Життя

Володимир Маринович: у кожного з нас одного разу лунає той самий телефонний дзвінок

6 Жовтня 2016 13 695

Якось корінний закарпатець, журналіст за фахом Володимир Маринович відповів на телефонний дзвінок, після якого несподівано для всіх переїхав з Ужгорода до Петербургу.

Сьогодні він – один із найуспішніших менеджерів Росії, провідний бізнес-коуч, Голова ради директорів відомої бізнес-школи “ВВЕРХ”. До цього – гендиректор компанії “GetTaxi” (2013 року ввійшла в ТОП-15 списку журналу Forbes світових компаній, що найбільш стрімко розвиваються), працював над крупним алкогольним брендом “Русский Стандарт”, створив найбільшу мережу магазинів парфумерії і косметики “Улыбка радуги” (240 магазинів і 7 млрд. руб. обороту на рік), співвласник мережі магазинів фермерської продукції “Гирлянда””, розвивав кондитерську фабрику шоколаду і марципану “Ацтек”. Маловідомий проект “Vigora.ru” з крихітним прибутком перетворив на одного з лідерів цієї сфери з оборотом більш ніж 1 млрд. руб. на рік. Очолював відділ маркетингу і стратегічного розвитку інвестиційно-будівельного холдингу RBI. І це далеко не всі проекти, з якими мав справу наш успішно-підприємливий земляк.

Багато чого цікаво виявили для себе студенти Центру кар’єри УжНУ. Володимир Маринович відгукнувся на запрошення директора Центру Тетяни Бутурлакіної і, перебуваючи в Ужгороді, провів 2 майстер-класи: “7 кроків стартапа” і “Як побудувати команду мрії”. Між іншим, відкритий Маринович і для подальших проектів в Україні.

Після особистого ж спілкування з цим коучем отримуєш такий заряд мотивації, що хочеться відразу йти і відкривати власну справу.

– Чим ви встигли позайматися на Закарпатті перед тим, як переїхати в Росію?

– Я народився в Чопі у 1965 році. У другому класі батька перевели в Ужгород, і ми з сім’єю переїхали. Вчився у 9-й, потім 11-й школі. Ужгород для мене – рідне місто. Це красивий, світлий, безтурботний шматок мого життя. Пробував вступити в Київський інститут міжнародних відносин – не вийшло, і я закінчив технічне училище №5 на “Радванці”. Працював на “Турбогазі” слюсарем. Потім армія.

– З дитинства у вас пульсувала підприємницька жилка?

– Так, я любив заробляти завжди. Торгував на ринку, на стадіоні “Авангард”, їздив за кордон, возив джинси “Мальвіна”, як тисячі моїх земляків. Але прикольно було і бути журналістом. Тому я після армії поїхав у Ленінград вступати на факультет журналістики. Так став журналістом, а потім ще й кандидатом філологічних наук. Вдома працював на Закарпатському обласному телебаченні у програмі “За і проти”. Це цікавий формат: репортажі, музика, прямі ефіри. Щось схоже на програму “Взгляд”. Мені пощастило тоді працювати з активними цікавими людьми. На жаль, наприкінці 80-х журналістика перестала годувати. Гіперінфляція з’їла гроші, вони перетворилися на фантики, тоді і постало питання, щоб займатися чимось більш серйозним.

– Яким був перший ваш прибутковий бізнес-проект?

– На Закарпатському обласному телебаченні я придумав шоу-вікторину з грошима. І ми дійсно заробили тоді гроші. Це відправна точка.

– Що підштовхнуло переїхати в Росію?

– Телефонний дзвінок. Ви знаєте, у кожного з нас одного разу лунає той самий телефонний дзвінок. Головне, впізнати його. Для мене дзвінок був від хлопця, з яким ми колись возили туристичні групи. Студенти з Болгарії, Чехії, Німеччини, Угорщини хотіли побачити Радянський Союз, зокрема Петербург, і ми на цьому заробляли. Ці гроші я не потратив, а купив відеомагнітофон “Електроніка” і відкрив відеосалон. Продавали квитки по 1 рублю. Це був хороший заробіток. Для мене вже тоді було важливо – і заробляння грошей, і навчання. А в 1992 році я задумався, що заняття бізнесом треба робити основним і якось переводити його з риночно-салонного формату у щось системне. Тоді і пролунав дзвінок від хлопця, з яким ми робили ті туристичні групи. Він саме познайомився з одним чоловіком. До речі, одна з моїх улюблених фраз: “Не важливо, що ти знаєш – важливо, кого ти знаєш”. Він познайомився з дуже багатою людиною Сергієм Нікєшиним, власником АТ “Двадцатый трест”, дуже великої будівельної організації. І той йому запропонував зробити газету. Я приїхав. За 3-4 місяці ми витягнули газету на самоокупність. Я займався там рекламою. Мені взагалі завжди цікаво щось продавати. Ми продавали рекламу виробникам граніту, кабелів, якихось з’єднань, цегли. Господи, чого ми тільки не продавали…

– Далі абсолютно інший бізнес – страховий?

– Так. На якомусь форумі я познайомився з Володимиром Прібиткіним, власником однієї з найбільших страхових компаній “Славія”. І він захотів зі мною пообідати. Після цього я перейшов до нього і став одним із перших у Петербурзі менеджером по зв’язкам з громадськістю. Дуже цікаво було попрацювати в піарі. Тут для мене відкрилася істина: люди щось купують не тому, що їх дістали рекламою, а тому, що вони довіряють. Тоді моя головна задача полягала в тому, щоб у колективі сформувався клімат, коли талановиті співробітники (а вже тоді почалося полювання на талановитих людей) залишалися в компанії і хотіли там працювати. І не тільки тому, що їм платять хороші гроші, а тому, що тут є стабільність, надійність. Головним напрямком у своїй роботі я зробив внутрішній піар.

– Що далі?

– Після цього мене “схантили” (переманили – авт.) до Олега Леонова з його мережею магазинів “Діксі –Юніленд”. Ми тоді отримали дистрибуцію ірландських спецій “McСormick”. Вони прийшли, а рекламні матеріали – ні. Для того, щоб розставити товар по магазинам, ми самі зробили дизайни цих спецій. Я тоді придумав салоган: “З нами смачніше!”. Це було здорово. Бо коли з “McСormick” нарешті прийшли матеріали, там був саме цей салоган! Уявляєте, як все співпало? Це просто дивовижно: у тебе і якоїсь людини в Ірландії виявилася одна думка щодо однієї і тієї ж задачі.

– Вас частіше запрошують розвивати компанію, чи рятувати від банкрутства?

– І так, і так. Але зізнаюся, мені більше подобається, коли є якась ідея, гроші, і треба швидко зі старту зробити так, щоб компанія відбулася. Я класичний герой – у жодній компанії ніколи не затримуюся більш ніж на рік-півтора. Потім у мене з рук компанію повинен хтось забрати – якийсь технолог. Він не потрібен на стадії стартапа. У нього мозок від цього вибухає. Коли щодня щось відбувається, хтось не приходить на роботу, когось потрібно знайти, щось не виходить, гроші прийшли – не прийшли… Це божевілля. А от коли це вже більш-менш стає стабільним, тоді мені стає нудно, і я хочу, щоб у мене хтось цей проект забрав. Але іноді цікаво побути і в ролі аварійного менеджера.

– До яких нестандартних дій вам доводилося вдаватися, щоб виконати поставлену задачу?

– Назву приклад: коли ти приходиш в компанію, де всі розчаровані, знаючи, що на неї чекає банкрутство, але якщо власник її все ще хоче реанімувати, то для мене важливо з кожним із людей поговорити. І люди діляться на 3 категорії: ті, кому байдуже; ті, хто раптом запалюється промінчиком надії; і вороги (їм добре, бо вони домовились із власником, мають якісь антикризові пакети і таке подібне). Мій прихід для них – це шок і трепет. Бо виявляється, потрібно “вджобувати” (працювати – авт.). Не вийде отримати золотий порошок, треба багато працювати. І тоді я зустрічаю супротив. І тоді починається ломка. А буває, людину треба заохотити айфоном. Він викладається, виконує планку, отримує айфон – а той білий. Природно, що білий айфон вдома забирає дівчина. Тоді він приходить за іншим, а планка ще вища. Так у людини проявляються приховані ресурси. Щоб зрозуміти, як працює Nail-бізнес, я закінчив курси манікюру. Так, я маю диплом майстра манікюру і знаю все про лаки. Щоб зробити успішними магазини, я перепланував стенди з викладкою товару. Бо жінці з візочком важливо згадати, що їй ще потрібно, дійти до потрібного стенду, взяти товар, і повернутися до останньої точки.

– Ви дуже легкий у спілкуванні і зовсім не схожий на кризового менеджера…

– Тут спрацьовує така штука: я всміхнений і багато хто думає, що може мене побороти. Але мені потрібно 2-3 тижні, щоб всі зрозуміли, що я міцний горішок. При цьому, я не топаю ногами, не кричу, а методично добиваюся того, щоб вони зробили те, що мені потрібно. Цей період завжди дуже болісний для будь-якої компанії.

– Якою була еволюція вашого управлінського стилю?

– Був період, коли я працював з Рустамом Таріко (російський підприємець, власник холдингу “Русский Стандарт”, – авт). Мій стиль тоді можна було охарактеризувати так: ти повинен це зробити, тому що якщо ти цього не зробиш, то я тебе тра-та-та-та-та… Зараз у процесі нашого спілкування я хороший, зібраний, конструктивний. Правда? Але повірте, Ларисо, якби ви були моєю підлеглою, і ви би спробували щось не зробити, у вас би цього просто не вийшло. Я би вам цього не дозволив. Саме у 1998 році, у період економічної турбулентності, такий стиль “факерства” – він працює. Він ефективний. Нюанс тільки в тому, що ввечері, коли ти приходиш додому, у тебе вже нема ніяких сил ні на що: ні з дітьми погратися, ні книгу почитати, ні доброго слова коханій жінці сказати. Бо всю енергію ти залишив там.

– Хіба ви не отримуєте задоволення від своєї роботи?

– А що толку, якщо ти ввечері приходиш вичавлений? Тому з 2002 по 2007-й мій стиль змінився, бо я почав задумуватися: як ефективність зберегти, але енергії витрачати менше? Тому наступний стиль можна охарактеризувати так: давай домовимося про правила гри, і ти будеш робити свою частину, а я – свою. Тоді приходить результат. Привіт бізнес-процесам. І це було добре. Але нюанс полягав у тому, що якщо в компанії виявлялася людина, що любила “відмазки”, то я завжди знаходив розрив у бізнес-процесі, бо ти не можеш прописати все до крайнього кроку. Це божевілля. І я зрозумів, що це також не панацея. І з 2009-го був проект, який я запустив за 4 місяці і яким я горджуся, – “Єдиний центр документів”. Це місце, куди приходить щодня 20-25 тис. людей і вони отримують державні послуги – реєстрація автомобілів, місця проживання, отримання закордонного паспорту і таке інше. Так там можна мою роботу охарактеризувати так: якщо в одному місці зібрати правильних людей, дати їм правильні ресурси, поставити правильну мотивацію і правильні задачі, то вони прийдуть до правильного результату. Це було непогано, але відразу постало питання, де знайти таку кількість правильних людей. Тому тема команди для мене стала головною – як знайти правильних талановитих людей і зробити так, щоб вони працювали на тебе зовсім не тому, що ти їм платиш гроші.

– І як же?

– Зробити так, щоб їм було цікаво. Є свої особливості роботи з лінійним персоналом. Я розумію, що ним можна керувати тільки з точки зору виконання бізнес-процесів і контролю. Бо якщо ти їм даси можливість не зробити, вони не зроблять. Це не добре, не погано. Це просто так. Це так, як от зараз осінь, іде дощ, Ужгород – чудове місто, а якщо лінійному персоналу дати можливість щось не зробити, вони не зроблять. Тому їх треба контролювати. ТОПи – теж така собі цікава субстанція, тому що дуже часто це люди талановиті, абсолютно точно маніпулятивні, отримали досвід у корпоративних війнах і інтригах. І до них потрібен свій підхід.

– Ви винайшли власну формула досягнення поставленої цілі у великому колективі?

– Так, спробую її сформулювати: “…* нижніх, …* верхніх і “розводь” горизонтальних”. (…* – нецензурні висловлювання, – прим. авт.)

– А можна все ж таки компоненти цієї формули перекласти на літературну мову?

– Давати на горіхи нижнім, активно дружити з верхнім і маніпулювати горизонтальними. Можна ще назвати це законом курника. Це працює. І тоді починається ріст.

– Якими проектами, створеними з нуля, ви найбільше пишаєтеся?

– Богу дякувати, останні, тобто крайні кілька років, це були саме такі проекти. От конкурент “Uber”, “GetTaxi” (компанія, що надає сервіс таксі, – авт.) – те, чим я горджуся. Це правда, мені давно набридло продавати себе як людину, яка приходить і наводить порядок. Воно цікаво, але я відчуваю більший кайф, коли ти щось створюєш з нуля. От “GetTaxi” була створена саме так.

– Чому зайнялися ще й викладанням? Адже ви не тільки виховуєте собі конкурентів, а й витрачаєте час, який могли б використати для заробляння ще більших грошей.

– Бізнес-школа і майстер-класи – це ще один спосіб організації трафіка. Ти читаєш, справляєш на людей враження, а потім вони тобі пишуть і щось пропонують. Цілий потік проектів, ви уявляєте?

– Як із цього потоку вибрати раціональну і вартісну ідею?

– Я пропоную кожному свою ідею сформулювати у 5-ти слайдах. Якщо там більше 5-ти слайдів, цей лист іде в кошик для сміття. Дуже просто, 5 слайдів: ринок, продукт на ринку, інвестиції, команда і повернення (результат). Не треба багато букв, слів, речень. Коли ти бачиш ясні прості лаконічні форми, то ти розумієш, що людина це усвідомила. А далі, звичайно, відбувається аудит бізнесу і таке інше.

– Скількох насправді толкових людей ви виховали?

– 5-6. Одного у 1998 році я забрав з ринку “Апраксін двор” у Петербурзі. Це було щось схоже на ринок на “Краснодонців” в Ужгороді. Мені його показали, я його запросив до себе в команду. Спочатку він був мерчендайзером, потім став менеджером по продажам, далі комерційним директором. І він пройшов зі мною через 3 компанії, поки не став не тільки гендиректором, а і співвласником мережі магазинів на вокзалах. Йому добре. Він не пішов зі мною далі, і я його десь розумію. Бо багатьом хочеться стабільності. Він знайшов свою стабільність, і я цим горджуся. Таких є ще десь 4-5 людей.

– А зрадники були?

– Ви знаєте, коли вони починають займатися своєю справою, я цьому навіть радий. Але от така була історія: одного разу я переманив одного, на мій погляд, талановитого хлопця із “Дірола”. Він був мерчендайзером. Це нижня позиція в дистрибуції. Я рік потратив на те, щоб зробити з нього спеціаліста. І коли я вже почав чекати, що він мені почне повертати те, що я в нього вклав, він сказав: все, спасибі, ти мене багато чому навчив і я пішов до твого конкурента. Звичайно, кожна людина сама собі хазяїн і вирішує, якою дорогою йти. Але напевно тоді я вперше розпрощався з ілюзією, що людина щось комусь винна. Ніхто нікому нічого не винен. І з того часу я ще один висновок для себе зробив: я перестав людей вчити. Я тепер беру готових. А вже зробити так, щоб готові і сильні хотіли до мене прийти на нульовому стартапі – це потребує хисту і вміння.

– Напевно ж бувають і у вас невдачі? Як їх сприймаєте?

– Мені це не подобається, але що робити? Це гра, де ти можеш виграти, а можеш програти. Буквально нещодавно я втратив квартиру. Засмутився, звичайно, але і до таких речей треба бути готовим.

– Ви часто ідете ва-банк?

– Ні. Точно ні. Будь-який бізнес можна прорахувати, але цифри – то одне, а завжди треба мати на увазі той факт, що реалії життя візьмуть своє. Наприклад, не варто ігнорувати факт, що в умовах кризи знижується покупна спроможність людей. Завжди такі речі треба пам’ятати і мати запасний варіант.

– Ви сьогодні вели майстер-клас для студентів. Чи вважаєте, що зараз підходящий час для того, щоб розпочинати щось своє?

– Час підходящий, однозначно. Тому що ринок – порожній. Ларисо, ринок порожній. Нульовий. Люди чимось займаються, але я не знаю, чим вони займаються. І гроші можна робити тут, зараз, із цього місця. Ось візьмемо ваш смартфон, який лежить на столі. Кошмарний сон власника смартфона, коли він падає і б’ється екран. Правда? На жаль, це зі всіма відбувається. І зі мною місяць тому. У нас в будній день відремонтувати екран коштує 60 дол, а у вихідний – 100. Виходить, за вихідний день додаткова премія – 40 дол. О 4-й дня у неділю у мене впав телефон. Я не хотів займатися ремонтом свого телефону у понеділок вранці. Я хотів у неділю відремонтувати телефон, щоб завтра я вже міг працювати, тому що 90% своєї роботи я роблю через смартфон. Він у мене потужний, сильний і я так влаштував, що все працює через смартфон. В гуглі я набрав: ремонт смартфонів. Зробив 10 дзвінків за посиланнями, які мені видалися. Так от з 10-ти дзвінків на жоден мені не відповіли. На кожному сайті була плашка: зробіть заявку, і ми вам зателефонуємо. З 10-ти не передзвонив ніхто.

Нема кризи. Нема нічого такого, що могло б вам завадити розпочати прибуткову справу. Є тільки бездарність, небажання, безініціативність. Тому що на будь-якому, навіть найбільш конкурентному ринку, можна вигравати за рахунок якості, швидкості. Та і ви сама можете знайти купу тем, із чого робити бізнес. Ви взуті у туфельки. Напевно, вам доводилося пошкодити підбори. Ви звертаєтеся в одну майстерню, де вам кажуть: за таке ми не беремося. В іншій – прийдіть завтра. В третій – ми зробимо, але не так, як ви хочете. Тем навколо нас море! Бери і роби! Найкращий спосіб побудувати своє життя – не чекати, коли тобі його хтось побудує, а самому брати і робити. А 90 людей зі ста чекають. Орієнтуйтесь на людей, які не тільки говорять, а роблять. Тримайтесь їх. Збирайте навколо себе таких людей. Дійте. І вас помітять. І тоді гарантую – пролунає той самий телефонний дзвінок.

– Що означають для вас гроші?

– У грошей є дві основні функції: по-перше, це як оцінка в школі. Ти зробив добре домашнє завдання – тобі поставили відмінну оцінку. Ні – то “двійку”. По-друге, це інструмент заробити ще більше грошей. Зробити новий проект, або зробити його складнішим.

– А витрачати гроші ви вмієте? Чи тільки заробляти?

– О так. Я знаю, як витратити гроші. Наприклад, у мене є хобі. Я купую екзотичні машини, реставрую їх, якийсь час на них їжджу, а потім продаю.

– Якій найбільше радієте?

– Купив одного разу Linkoln Town Car 1987 року. Неймовірна машина, 5 м. 70 см довжиною. Зробив його ідеальним з точки зору оригінальності запчастин. Відновити вбиту гарну машину – неймовірне задоволення. Із останніх відреставрував Saab 67-го року, кабріолет, на якому можна було їздити взимку при температурі до 25 градусів морозу. Випадково знайшов в Інтернеті фото саабівського концепт-кару, який вони не встигли реалізувати. І я на базі цього кабріолету зробив цей концепт-кар. Тобто у Saab його не було, а в мене був. Це цікаво. А ще люблю подорожувати. І мовчати. Приїхати кудись, блукати без цілі, гуляти і мовчати…

Лариса Липкань, Varosh

Фото: Андрій Кирилюк

0 #