Нещодавно я розповідав читачам Varosh’а про Михайла Драгоманова, який відвідував Закарпаття у ХІХ столітті й залишив дуже цікаві спомини про наш край. Попри літературно-історичний характер тієї публікації, вона викликала жвавий інтерес у людей зовсім різних професій та освітніх бекґраундів.
Думаю, річ у тому, що нам завжди цікаво поглянути на себе збоку, почути враження нетутешніх людей, які любили чи просто цікавилися нашим регіоном. Чуже око швидше вловлює локальні особливості, має з чим порівняти, а якщо нас ще й похвалять – то ціни такому відгуку немає.
Треба визнати, що про Закарпаття написано небагато, а класичних, знаних у європейському контексті художніх книжок – взагалі катма.
Втім, вибрати таки є з чого, і нижче я наведу свій власний топ-5 книжок, написаних не-закарпатцями про Закарпаття.
Список, ясна річ, неповний, нерепрезентативний і суб’єктивний, але я буду дуже вдячний, якщо ви доповните його в коментарях своїми улюбленими книжками про наш регіон.
Отож, на першу сходинку я ставлю книжку Майкла Вінча «Одноденна держава: свідчення англійського очевидця про події Карпатської України».
Її вже досить складно купити, але цілком можливо знайти електронну копію в інтернеті. Фабула проста: британський журналіст приїздить на Закарпаття, щоб висвітлювати ті процеси, які відбуваються в Центральній Європі у зв’язку з політикою Гітлера. Книжка багата на цінні факти про історію створення Карпатської України, про активність українського руху і діяльність Карпатської Січі, про міжнаціональні відносини в краї й роботу іноземних дипломатів/агентів на Срібній Землі. Але для мене найцікавішим було інше: спогади про повсякденне життя закарпатців: як одягаються, що їдять, як пахнуть, скільки заробляють, як спілкуються. Вражають (прикро) розмірковування Майкла Вінча про рівень гігієни на Закарпатті, цікаво почитати про те, як у місцевих готелях (власне кажучи, в єдиному хустському готелі) можна було отруїтися і де слід шукати нормальну лікарню. Хто на Закарпатті мав справжню ванну, скільки годин займала автобусна подорож по області, і чому в ті часи Свалява здавалася розвиненішою за інші міста, – про все це дізнаєтеся в цій надзвичайно цікавій і багатій на живі деталі книжці.
Другою в списку буде повість знаного історика, професора й проректора Острозької академії Петра Кралюка «Фабрика(ція)» (вміщена в книжку «Каган і хохлята»).
Фантасмагорична й абсурдистська повість «Фабрика(ція)» цікава тим, що головний герой (у ньому вгадується Ющенко) їде на весілля сина в Паланок, а організовує все це підопічний феодал (сподіваюся, Віктору Івановичу не буде гикатися). У ході дійства герой помічає, піддає сумніву й висміюванню всі місцеві міфологеми (Петефі, угорськість краю, героїзм Ракоці і так далі). Ця повість стьобна, смілива й почасти навіть скандальна, таку по наших бібліотеках мали б зачитувати до дірок. Думаю, тільки не-закарпатець міг про закарпатські бздури написати настільки щиро, дотепно й доглибно.
На третій сходинці я поставлю книжку сучасного популярного польського письменника й мандрівника Зємовіта Щерека «Via Carpatia. Подорожі Угорщиною й Карпатським басейном».
Автор сідає в авто і долає кордони, шукаючи в сонних регіонах Центральної Європи цікаві місця й людей, розповідає читачам про історію й культуру, щедро пересипаючи свою оповідь жартами. Книжку ще не перекладено українською, але я пропоную до уваги читачів один характеристичний фрагмент із неї:
«Закарпаття, давніше – частина Угорщини, пізніше – Чехословаччини, а нині – України, це дещо забутий регіон, але все ж дуже важливий: тут, наче в лінзі, збираються наслідки одночасного «вставання з колін» одразу кількох «ображених»: України, Росії, Угорщини, а також локальних «русинських» еліт. Проблемою останніх є той факт, що вони не дуже розуміють, що саме мали б робити, кого репрезентувати, адже русинська свідомість на Закарпатті розтанула ще до того, як встигла нормально сформуватися. Але в епоху повернення до національних наративів навіть її намагаються воскресити. Використовує це переважно Москва. На Закарпатті можна знайти всіх регіональних гравців одразу: московські проєкти, здійснювані в рамках антизахідної гібридної війни; активність Угорщини, яка прагне розширити сферу своїх впливів у Карпатському басейні; намагання України, яка силкується привести в рух своє велике, виснажене клептократією, війною і вічною кризою геополітичне тілище. А тут ще й поляки, які напрочуд часто в усіх цих іграх виконують роль корисних ідіотів. Тож національна ситуація на Закарпатті – це справа традиційно дуже складна, передусім через те, що всі ці гравці одночасно й разом «встати з колін» не можуть».
Четверту позицію посів всесвітньо відомий Жуль Верн і його роман «Замок у Карпатах».
На Закарпатті побутує легенда, буцімто французький літератор написав цю книжку про Невицький замок, який він відвідав у 1892 році. Метою приїзду письменника нібито стало падіння метеорита Княгиня на Великоберезнянщині, Верну дуже хотілося оглянути це таємниче місце та печери поблизу. Таку «байку» розповсюджують деякі місцеві ЗМІ, екскурсоводи і навіть вчителі в школах. Хоча це фейк (бо на момент падіння метеориту Жуль Верн вже мав проблеми з ногою і нікуди більше не подорожував), і, швидше за все, описаний замок розташований у румунській частині Карпат, але я вирішив про нього згадати з іншої причини. Бо такі історії – вдалий приклад культурної дипломатії і популяризації регіону. Якщо про наш край зніматимуть фільми і писатимуть книжки – туристів тут більшатиме, а про Закарпаття дізнаються в світі.
На п’ятій, заключній сходинці розташувався мій улюблених текст, справжній маленький шедевр – есей польського письменника Єжи Стемповського «Бібліотека контрабандистів» (вміщений в українське видання його творів – «Вибрані есе» від Видавництва 21).
Драматичною є поява цього автобіографічного тексту: коли в 1939 році гітлерівці й совєти захопили Польщу, двоє письменників, які відпочивали в на той час польських Карпатах (на Франківщині), вирішили втікати в дружню до Польщі Угорщину (станом на осінь 1939 року Закарпаття вже було окуповано Угорщиною). Найкращий польський есеїст, син міністра в уряді УНР, Єжи Стемповський зиму 1939-40 провів на Закарпатті. Втікаючи через гірський хребет на Закарпаття, письменник дорогою підхопив запалення легенів і був змушений зупинитися. Приблизно місяць він лежав у лікарні в одному з гірських районів Закарпатті (як вдалося мені з’ясувати на підставі інших спогадів, це було село Луги Рахівського району), а потім його забрали до себе місцеві контрабандисти. Годували гуляшем у корчмі, дали кімнатку й букових дрів, словом – опікувалися, як лицарі. Якось їм спало на думку, що інтелігенту хочеться читати, тож вони зібрали по околицях і панських маєтках торбу книжок для хворого гостя. Далі цитую Стемповського:
«І вже наступного ранку прийшов молодий контрабандист Андрійко з мішком на плечах; поставив його в кутку. Коли кімната вже зовсім нагрілася, я розв’язав мішок і почав виймати книжки одна за одною. Першим з’явилося гарне видання Горація, потім “Метаморфози”, потім “Буколіки” й “Георгіки” Вергілія і кілька латинських поетів Відродження. Далі йшли іспанські книжки, переважно видання часів громадянської війни; серед них, однак, була й книжечка Грасіано “Дотепність, або Мистецтво витонченого розуму”. На дні мішка лежало кілька англійських авторів часів романтизму: Сауті, Кольрідж, кілька томів Вальтера Скотта, “Гордість та упередження” і врешті, в обкладинці іншого походження, дещо зіпсований екземпляр “Королеви фей” Спенсера».
Ще раз: закарпатські контрабандисти, зима 1939-го, ТАКІ книжки!
Принагідно додам, що Єжи Стемповський і Станіслав Вінценз, втікаючи від совєтів, зупинялися на кілька днів і в Ужгороді. Як вдалося мені з’ясувати, в монастирі Василіян (теперішній фізичний факультет УжНУ) Міжнародний Червоний Хрест тієї буремної осені 1939 року відкрив притулок для польських біженців – там і знайшли прихисток двоє видатних польських письменників. Усіх зацікавлених закликаю придбати книжку вибраних есеїв Стемповського, але якщо вам хочеться прочитати цей прекрасний текст вже й одразу, можете глянути на відскановану копію тут.
Наостанок поділюся спойлером: у літературних колах ширяться чутки, що Тарас Прохасько дописує роман про Карпатську Україну, тож книжок про наш край скоро стане більше.
А які книжки про Закарпаття любите й радите ви?
Андрій Любка, спеціально для Varosh
*** Цей матеріал опубліковано, як авторська колонка, відтак редакція Varosh може не розділяти погляди та думки, які автор висловив у даній публікації.
