Війна

“Люди, будьте взаємно красивими” або спостереження за «переселенською кризою». Колонка Наталії Іщенко

16 Травня 2022 1 982

Моя колега, спеціаліст із комунікацій, опинилася нині в Словенії. В перші ж дні (тимчасового) життя в новій країні вона відвідала лекцію в місцевому музеї про історію краю. Каже, що «складнощів перекладу» не було, навпаки, було розуміння та відчуття схожості долі двох слов’янських народів.

Окрім освітньої мети подібні заходи мають і психотерапевтичні цілі – вимушені переселенці мусять адаптуватися до реальності, в якій вони опинилися. Недарма багато європейських музеїв зробили вхід для українських біженців безкоштовним.

З одного боку, здобуття знань про історію та культуру «нового дому» знімає стрес від переїзду в незвичну, нехай гостинну, але нерідну місцевість. З іншого боку таке занурення в місцевий історичний та культурний бекграунд дозволяє розставити деякі крапки над «і» в частині діючих на новому місці політичних настроїв, традицій, звичаїв та неписаних правил.

Звісно, не йдеться про асиміляцію, а лише про набуття необхідних для адаптації знань та навичок. Для тих, хто збирається добровільно чи вимушено деякий час провести на новому місці, варто пам’ятати, що «на чиєму возі їдеш, того й пісню співай», «на чиїй землі стоїш, того й воду пий», «між який народ попадеш, того й шапку одягай». Ці народні поради, окрім всього іншого, є і дороговказом для будь-яких вимушено переміщених осіб, які хочуть відчувати себе затишно на новому, нехай і тимчасовому, місті проживання.

Чи мають одночасно адаптуватися до переселенців місцеві мешканці? Відповідь є однозначною: так.

Звісно, можна і не зважати на присутність великої кількості приїжджих, які до того ж знаходяться в скрутних обставинах. Але для цього потрібно організувати табори біженців в малонаселеної місцевості без права для останніх виходити за межі цих поселень. В Боснії та Герцеговині, наприклад, кілька років тому поселили мігрантів з Сирії та інших регіонів Азії / Африки на місці колишнього сміттєвого звалища в оточенні мінних полів, що залишилися з часів війни 1990-х років.

Але українським біженцям подібне відношення є незнайомим. Нині в усьому світі українцям надають можливість для життя та роботи в суспільстві, що їх приймає, всередині цього суспільства.

Тому й переселенці мають адаптуватися, не асимілюючись, а громада, що приймає — адаптуватися, не підлаштовуючись.

Частиною цього взаємного знайомства для комфортного співіснування та ефективної співпраці є налагодження процесу надання/отримання знань про країну чи регіон, які приймають.

Моя знайома в Словенії із цікавістю відвідала місцевий музей, багато українців подивляються історичні експонати в інших країнах чи в невідомих їм раніше регіонах України. Чи це є достатнім для взаємного пристосування гостей і хазяїв? Звісно, ні, хоча з цього дійсно треба починати.

Наприклад, в дуже самобутньому та культурно відмінному від іншої України Закарпатті треба обов’язково зробити екскурсії до історичних та краєзнавчих музеїв, провести ознайомчі лекції із закарпатських традицій, починаючи від кухні. Приїжджі мають знати, куди вони потрапили, а місцеві мають їм це пояснити.

Знаю історію, коли мешканці одного села на Закарпатті витратили купу грошей та сил на приготування традиційних домашніх страв для переселенців – бульйон, копченості…, а переселенці, які є мешканцям урбанізованих регіонів сходу України, дуже обурювалися, що їм не дають «нормальної їжі», тобто борщу та котлет зі смаженою картоплею, чи хоча б хотдогів із піцою.

Або інша проблема, яку і б назвала дефіцитом вдячності за гостинність.

На Закарпатті (а напевно і не тільки, можливо — всюди на заході України) вже є купа історій про те, що тимчасово переміщені особи чогось не просто просять, а вимагають, й не дякують, а висувають додаткові претензії.

Здається, основною причиною цих непорозумінь є переконання переселенців в тому, що всі послуги, що вони отримують, є гарантованими й забезпеченими державою, а ще й «Захід завалив нас гуманітаркою», але «хтось десь вкрав», або «все погано організовано». Мало хто з переселенців знає про надзусилля, які докладає місцева влада, окремі депутати, керівники підприємств, волонтери, звичайні мешканці міст та сіл для забезпечення переміщених людей всім необхідним.

Напевно, місцеві громади мають більш інтенсивно інформувати своїх гостей про реальний стан речей. Бо поки переселенці висловлюють претензії щодо відсутності в гуманітарній допомозі кремів для епіляції чи дієтичних кормів для котів, кожного дня я чую про відчайдушні спроби закарпатських активістів знайти засоби для забезпечення переселенців життєвонеобхідними речами.

Ось, наприклад, село Великий Бичків Рахівського району.

«З відступом російських військ потрохи роз’їжджаються і ті люди, які тимчасово жили в нашій громаді. Однак, комунальна їдальня все ще продовжує харчування переселенців. Зараз їдальня готує понад 700 порцій на день, тобто це харчування більше ніж 250 людей. Також видаються продукти в заклади в інші села громади. Грошей бюджету на такі витрати немає. Тому, продукти харчування ми шукаємо всіма можливими способами», — пише в себе на Фейсбук депутат обласної ради Ірина Мацепура, дякуючи благодійникам, що допомагають із харчуванням.

Чи знають про ці щоденні турботи багатьох та багатьох людей переселенці? Питання риторичне.

І я не думаю, що цей регіон є виключенням.

Тому раджу всім містам та селам, які приймають вимушених переселенців повідомляти про свою допомогу в ЗМІ, і, окрім того, розміщувати інформаційні стенди в місцях перебування переселенців про те, хто та як долучається до надання допомоги переміщеним особам.

Чи не буде це проявом негостинності? Аж ніяк.

Варто пам’ятати, що ще у стародавній Греції знали про гостинність та розвивали традиції прийому гостей. Від господаря очікували, щоб він задовольняв потреби своїх гостей. І навпаки — очікувалося, що гість буде дотримуватися встановленого кодексу поведінки. Не помилюся, якщо скажу, що вдячність була одним із зобов’язань гостя ще в ті часи.

Тому закликаю Закарпаття, інші регіони, що приймають переселенців, бути більш впевненими в собі, у своїх добрих справах. Переселенцям раджу бути максимально вдячними за всю без виключення отриману допомогу. А ще краще – долучатися за можливості до активної діяльності на користь інших переміщених осіб, місцевої громади та, звісно, наших Збройних сил. Бо попереду в України тривалий та виснажливий шлях війни та післявоєнного відновлення, багато викликів, з якими ми не впораємося без солідарності, співпраці та підтримки один одного.

Цей матеріал опубліковано, як авторська колонка, відтак редакція Varosh може не розділяти погляди та думки, які автор висловив у даній публікації.

Наталя Іщенко, Київ – Великий Бичків — Київ

0 #
# вимушені переселенці # гостинність # Наталія Іщенко