Редактор українськомовного вебсайту попросив мене написати роздуми про те, що таке бути угорцем в Україні сьогодні, яке це відчуття. Найпростіше було б, – і в цьому випадку я б відбувся одним реченням, – просто сказати: бути угорцем – це чудове відчуття всюди.
Зізнаюся, я довго відкладав завдання, вагався, чи взагалі варто почати писати роботу на цю тему. Життя – складне, і тому не є однозначним і відчуття про те, що означає «бути угорцем в Україні».
Все залежить від того, скільки тобі років, чим ти заробляєш на хліб, де проживаєш, яка у тебе сім’я та який на роботі колектив, тощо. Значить для того, щоб отримати повну та реальну картину, в дійсності потрібно було б спитати про свої відчуття кожного угорця, що проживає на Закарпатті. Але це нереально, саме тому і така робота не може бути повною або такою, що всіх задовольняє.
Але є лазівки, як і є більш скромні можливості. Я, наприклад задав наведене у першому реченні запитання в одній з соціальних мереж своїм друзям. І, як я і очікував, відбувся певний «вибух» – кількість коментарів у відповідь сягає 150. При чому, скільки учасників дискусії, стільки і різних думок. Перед тим, як зробити певні висновки, хочеться показати вам підбірку з коментарів.
Йожеф: Ну, достатньо хреново!
Елемир (тезко): Я особисто під час радянського режиму не відчував стільки зневаги та заздрості в сторону угорців, як після великої «зміни режиму».
Ержебет: Якби вони не намагалися любою ціною зробити з нас українців, у мене б не було жодної проблеми.
Анна: Під час радянського режиму я відчувала пригнічення та несправедливості стосовно угорців. Після зміни режиму – ні. Бути закарпатським угорцем – це дуже хороше відчуття. Ми тут вдома.
Крістіан: Врешті решт, проблем немає, інакше я б не жив тут вже 38-й рік. Просто порівняно з «простими» людьми, потрібно трішки більше зусиль, щоб тебе сприйняли.
Йоліка: Яке відчуття може бути, коли дехто відправляє мене з землі моїх предків – чемодан, вокзал…???
Дюло: Тут добре жити. Я люблю.
Дьордь: Раджу зібрати добірку коментарів з українських сайтів новин про угорців… Чудово виразило б, яке відчуття бути угорцем…
Єнев: Я не буду нити! J
Андраш: Це – ніби казка: є багатодітна сім’я, і меншу дитину по тихі виховують прутом… Ну, а як ти себе тоді відчуваєш?
Беттіна: Втомлююче… Навіть і якби політичні ігри не були на нас постійно прицілені, і тоді б не найкраще, а так… тим більше. Угорці, що мешкають в Україні, більш напружені, як ті, хто проживають в Угорщині, багато з них навіть і непривітні. Ми не відчуваємо себе захищеним законом, відтак ми вічно в «боєвій готовності», тому що ніколи не знаємо, коли і звідки чекати напад.
Золтан: Коли Бог за нас, хто проти нас? Наші діди витримали ще й не таке!
Єва: Ми проживаємо на Закарпатті. Я люблю тут жити, і допоки не стрілятимуть, я і не планую Закарпаття покидати. Певне ставлення України тут показують лише окремі «націоналістичні» закони та люди, що провокують ненависть. Це наша земля. Ми нікуди не підемо.
Жужа: Бути угорцем тут – це виклик та боротьба кожний день, але це зміцнює нашу національну ідентичність, щоб ми і залишились угорцями. Я тут вдома, і я тут угорка!
Рената: Питання краще полягає в тому, яке це відчуття бути таким українцем, хто своєю ненавистю хоче заставити угорців та інших корінних національностей покинути Закарпаття та унеможливують навіть і свою ситуацію на Батьківщині.
Габор: Кілька років назад було таке ж саме відчуття, як будь-де у світі. Це було в 2013-му і до того. Але з тих пір живемо так ніби петля завжди на шиї – або економічно тебе придушують, або морально на тебе кладуть такий тиск, що вже не можливо терпіти, такі як мовний або освітній закони.
Навіть якщо б я не додав більше жодної літери до наведеного вище, все і так було би очевидним: угорці ідентифікують себе закарпатцями, люблять, і навіть обожнюють свою малу Батьківщину, уникають конфліктів з державою, намагаються бути її законослухняними громадянами, і їх ображає ставлення до них окремих синів та дочок титульної нації.
Щоб зрозуміти такі відчуття, нам варто подумки перегортати назад кілька сторінок книги з історії.
1991-й рік. Відбувається щось таке, за що мало б хто подумав – розпадається Радянський Союз, і його держави-члени починають самостійне життя. Як і Україна. Всюди має бути порядок, тому незалежність підкріплюють референдумом. У Закарпатті потрібно відповісти на три питання – чи хочемо ми незалежну Україну? Чи хочемо особливий статус для Закарпаття? І чи хоче берегівський регіон угорський автономний округ?
Я досі чітко пам’ятаю переважні відповіді «так». У нашому рідному регіоні за незалежність проголосували у більшій пропорції, ніж у сусідній Львівській області. На Берегівщині більше людей хотіло угорську автономію, ніж кількість угорців, які тоді мешкали у Берегові та районі. Чітко пам’ятаю і те, яким веселим та позитивним настроєм йшли наші угорці голосувати. Вони сподівались, що разом із українцями, які позбулися радянського ярма,матимуть і вони можливість вільно дихати.
Але… Перший ляпас угорська спільнота отримала від ще навіть неіснуючої української державної влади. Позитивні відповіді на перше питання були сприйняті офіційним Києвом з великою радістю. Інші два питання, однак, були повністю не помічені та забуті. Але цей факт не спричив великого розчарування в угорських душах, так як з іншого боку права угорців не були порушені. Деякі права навіть розширювались: угорці отримали можливість користування національною символікою, угорськомовні поселення повернули собі давні назви, громада могла продовжувати будувати та вдосконалювати свою систему навчання рідною мовою.
Угорська спільнота приєдналася і до політичного життя країни. З великим ентузіазмом підтримували, наприклад Помаранчеву революцію, тому що повірили, що нові керівники дійсно поклали перед собою за мету наздогнати Європейський Союз. Цю відданість влада продякувала ще одним ляпасом – народилися Вакарчуківські-накази, які були першими спробами знищення освіти на рідній мові. Угорці завжди брали активну участь у роботі місцевих самоврядувань – обласних, районних, міських та сільських. Крім одного випадку, угорські депутати завжди були присутні і в законотворчому органі, Верховній Раді. На початку отримали мандат в одномандатному так званому угорському окрузі. А згодом, коли цей округ був розрізаний – до речі, це був третій серйозний ляпас з боку влади – статус депутата був забезпечений у партійних списках.
Але життя і в цей час йшло своїм шляхом. Угорці, як й інші національності, раділи, коли економіка України почала підніматись, і потім разом з іншими їла сухий хліб під час економічних занепадів. Не висловлювали свою обуреність навіть і через те, що на цій частині Європи лише Україна не забезпечує нормативну матеріальну підтримку спільнотам меншин, Україна єдина, хто не забезпечує місце для нацменшин у законотворчому органі. Це все так було аж до вересня 2017-го року, допоки парламент в неймовірно дивних обставинах не ухвалив новий закон про освіту, 7-ма стаття якого говорила про знищення в країні освіти, що здійснюється не на українські мові. Для угорців це був грім серед ясного неба.
Цілком природньо, що новий закон обурив як закарпатських угорців, так і керівників Угорщини. Розвиток україно-угорських відносин також заслуговує на окремий матеріал, але заміс того, щоб глибше заходити в це питання, хочеться лише констатувати наступне – керівники Угорщини зобов’язані конституцією піклуватись про закордонних угорців, Угорщина першою визнала незалежність України, Угорщина завжди була відданим прихильником Євроатлантичних прагнень України та підтримувала їх. Більше того, Будапешт отримав конкретну обіцянку майже від усіх тодішніх українських керівників про те, що права угорської спільноти не звужуватимуться. Не випадкого називав офіційний Будапешт 7-му статтю – ножом, встромленим у спину та зрадою.
Але давайте повернемось до нашого регіону. Місцеві угорські організації висловили протест проти закону, сподівались на позитивні зміни. Але заміс цього – вони отримали те, що не уявляли навіть і в своїх найстрашніших снах:
коли лягали спати, вони ще були лояльними до України, високо оціненими угорськомовними громадянами України, а коли вставали – вже були сеператистами, найгіршими ворогами України після росіян, тими, хто не готовий вивчати державну мову, лише тому, щоб економічно та морально знищити країну.
У всякому разі про це говорили всі друковані і електронні ЗМІ – як ті, що залежали від влади, так і ті, що рахувались незалежними. Велика кількість фільмів та інтерв’ю намагались доказати таке звинувачення. Складалося враження, що на літніх людей, які не володіють українською мовою, оголосили полювання. Так само як і на угорську національну символіку. Місцеві загони самооборони в угорських селах зображали у ЗМІ як озброєнні угрупування, а коли розповідали про угорських екстремістів, то ілюстрували їх кадрами з факельних маршів українських націоналістів (!).
Але, про те, що українська держава, з моменту її існування навіть і пальцем не поворухнула для того, щоб угорці вивчили державну мову, ніде не казали і не писали жодного слова. До сьогодні – а вже пройшло 28 років! – немає ні підручників, ні словників, ні відповідної методики викладання мови, ні відповідно підготовлених кадрів…
Антиугорська пропаганда лилася з усіх джерел і не без результату. Достатньо було лише прочитати агресивні дописи від тих, хто майже ніколи в житті не зустрічав живого угорця.
А угорці, і навіть і не угорці, що проживають на Заккарпатті були вкрай здивовані – вони ж ніколи в житті не натрапляли на жодного флаєра, який би закликав до територіального від’єднання. З боку угорців не відбулось жодного збройного інциденту. Навпаки – угорці були дуже дисциплінованими, не повелися на провокації, і не вийшли на вулицю навіть і після скорочення власних прав. Угорці завжди і в кожному випадку намагались і намагаються досягти своєї мети мирними засобами. А взамін за свою лояльність вони отримували лише негатив, а конкретніше – все, починаючи від провокативних плакатів до спалення штаб-квартири організації.
Угорська спільнота знову сподівається. Я теж. Було б добре, якби ми не розчарувались, вже втретє після Ющенка та Порошенка. М’яч, в даний момент на стороні влади – вони отримали наші однозначні голоси. У якості першого кроку потрібно б показати лише малі жести від слуг народу для того, щоб повернулась до української влади неабияк підірвана довіра угорців. Києву це однозначно було б на користь – взамін він отримав би назад майже найлояльнішу та найбільш законослухняну спільноту країни.
А в протилежному випадку… Ну, Україна може бути спокійною. Навіть і в протилежному випадку угорці не візьмуться за зброю, але країна стане більш бідною та сірою спільнотою…
Угорці робитимуть те, що і дотепер робила майже третина нашої спільноти – запакує валізи та виїде у світ на пошук кращої долі. В інші країни світу – від Угорщини через Німеччину і Велику Британію аж до Канади. Тому що бути угорцем – це чудове відчуття. Всюди…
Елемир Кевсеґі, головний редактор газети Kárpáti Igaz Szó, спеціально для Varosh
*** Цей матеріал опубліковано, як авторська колонка, відтак редакція Varosh може не розділяти погляди та думки, які автор висловив у даній публікації.
Цей матеріал також доступний угорською мовою. Щоб перейти на неї, натисніть на прапорець.
