Думки

Керівники і підлеглі: вони рівні у правах чи ні?

4 Серпня 2019 287

Пам’ятаєте, на початку війни ходила інтернетом така фейкова смішинка про двох рабів?

Так от, приблизно у той самий час я познайомився з одним рабом. Він тоді належав керівнику одного навчального закладу у центрі міста. А може ще й зараз належить, хто знає. Хоча, судячи з усього, раб той вважає себе вахтером, а не рабом.

Знайомство з процесом рабовласництва відбулося ось яким чином. Керівник той вже старий і товстий. А машина в нього нова і дуже велика. Само собою, як керівник, він любить паркуватися у самісінького входу в свій навчальний заклад. Бо ну а й як інакше? Він же ж там вже багато років керує, і для нього це другий дім, маєток, офіс і адміністрація inone. Так що він має право не ходити пішки.

Ну а для того, щоб ніхто із плебеїв те парковочне місце не зайняв, раб, тобто вахтер, з самого рання розставляє там кордончиком такі залізні палички на підставках, щоб закріпити територію для керівника.

Але цим, звичайно, його обов’язки не закінчуються. Після установки кордончика вахтер годинами сторожить його, щоб ніхто, не дай боже, не зазіхнув на територію. Але не тільки для цього. Справа в тому, що керівник не тільки не любить ходити пішки, не тільки прибирати те залізяччя зі шляху своєї великої машини своїми руками не любить – він не любить навіть дзвонити вахтеру і казати йому в трубку – виходь, вассся, забирай кордон, але скоро, бо я спішу.

І ясно, що вахтераб ніколи не знає, коли приїде керівник на роботу і тому стовбичить перед входом стільки, скільки треба. Тобто цілий день. Адже коли головний від’їжджає по справах чи на обід, той бідолашний сторожить недоторканний кордон так само, як і ранком.

Одного разу я їхав на велосипеді і випадково зачепив одну таку жєлєзку педаллю. Вона впала, а я майже впав, але обійшлося. Вахтер у ту ж секунду підбіг до мене:

– Гей, шо такоє, шо такоє?

– Все нормально, – кажу, – не переживайте.

– Як то нормально? Це тобі нормально? На фіга парковочні столбіки збиваєш?

І зразу же підняв «столбік» й акуратно відновив той святий кордончик.

Я засміявся власній наївності. Подумав, що вахтер схвилювався через те, що я вдарився. А він просто парковку свого шефа кинувся рятувати.

– Шо ти смієшся? – спитав він.

Я не відреагував і поїхав далі. Інколи ти розумієш, що от є людина, вона ніби живе в одному з тобою місті і виросла в одній з тобою культурі, але живе вона в настільки далекому від тебе світі, що немає жодних шансів подолати цю відстань і хоча б мінімально каву разом випити. Уявіть собі, наскільки важливими є ті залізні стовпчики в житті цього нещасного. А він же старий вже, життя прожив.

Звісно, описана зустріч – всього лише невеличкий епізод із життя нашого вароша. Але я впевнений, що таких от рабів, тобто вахтерів – в нас ще багато. Хтось бере на роботу людей і вважає, що за це їх можна використовувати, як заманеться.

Але тут винуватий не лише керівник. Людина, яка дає собою так керувати, і сама винна у цьому. Ні гордості, ні гідності. Так, може бути, що ця робота є дуже важливою для вахтера і він її цінує. Але поки сотні і тисячі працівників будуть терпіти до себе подібне відношення, завжди будуть знаходитися і керівники, які дозволяють собі ставитися до підлеглих, як до кріпаків.

Bandy Sholtes, спеціально для Varosh

 

*** Цей матеріал опубліковано, як авторська колонка, відтак редакція Varosh може не розділяти погляди та думки, які автор висловив у даній публікації.

0 #
# війна # гідність