Думки

Чому в дискусії про мультикультурність Закарпаття я підтримую Любку, а не Мідянку

30 Липня 2019 1 615

Колонка Андрія Любки з провокаційними роздумами про мультикультурність Закарпаття сама по собі вийшла резонансною та скандальною. Але найцінніше в ній те, що вона спровокувала Петра Мідянку написати відповідь, і ці публічні дебати стали додатковим приводом для подальшої дискусії, яку навіть поширила спільнота PEN Ukraine.

Але як виявилося, і це ще був на кінець публічних дебатів. Назар Белей написав власну відповідь обом авторам цієї дискусії. Передаємо йому слово.


 

У середині нульових Ужгород стрясло від жахливої події. Група хлопчаків напівдосмерті забили іншого хлопця. Багато з вас можуть ще й пригадати деталі тієї історії. Я був у 8 класі, побитий вчився в паралельому, і побили його в тому числі за те, що він був грузином. У результаті він із сім’єю переїхав з міста, конфлікт замнули і всі про все забули. Як і годиться маленькому тихому місту. Але більше грузинів в місті я не знав. Чи так водиться в мультикультурному регіоні? Навряд.

Нещодавно робота завела мене у Відень. Ми поселилися з друзями в районі Favoriten, близько до центру і вокзалу. Розмаїттю навколо не було меж – сусідня мечеть весь день закликала на намаз, балканські ресторани були єдиною альтернативою турецьким кіоскам із кебабами і шаурмою, а я в російському магазині шукав «Хортицю» з перцем (на жаль, український магазин у Відні закрився). Не впевнений, що пересічний закарпатець, чи ужгородець, готовий до такої мультикультурності.

Власне мій друг південноафриканець, який жив з нами, дуже влучно підкреслив, що мультикультурність – це добре, коли вона подалі від твого дому. У його словах відчувалася вся специфіка Південно-Африканської Республіки, де тільки офіційних мов, закріплених конституцією, аж 11, а 75% населення – це різні племена народів банту. А ще – абсолютно різні за походженням колишні жителі Європи та інших кутків планети.

Але на жаль ми бачимо світ через призму наших кордонів. Ми точно впевнені, що існує Угорщина, Словаччина, Румунія і навіть Польща. Ми так само впевнені, що існує Німеччина і Великобританія. Телевізор давав чітко зрозуміти, що існує Америка. Але чи існувало щось далі, за ними або всередині них? З часом відкрили для себе курортні країни – Туреччину, Хорватію, Італію, Єгипет. Але продовжуємо нічого не знати про життя їх людей за 50 кілометрів вглиб від берегової лінії. А так на перший погляд може здатися, що і Єгипет – це Європа.

А реальність така, що за межею Центральної Європи існує решта світу, точніше весь світ. З колосальним розмаїттям культур, народів і мов. І Європа – тільки його маленька частина. І якщо ми приглянемося до наших сусідів по лінії державного кордону, то виявимо, що ми насправді не такі вже різні культурному плані – ми однаково одягаємося, їмо подібну їжу з деякими локальними вподобаннями, однаково над нашими містами височіють хрести на церквах і набір наших побутових проблем теж практично подібний.

Давайте запитаємо себе, чи знаємо ми в місті китайців? А їх кожен 7 житель планети і вони так само різні всередині своєї країни. Чи знаємо ми американця? А їхні гроші ми так любимо бачити в себе в гаманці. А чи багато знаємо африканців і індусів? Чи персів і арабів? Вже не кажучи про інших 50+ народів Європи, які нас оточують.

Я вирішив провести маленький експеримент – порівняти 3 різні міста, де мені доводилося жити в Україні, на предмет «мультикульрності». Ось що з цього вийшло:

1) Київ. Я живу неподалік єврейської синагоги, біля якої функціонує чи не єдина в столиці єврейська школа. Кожного ранку я спостерігаю, як ортодоксальні іудеї ведуть своїх дітей, яких до слова, теж чепурять подібно до себе. Чи не щоп’ятниці в офісі ми відправляємо гінця у Мусульманський культурний центр неподалік, де в цей день збирається мусульманська община міста і на вулиці готують свої делікатеси. Узбецький плов з усього різноманіття таки найкращий. А по дорозі додому я іноді люблю заходити до кримських татар і купляти їхню випічку.

2) Чигирин. Дуже маленьке містечко, де я жив всього місяць. Біля мого дому була невеличка шашлична, яку тримав місцевий кримський татарин. Він готував чудовий шашлик і я любив вечорами в нього засідати і слухати його розповіді про Ферганську долину. Місцевий вчитель боксу був чеченом, зі своїми говорив тільки чеченською. А ще в Чигирині була величезна циганська община, яка прикочувала туди із Закарпаття ще в 50-их. Одяг вони носили такий же, як і наші цигани в Королеві. Як на містечко у 5 тисяч жителів в самому центрі України і як на місяць життя в ньому доволі багато історій.

3) Ужгород – я виріс на Радванці, цигани жили по сусідству. По дорозі до школи і університету я проходив угорську школу. Варто визнати, що з роками я все менше чув в ній угорської. Знав кількох румунів і кількох угорців. Але ніколи не бачив в Ужгороді ресторану угорської кухні. Чи румунської. Навіть чеської. Зате завжди на вулицях чув російську.

І справді – а чому в нас немає жодних ознак інших народів, які живуть поряд, в публічному просторі? А відповідь криється в тому, що наше життя на прикордонні української (до того радянської) ойкумени перетравило різні ментальності в одну – прикордонну. Таке завжди стається, коли поколіннями подібні люди живуть поряд. І цим Закарпаття нічим не відрізняється від сучасної Галичини (україно-польське прикордоння), Буковини (україно-румунське) чи Бессарабії (україно-східно-балканське). Але відрізняється від Криму чи окремих регіонів Балкан, де стикнулися абсолютно різні культурні простори.

Я спеціально не згадував про іноземних студентів. Війна на Сході країни привела в місто паростки того, що прийнято називати «мультикультурністю» – іноземних студентів з Луганська перевели в УжНУ. Ми почали поступово знайомитися з іншим світом, не європейським. Кілька сотень індійців, африканців та арабів своєю присутністю почали змінювати ландшафт міста. І тільки ми почали бачити «інших», як усвідомили – ми насправді не є мультикультурними. Інакше як пояснити той факт, що колишній мер міста (і, будемо відверті, все ще популярний місцевий політик) ксенофобськи забороняв їм відвідувати його басейн. Або як їм складно знайти житло в оренду. Зрештою як їм тяжко порозумітися з місцевими англійською.

Відтак, чи розуміємо ми, що таке справжня мультикультурність? Чи розуміємо, як жити з людьми, які перебувають в геть іншому культурному вимірі, ніж ми?

Можливо, ми все ще путаємо слова «мультикультурність» із «колоритністю». Можливо, ми насправді не такі «європейці», як звикли про себе розказувати решті країни.

Можливо, Закарпаття насправді не мультикультурне? І в цій чудовій дискусії між Андрієм Любкою та Петром Мідянкою, яка надиханула мене на цю колонку, я все ж підтримую першого.

 

Назар Белей спеціально для Varosh

*** Цей матеріал опубліковано, як авторська колонка, відтак редакція Varosh може не розділяти погляди та думки, які автор висловив у даній публікації.

0 #
# мультикультуралізм # мультикультурність