Бізнес

Милослав Баганич: Клубний бізнес розрахований на 2-3 роки, не більше

30 Травня 2013 11 716

"Каштан" пам'ятають усі, кому за 20 років. Там танцювали, знайомились, закохувались сотні ужгородців. Це історія клубного життя міста, а Panorama – її реінкарнація.

Засновником обох закладів є креативний підприємець Милослав Баганич. Він не тільки власник та директор клубу Panorama by Kashtan, а й один натхненників та батьків клубного життя Ужгорода. 

В Панорамі його часто можна побачити вкручуючим лампочку, з викруткою чи з банкою фарби в руках, Милослав любить усе робити власноруч. Ми поспілкувалися з ним про клубне життя Ужгорода та його дітища.

– Розкажіть про створення “Каштану”. Це 90-ті роки – все руйнується. Чому вирішили відкрити клуб?

– У той час всі їздили до Угорщини – в Ньїредьгазу, в Будапешт і бачили, як там відпочиває молодь. Тому ми вирішили, що треба зробити і нам свій клуб. Приміщення вдалося взяти недорого. Був у нас товариш дизайнер, який робив інтер’єри кафе і ресторанів в Ужгороді, то був тільки початок якихось дизайнерських рішень у закладах нашого міста – до того була савдепія.

Він оформив приміщення в неоновому стилі – усе було зроблено люмінесцентною фарбою. Тоді, 1 вересня 1995-го року, у нас відкрилася тераса. Була музика і танці під відкритим небом, але відривалися лише до опівночі, бо сусіди скаржились.

Потім ми викупили приміщення, яке знаходилось під терасою – колись там було кафе “Затишок”. Ми зробили ремонт і відкрили клуб. Було два діджеї, які грали для публіки.

– З чого грали?

– Ну, з касет тоді вже майже не грали, хіба дуже рідко. З дисків, переважно. Музику брали з радіо і з Угорщини. Інтернету ж тоді не було у нас, та й взагалі мало хто про нього чув.

Потім ми спробували запрошувати діджеїв з Будапешта. Хлопці приїздили, грали тут і це давало свій результат. Вночі музика була у нас в клубі, а зранку її можна було почути з вікон автівок. Настільки швидко люди відшуковували ці треки і записували собі.

Потім почали з’являтися інші клуби, а ми на деякий час зачинилися. У нас публіка така, що коли відкривається новий клуб – вона переходить туди, стають тусовщиками того клубу. З часом люди повертаються назад, але це нормальне явище. Взагалі, клубний бізнес розрахований на 2-3 роки, не більше. Потім треба закривати, або робити ребрендинг, або змінювати інтер’єр і персонал. Такі правила.

– Які основні складові цього бізнесу? Що має вміти молода людина, яка хоче цим зайнятись?

– У нас в Ужгороді вже кілька людей робило клуби, але не у всіх це виходить. Люди думають, що можуть вкласти певну суму грошей, відкрити двері і збирати гроші. Насправді, це не так. Має бути внутрішня атмосфера клубу. Інакше це буде кафе із танцполом. Аби це був дійсно справжній клуб, усі ланки мають працювати злагоджено – починаючи від прибиральниці і закінчуючи директором закладу.

– У кожного клубу буває таке, що у публіки згасає цікавість, люди перестають ходити. Як повернути їх назад?

– Як кажуть, хромого коня треба пристрелити. Якщо згасає цікавість до клубу – його треба зачиняти. Проект “Panorama” теж був розрахований на три роки. Пройшло три роки, але ми не можемо його закривати, бо наші гості просто не дозволять цього зробити. Ми стали настільки успішними, що цей проект розвиваємо далі – у цьому році ми відкрили терасу.

Думаю, що мінімум на три роки ми його продовжимо. Я завжди орендую приміщення – це не моя власність. Підшуковую орендодавця, який розуміє усю специфіку цього бізнесу і економічну ситуацію, потім заключаю з ним договір мінімум на три роки.

– Існує стереотип, що клуби – це місце місце для розповсюдження наркотиків та “чіпляння” дівчат. Чи були спроби втягнути ваші заклади у це?

– Такі спроби були ще в 90-х, до 2000-го. Тоді це було поширено, але за останні роки – ні. Навіть не знаю людей, які таким займаються в Ужгороді. Сюди зовсім інша публіка ходить та й наша охорона вже навчена визначати людину, яка у стані наркотичного сп’яніння.

Щодо дівчат, то ми єдиний клуб в Ужгороді у якого немає безкоштовного входу для дівчат. Вони сюди приходять не для того, аби когось собі “підчепити”. Наші клієнтки самі кому хочеш коктейль можуть поставити. У цьому відмінність Панорами від інших клубів нашого міста.

– У чому специфіка клубного життя Закарпаття?

– Коли ми відкривали клуб, точно знали, чого хочемо від себе і знали, чого хочуть від нас люди. У свою чергу, гості переконались, що вони можуть від нас це отримати.

Клуби в Києві і в Ужгороді – це зовсім різні речі. Київ – це великий мегаполіс в якому маса людей, туристів. Люди їздять у відрядження і тому велика кількість людей проходить через клуб. У нас же більше постійних клієнтів, тому мусимо робити таку концепцію, аби вона задовольняла, насамперед, ужгородців.

– Її можна назвати домашньою?

– 100% домашньою. Більшість наших клієнтів – постійні. Вони знають поіменно офіціантів, барменів та охорону, тому і почувають себе комфортно.

– У Панорамі постійно змінюються якісь маленькі деталі, щось оновлюється. Це тому, що у вас смаки змінюється чи потреби?

– Як кажуть, якщо вдома почати ремонт, то він ніколи не закінчиться. Так само і у нас. Завжди є якісь нові тенденції, кожного року нові віяння в дизайні інтер’єру, тому стараємось не відставати.

Спочатку відкривали білий, світлий клуб – ідея не нова, а взята з Німеччини. Там люди люблять світлі клуби, люди приходять туди показати свої наряди і відпочити. У нас же завжди була тенденція, що у нічному клубі має бути мало світла, аби людей за столиками і на танцполі було не видно. І обов’язково має бути багато ультрафіолету.

Мабуть, ми перші в Ужгороді, хто змінив цей стереотип – зробили абсолютно світлий клуб. Але ми трохи перестаралися, бо було взагалі усе біле – люди перші два місяці соромилися виходити на танцпол. Тому довелося трохи приглушити світло.

– Часом можна почути, що Панорама – клуб для “мажорів”.

– Я б не сказав, що до нас ходять якісь “мажори”. Просто, люди йдуть сюди не пити пиво – для того є паб. До нас ходять коктейлі пити. Ми нічого не робили для того, аби сюди ходили “мажори”. У нас нема золотих унітазів, нема дзеркал у золотих рамах. У нас мінімалістичний дизайн і немає нічого космічно дорогого.

– Всі знайомі та гості клубу називають тебе Міко. Це скорочено від імені чи якесь прізвисько?

– У дитинстві мене так називав старший брат. Потім – друзі, та й залишилось так.

– А не дратує коли не на ім’я називають?

– Ні. Дратує, коли замість Милослав кажуть Мирослав.

– Ви маєте чималий досвід ведення клубного бізнесу. Як з роками змінюється публіка?

– Публіка у клубі постійно молодіє – з кожним роком ми отримуємо нових клієнтів. Дівчата та хлопці підростають, закінчують школу і хочуть йти до клубу.

Так само тим, хто вже роками ходить на вечірки, починає набридати і він йде до якихось ресторанів, де грає жива музика. Утім, кожну публіку треба трохи виховувати. Це стосується і музики, і споживання алкогольних напоїв. Зараз публіка більше досвідчена, ніж 10 років тому. Ми ж, у свою чергу, робимо усе можливе для того, аби ужгородцям було комфортно відпочивати у нас.

Віталій Глагола, Varosh.com.ua

Фото: Сергій Мазур

0 #