими та винахідливими зеленими все ясно, ми, закарпатські виборці, телевізором думаємо, в принципі, як і вся країна.

Але яким чином в найзахіднішому регіоні України, де Європейську Унію видно з вікна, де ще живі люди, які пам’ятають різницю між «чехами» та «руськими», канібальські партії Медведчука та Вілкула набрали такий непристойно великий відсоток?

Ага, з Росією, значить, дружити хочемо. Тоді що заважає побачити у цій сусідній державі, яка анексує наші території, засилає диверсантів і вбиває наших співгромадян, агресора, а у російській політичній нації – ворога? Підозри похмурі. Виключно звички радянської свідомості. Коли всьо вокруг калхозноє, всьо вокруг мойо» Цей весь зажигаєм кавеен, слєгкімпаром і галубойогоньок. Дійти своїм розумом до того що де совєцькі симпатії там і російські ополчєнци, якось не виходить. Може напоумить хто?.

Висновки ще похмуріші. Ці домінуючі екзистенційні стратегії вкладаються в одну до болю знайому культурну парадигму. Парадигму «совєтского народа», штучної ідентичності, яку намагалася створити радянська влада, послідовно і брутально стираючи культурні відмінності радянських громадян. Культурна некомпетентність, правовий нігілізм і побутова ненависть себто хамство, є основними її складовими. І даруйте, земляки, ці складові прямо зараз працюють на повну в кожній маршрутці. От наш справжній плавильний котел культур, куди дотепер комуністи та їх нащадки жваво підкидають дровенята. І до чого тут мультикультурність? Зарано прилаштовувати її в локальний закарпатський контекст.

Перш за все культурна некомпетентність закарпатців мусить бути предметом широкої дискусії і вивчення. Бо саме вона єднає в межах Закарпаття різні нації, конфесії та народи і домінує в регіональному культурному просторі неподільно.

Винятки аж ніяк не складають альтернативної тенденції, як це не сумно. Від цієї проблеми найсильніше страждає регіон, більшість інших – похідні. І коли її буде подолано, можна, як цивілізовані люди, і про мультикультурність позагоратися. А до того всякі такі розмови нагадують спроби встигнути в лаптях к масковскаму поєзду. Або, якщо хочете, до «Східного Експресу», який курсував між Стамбулом і Парижем. Але туди в чунях і папучах теж не пускають чомусь.

 

Володимир Гуцул, спеціально для Varosh

*** Цей матеріал опубліковано, як авторська колонка, відтак редакція Varosh може не розділяти погляди та думки, які автор висловив у даній публікації.

65 #
# закарпаття # мультикультуралізм # мультикультурність