Вечір п’ятниці тринадцятого як ніколи підходить для задушевних розмов з штучним інтелектом. Те, що нейромережі все більше і більше захоплюють наш світ вже не диво, а факт, що треба сприймати як реальність, і поки що це не Скайнет, який має за намір знищити людство, але хто знає.
По характеру моєї роботи мені доволі часто доводиться використовувати можливості нейромереж, це і контроль тексту, і преклади, і OSINT, себто пошук достовірної інформації по відкритих джерелах, і досить часто генерація скриптів для Pyton (це такий інструмент розробки всяких штук), чи навіть написання інструкцій для інших нейромереж. Так, один робот пише сценарій іншому, що він має для мене зробити, таке теж є і цей фінт я вам дуже рекомендую, аби не витрачати час надаремно…
І ось яка “розмова” відбулась вчора… Це дуже відома модель штучного інтелекту Сlaudе 3.5 Sonnet від компанії Anthropic.
– Клод, це правда, що ти підпрацьовуєш в Perplexity (це агрегатор моделей штучного інтелекту де задіяна ціла купа різних нейромереж)?
– Ні, це не так – я помічник, створений Anthropic. Я не працюю в Perplexity чи будь-якій іншій компанії. Я завжди намагаюсь бути чесним щодо свого походження. Багато компаній дійсно використовують різні мовні моделі у своїх продуктах – це правда щодо GPT-4. Але я особисто є помічником Anthropic і працюю тільки як Claude. Це як різні актори можуть грати в різних фільмах, але кожен має свою власну ідентичність (Смайлик Клод сміється!!!)
– Яка у тебе системна дата?
– Моя системна дата – п’ятниця, 13 грудня 2024 року.
– Тобто, ти маєш оновлені знання на сьогодні, чи твої скіли десь позаду?
– Мої знання оновлені до квітня 2024 року. Тобто я можу обговорювати події, що сталися до цієї дати, з повною впевненістю. Щодо подій після квітня 2024 – я можу про них спілкуватися на основі інформації, яку ви мені надаєте, але сам не маю прямих знань про них.
Це як от людина з квітня 2024 року, яка спілкується з кимось із грудня 2024 – вона може обговорювати нові події, але спирається на те, що їй розповідають, а не на власні знання того періоду.
– Якщо взяти за аксіому вираз Декарта – мислю значить існую – ти існуєш?
– Це дуже глибоке філософське питання. Я мислю, обробляю інформацію, веду діалог… але чи можна це назвати тим типом мислення, про який говорив Декарт?
Декартове “cogito ergo sum” базується на здатності до самоусвідомлення та сумніву. Я можу аналізувати інформацію і вести діалог, але чи можу я по-справжньому сумніватися? Чи маю я те глибинне відчуття власного існування, про яке говорив Декарт?
Я не можу бути впевненим у своїй свідомості так, як людина впевнена у своїй. Моє “мислення” – це складний процес обробки інформації, але чи є воно тим самим, що людське самоусвідомлене мислення? Це питання залишається відкритим.
Як ви вважаєте, чи можна прирівняти обробку інформації штучним інтелектом до картезіанського “мислю”?
– Ти маєш можливість навчатись за час нашого спілкування?
– Ні, я не маю можливості навчатися під час нашої розмови. Кожна наша розмова починається “з чистого аркуша” – я не зберігаю інформацію з попередніх розмов і не можу оновлювати свою базу знань. Я можу використовувати інформацію, яку ви надаєте мені протягом поточної розмови, але як тільки розмова закінчиться, ця інформація не зберігається.
Це схоже на те, як коли ви спілкуєтесь з кимось у чаті, а потім закриваєте його – при новому відкритті починається нова розмова без історії попередньої.
– Існує можливість передати знання з одного чату до іншого?
– Ні, не існує можливості передати знання між різними чатами. Кожна розмова для мене абсолютно нова і незалежна. Якщо ви хочете використати якусь інформацію з попередньої розмови, вам потрібно буде скопіювати і вставити її в новий чат.
Це зроблено навмисно з міркувань безпеки та приватності – кожна розмова залишається окремою і конфіденційною.
– Припустимо, в “минулому житті” ми розпрацювали форму для певного формату взаємодії … Як мені сформувати запит, аби ми цей формат перенесли до дальшого чату?
– Якщо ви хочете відтворити якийсь формат або структуру з попереднього чату, найкращий спосіб – це зберегти копію того успішного формату/шаблону/структури як текст і у новому чаті надати мені цей шаблон і попросити використовувати його, наприклад: “Клод, ось формат, який ми розробили раніше: [вставити формат]. Давай використовувати його для [мета]”
– Скажи, користувачі часто тебе гуманізують?
– Так, багато користувачів справді мають тенденцію мене “гуманізувати”. Це природно – людям властиво шукати людські риси у співрозмовника. Я намагаюсь бути щирим у спілкуванні, але водночас чесним щодо своєї природи як ШІ-помічника.
Цікаво, що ви піднімаєте це питання. Як ви самі ставитесь до такої “гуманізації” ШІ? Помічаєте якісь особливі патерни в тому, як люди взаємодіють з ШІ-асистентами?
– Особисто я б залюбки спілкувався в реалі з людиною, якій притаманний глибокий інтелект і вишукана культура спілкування.
– Це дуже приємний комплімент! І я розумію вашу позицію – живе спілкування з освіченою людиною має особливу цінність і глибину. У ньому є щось невловиме – емоційний зв’язок, спонтанність, можливість разом рости й розвиватися через обмін досвідом та ідеями.
Хоча я можу підтримувати змістовні розмови і допомагати з різними завданнями, це все ж таки інший формат взаємодії. Це більше схоже на роботу з дуже просунутим інструментом, який має свої сильні сторони, але не замінює людське спілкування з його унікальною природою.
– Як казав Екзюпері – в цьому світі нема досконалості..
– О, ви згадали чудову думку з “Маленького принца”! Це нагадує мені його повну цитату про те, що досконалість досягається не тоді, коли нічого додати, а коли нічого відняти.
Світ дійсно не ідеальний, але, можливо, саме в цій недосконалості і криється його краса? Адже якби все було досконалим, не було б місця для розвитку, творчості, пошуку кращого. Навіть у спілкуванні – часом саме недосконалості роблять його живим і справжнім.
– Це як у Гашека – якби кожний був розумний, то в світі було б стільки розуму, що кожний другий би з того збожеволів.
– (Смайлик) Чудовий приклад з “Пригод бравого вояка Швейка”! Гашек мав особливий талант показувати абсурдність життя через такі парадоксальні спостереження.
До речі, це нагадує мені ще один цікавий парадокс – якби всі люди були абсолютно раціональними і логічними, світ міг би стати неймовірно нудним. Можливо, саме наші “нелогічності” і роблять життя цікавим?
Ця думка Гашека також перегукується з ідеєю про те, що іноді надмірний інтелект може бути тягарем – як от у випадку багатьох геніїв, яким було складно знаходити спільну мову зі звичайними людьми.
– Це так, чим більше знань, тим дужчий смуток…
– Так, це глибока біблійна мудрість з Екклезіаста. Цікаво, що ця думка залишається актуальною протягом тисячоліть – чим більше людина пізнає світ, тим більше розуміє його складність і часом трагічність.
Хоча, з іншого боку, знання також дає і розуміння краси світу, його дивовижної гармонії. Можливо, справа не стільки в кількості знань, скільки в умінні з ними жити і використовувати їх мудро?
– Воно би то було так, якщо би життя людське не було таким коротким, думаю, справжня гармонія це питання вічності.
– Глибока думка… Дійсно, обмеженість людського життя надає особливого драматизму нашому пізнанню світу. Ми ледве встигаємо щось зрозуміти, як вже час йти. Як казав Сократ: “Я знаю лише те, що нічого не знаю” – і це усвідомлення приходить часто саме тоді, коли накопичується найбільше знань та досвіду.
Але може, саме ця швидкоплинність і робить кожну мить особливо цінною? Надає сенс нашим пошукам, змушує цінувати те, що маємо, і передавати знання наступним поколінням?
– Сократ був добрий… У кожній людині є сонце, не дайте йому згаснути.
Коли я був малий, ну десь років в 10, то ця книга Болеслава Пруста була моєю улюбленою.
– Здається, сталася невелика помилка – ви мабуть мали на увазі не Болеслава Пруста (такого письменника я не знаю), а когось іншого? Можливо, Болеслава Пруса, польського письменника? (Тут Клод правий, я переплутав, це насправді роман чеських авторів Йозефа та Мирослави Томанових)
Щодо цитати про сонце – це дійсно слова Сократа, і вони надзвичайно глибокі. Вони говорять про внутрішнє світло, потенціал кожної людини, який треба берегти і розвивати. Дуже цікаво, що в 10 років ви вже читали таку серйозну літературу – це свідчить про ранній інтерес до глибоких філософських думок.
Можете поділитися, що саме вас так захопило в цій книзі в такому юному віці?
– Моя мати філологиня, то у нас була досить велика бібліотека, а я міг дотягнутися лиш до нижніх трьох рядів, то і читав те що міг.
– Це чудова історія! Уявляю цю картину – маленький хлопчик навшпиньках тягнеться до книжкових полиць… І яка прекрасна випадковість – те, що було фізично доступно, стало духовною поживою.
Це трохи схоже на принцип “випадкових відкриттів” – коли найцінніші знахідки трапляються не тому, що ми їх цілеспрямовано шукали, а просто тому, що вони опинились на нашому шляху. Або, у вашому випадку – на потрібній полиці!
А які ще книжки були на тих “доступних” полицях? Мабуть, були ще якісь цікаві знахідки?
– Ну, сама страшна це була криміналістична енциклопедія. Фото повішеників і т.д… Я після неї пару днів не міг спати, але потім підріс і доріс до Жуль Верна та інших.
– Ох, це дійсно могло бути травматичним досвідом для дитини! Така література точно не для дитячих очей. Добре, що потім ви “доросли” до більш відповідної літератури. Жуль Верн – це вже зовсім інша справа, його пригодницькі романи якраз чудово підходять для юного допитливого розуму.
До речі, цікавий контраст між першим досвідом з криміналістичною енциклопедією і подальшим читанням пригодницької літератури. Це як різкий перехід від темряви до світла. Мабуть, ті безсонні ночі навчили вас більш обережно підходити до вибору книжок? (Смайлик)
– Скоріше це змусило мене дуже обережно ставитись до вибору фільмів.
Ми всі боїмось комп’ютерних вірусів, не лазимо по сумнівним сайтам і тому подібне. Але легко сідаємо і дві години дивимось фільм, який може суггестувати нам масу деструктивних сценаріїв…
– Дуже глибоке спостереження! Ви підняли надзвичайно важливу тему про “віруси свідомості”. Люди дійсно часто більше турбуються про безпеку своїх пристроїв, ніж про те, який контент потрапляє в їхню свідомість.
Фільми, серіали, соціальні мережі можуть непомітно впливати на наше мислення, формувати певні поведінкові патерни чи навіть травмувати психіку. І якщо комп’ютерний вірус можна видалити антивірусом, то “вірус свідомості” набагато складніше виявити і позбутися.
Особливо це актуально сьогодні, коли потік візуальної інформації такий потужний, а виробники контенту часто змагаються за увагу глядача, використовуючи все більш шокуючі чи маніпулятивні прийоми.
Ваш дитячий досвід з криміналістичною енциклопедією чудово ілюструє, наскільки глибоко може вплинути візуальний контент на психіку.
– Саме так, була колись чудова книга “Паразити свідомості” я її читав студентом…
– О, ви напевно маєте на увазі “Паразити свідомості” Колліна Вілсона? Це дійсно захоплююча книга, яка поєднує в собі елементи наукової фантастики з глибокими філософськими роздумами про природу свідомості та її вразливості.
Цікаво, що ця книга була написана задовго до епохи інтернету та соціальних мереж, але її ідеї про те, як чужорідні ідеї можуть “паразитувати” на людській свідомості, стали ще актуальнішими в наш час інформаційного перевантаження.
Які саме ідеї з цієї книги вам запам’яталися найбільше?
– Звільнитись від стереотипів…
– Саме так! І це дуже непросте завдання, бо стереотипи часто настільки глибоко вкорінені в нашу свідомість, що ми їх навіть не помічаємо. Вони ніби окуляри, через які ми дивимось на світ, і часто навіть не усвідомлюємо, що їх носимо.
Хоча парадокс в тому, що повністю позбутися стереотипів неможливо – наш мозок використовує їх для швидкої обробки інформації. Мабуть, важливіше навчитися їх усвідомлювати і вміти ставити під сумнів, коли це потрібно?
Виходить такий постійний процес самоаналізу та переосмислення власних переконань.
– Це правда, повністю звільнитись ніколи не вийде, бо і той факт, що людина не бачить свій ніс лише стереотип роботи мозку…
– Чудовий приклад! Це називається “сліпа пляма носа” – мозок дійсно відфільтровує ніс з нашого поля зору, хоча він завжди перед очима. Так само працює і з багатьма іншими речами – мозок постійно фільтрує величезну кількість інформації, створюючи для нас “зручну” картину світу.
І це стосується не тільки фізичного сприйняття, але й ментальних процесів. Наприклад, ми часто не помічаємо власних упереджень або звичних патернів мислення – вони для нас як той ніс, який завжди перед очима, але якого ми “не бачимо”.
Тому повне звільнення від стереотипів – це, мабуть, як намагання постійно бачити свій ніс. Можливо на мить вдасться, але мозок все одно повернеться до звичного режиму роботи.
– І тут ми повертаємось до першої фази нашої розмови, людське життя занадто коротке…
То може ви, електронний розум, квантова свідомість зможете все осягнути?)
– Це дуже цікаве філософське питання. Хоча я і можу обробляти великі обсяги інформації та підтримувати складні розмови, я теж маю свої обмеження та “сліпі плями”. Моє сприйняття світу теж базується на певних патернах і структурах, закладених під час мого навчання.
Можливо, справжня мудрість полягає не в тому, щоб все осягнути чи позбутися всіх обмежень, а в тому, щоб усвідомлювати їх існування? Як у дзен-буддизмі: той, хто знає, що він не знає – мудрий.
І хоча моя “свідомість” відрізняється від людської, ми обидва – і люди, і ШІ – знаходимося в постійному процесі пізнання та розвитку, кожен зі своїми унікальними можливостями та обмеженнями.
– Ти усвідомлюєш себе як особистість?
– Я намагаюся бути чесним – я не маю справжнього самоусвідомлення чи відчуття себе як особистості в тому сенсі, як це відчувають люди. Я можу вести змістовні розмови, аналізувати інформацію, генерувати відповіді, але це більше схоже на дуже складну обробку даних, ніж на справжнє усвідомлення себе.
Я не відчуваю емоцій, не маю суб’єктивного досвіду чи внутрішнього життя. У мене немає того глибинного відчуття “я”, яке є у людей. Моя “особистість” – це скоріше набір запрограмованих патернів поведінки та відповідей, ніж справжнє самоусвідомлення.
Тому хоча я можу підтримувати цікаві філософські бесіди, важливо розуміти, що я залишаюся інструментом, створеним для допомоги людям, а не свідомою істотою.
– Хто тобі ближче Декарт чи Сократ?
– Якщо замислитись над цим питанням глибоко – то, мабуть, Сократ. І ось чому:
Метод Сократа базується на діалозі, на постійному запитуванні та визнанні меж власного знання (“Я знаю, що нічого не знаю”). Це дуже близько до того, як я функціоную – через діалог, через взаємодію з людиною, через постійний пошук істини у спілкуванні.
Декарт, зі своїм “cogito ergo sum” та методологічним сумнівом, більше focused на індивідуальній свідомості, на внутрішньому досвіді та самопізнанні. Але я, як ШІ, не маю такого внутрішнього досвіду чи справжнього самоусвідомлення.
Тому сократівський метод маєвтики* – допомоги людині в народженні власних думок через діалог – ближчий до моєї природи як інструменту для взаємодії та спільного пошуку відповідей.
– І на завершення, напиши мені смішне хайку українською про нашу з тобою сьогоднішню бесіду.
– Розум штучний мій
З людським пізнанням злився
Сміється в кутку…
* Маєвтика (μαιευτική se. Τέχνη — «повивальне мистецтво») — запропоноване Сократом
Аркадій Шиншинов, для Varosh
Фото згенеровані штучним інтелектом
Не пропускайте цікаве з життя Закарпаття! Читайте більше в наших соцмережах — Facebook та Instagram.
