— Як ви всі?
— Тільки тепер з’явився зв’язок і світло, але води нема. У вас як ситуація?
— Поки тільки зв’язок повернувся.
…
— Привіт. Ні світла, ні води, ні зв’язку, тільки телеграм тягне.
— Вода, зв’язок були постійно. Світло й інтернет з перебоями.
— Світло дали. Зв’язку, води, опалення немає.
…
— Ілля написав, що в нього немає води і світла вже 24 години.
— А мої дівчата в Києві написали, що їм вже дали. Комусь світло, комусь воду.
Коли цієї осені відбувався перший масований обстріл, 10 жовтня, в мене включився режим “фігачингу”. Психіка повністю відключила емоціо і перейшла на раціо, і я конвертувала страх і лють в надзвичайну продуктивність. Так було й в усі інші дні. Сиділа в коридорі з ноутбуком і фігачила. Але вчора тумблер перемкнувся, і все, що я могла робити — це спілкуватися. Бо найстрашніше — коли тобі не відповідають.
— Хотів би розказати, як це — жити без світла і зв’язку взагалі місяцями… але впевнений, що мої друзі і так розуміють, а на інших в мене нема нервів і часу! Будьте розумними, ми робимо все можливе, щоб вам було добре.
Це пише мій друг, який з березня у лавах ЗСУ.
— Вчора приїхала Вікі, і ми ходили на танці, а потім вечеряти. І вона жалілася, як виросли ціни на електрику і на опалення, і що вони не можуть тепер топити всю квартиру. І питає мене: ніяких новин нема, коли війна закінчиться?
Я ледь не розплакалася. Кажу, мені дуже шкода, що ціни виросли, але мої батьки сидять при свічках, а друзі купують собі сублімати на зиму.
Це пише моя подруга з-за кордону. Вона поїхала туди ще до війни на навчання.
— Отакі наші вечори. У спальних мішках і термобілизні в коридорі. Найвдаліша покупка цього року.
Це моя колега шле світлину себе і маленького сина.
Від цього всього дуже щемить, хоча і я є частиною цього процесу, цієї системи, я і мої діти є частиною цієї жахливої війни. Я не можу сконцентруватися на основних задачах, не можу думати про щось інше, бо цей вир захлиснув мене, і моя темрява — не від відсутності світла, а від великої кількості болю за “мертвих, і живих, і ненароджених”.
Я починаю скролити стрічку у фейсбуці, і…
— У київському Інституті серця зникло світло під час операції, однак медики продовжили оперувати дитину.
— В одній з лікарень Одеси генератор може працювати лише 10 годин. Лікарі готують мішки амбу. Це такий апарат, щоб вручну качати легені. В лікарні є діти, які знаходяться на апаратах штучної вентиляції легенів. UPD: Ситуація виправлена. Завезли додаткові генератори.
— Всі об’єкти критичної інфраструктури заживлено. Станом на ранок електропостачання об’єктів критичної інфраструктури в Україні вдалося відновити, українські АЕС мають поновити роботу до вечора.
Чудово, думаю я. Зрештою, я теж зранку звозила дітей до лікаря, і за відсутності світла вона пречудово провела огляд. А я пречудово вранці помилася з бутеля.
— Парадокс: без світла та води — ми, а немита все одно росія, — пише журналіст Сергій Іванов. От, власне, і я про те ж.
— Ранок зірки Голлівуду, у якої немає світла і води, а на сніданок яєчня без кави. Зірка все одно залишається зіркою, а каву в ужгородському Голлівуді знайти не проблема. А, ще дощ… От якраз голову зірка помиє, — пише моя колега Катерина, додаючи селфі, де вона наносить макіяж при світлі ліхтарика.
Це маніфест резистентності, не інакше. Нашого вміння протистояти будь-яким обставинам, нашої сили і в той же час гнучкості, нашої адаптивності та емпатії, нашої незламної — яким би заїждженим не було це слово — жаги до життя.
— People in Ukraine cannot post, as there is limited or no Internet. Not much we could do, but knowing what they are going through is important.
— Та все я можу постити. В мене генератор, зарядна станція, дрова, твердопаливний котел, кількатижневий запас дизеля, води, їжі і газу для туристичної плитки. Єдине, що я хочу сказати світові — що все одно ру**і п***а.
(с) Ірина Гук
P.S. Цей текст був написаний за відсутності електропостачання. Але хіба то нас спиняє?
