Життя

Римма Зюбіна: Мені завжди подобались яскраві характерні ролі

12 Червня 2017 8 637

«Усі ми родом з дитинства» (Антуан де Сент-Екзюпері). Ну і ще з якогось населеного пункту, до прикладу, з Ужгорода, який добре пам’ятає дівчинку Римму, що мріяла стати акторкою. І хоч її батьки не дуже в це вірили, та мама до цих пір зберігає шкільний зошит доньки з твором на тему «Ким я хочу стати». Римма ще тоді писала: «Може, наді мною будуть сміятися, але я хотіла би бути схожою на Аду Роговцеву. І дуже хочу стати акторкою».

З тих пір пройшло достатньо часу, аби дівчинка здійснила свою дитячу мрію і стала обличчям сучасного українського кіно та театру. Стрічка Тараса Ткаченка «Гніздо горлиці» про життя українських заробітчан в Італії тільки-но вийшла в український прокат, як акторка вже встигла отримати спеціальну відзнаку Міжнародного кінофестивалю Майнем-Гейдельберг (Німеччина) за неперевершене виконання ролі Дарини (це перша така нагорода для України за 65 років існування фестивалю).

Нещодавно Римма Зюбіна стала лауреаткою першої національної кінопремії «Золота Дзиґа» у номінації «Найкраща акторка» за цю ж роль, а кінострічка "Гніздо горлиці" здобула найбільшу кількість нагород. Про театральний дворик свого дитинства, атмосферу на знімальному майданчику та свою героїню Римма розповіла в інтерв’ю для Varosh. Далі – пряма мова.


Театральний дворик та перші акторські кроки


Акторство було з дитинства, з маленької-маленької, ще коли я неправильно вимовляла слово «бареліна», але дуже хотіла нею бути. Забувши музику і побачивши балет по телевізору, я миттєво починала танцювати біля екрану. До садочка я не ходила, з 3 до 7 моїх років ми жили в Угорщині. Мені було 6, коли моя старша сестра Лариса брала участь у виставі «Попелюшка» театрального гуртка для дітей військового містечка. Я запам’ятала весь текст і почала організовувати в своєму дворику театр: акторами були мої друзі, а я була начальницею-режисеркою і роздавала всім ролі. Ми копіювали і повторювали в себе все, що запам’ятали з дорослої вистави «Попелюшка». Цікаво, що моя сестра Лариса не пов’язала своє життя з мистецтвом, вона закінчила хімічний факультет Ужгородського національного університету, захистила дисертацію в Інституті ім.Бакуля і, як ми тепер жартуємо, є "першою жінкою – кандидаткою технічних наук на Закарпатті". А наш тато жартома казав: "Жив-був Зюбін, і було у нього дві доньки: одна – розумна, а друга – артистка".
Театральний дворик я влаштувала пізніше і в Ужгороді. Якщо в Угорщині ми ставили лише "Попелюшку", то в Ужгородському дворику репертуар вже збільшився: у нас були і байки Крилова, і «12 місяців». Тут вже і костюми я вигадувала, пам’ятаю, як робила великі крильця для Стрекози, зі штори – фату для Попелюшки. Не все доходило до прем’єри, адже цим "горіла" лише я. Мої друзі-сусіди-актори губили тексти своїх ролей: хто випадково, а хто й навмисно, рвали їх, бо не хотіли грати в "Театр", тож доводилося до театру залучати примусово-добровільно.

Я виросла в центрі міста в старовинному чеському будинку, квартир там небагато, тому і друзів було мало, четверо нас одного віку: Еріка, Едік, Мішка і я. З цим двориком пов’язано все, що відбувається в дитинстві і юності: і секретики, які ми з Ерікою обіцяли зберігати все життя, і ворожіння на ромашках, і дитячі образи, і "мир-мир навсегда", коли трясеш за мізинчик один одного, і клятви дружби, і перші зізнання й поцілунки. І зараз, кожного разу, коли приїжджаю, то дивлюсь через вікно у двір, піднімаюсь на найвищий балкон, той двір вже перетворився на смітник, туди закрили доступ для мешканців, там сморід і пацюки, а мої спогади малюють мені інші картини… Тепер із нашої дитячої компанії там буваю лише я, бо мама залишилась жити в цьому домі.

В мене не було такого, щоб я готувалася на хімічний факультет і раптом сказала: «ой, я піду на акторський». Всі знали, що я буду акторкою. Тому в Ужгороді нема людей мого віку, які б не знали, ким я стала. В Палаці піонерів був дуже хороший театр «Ровесник» під керівництвом Лева Луцкера – людини, яка навчила любити театр і поезію. А згодом він ще й відкрив школу "Радість" і мріяв виховувати вільних творчих малюків, аби вони виросли людьми, що радістю наповнять наш світ. Так боляче зараз, що нещодавно Лев Луцкер пішов від нас. Світла пам’ять лишилась по цій неповторній світлій людині.

Ще був чудовий танцювальний колектив, яким керував Петро Куштан – людина, яка дала мені багато знань, вмінь, манер, естетичне виховання – те, чого в дуже багатьох сім’ях не дають. Це дуже важливо, особливо для дівчат, коли людина такої високої культури стає твоїм вчителем у якійсь галузі. У музичній школі моєю вчителькою була Ольга Щербата – о, скільки я нервів попсувала їй, соромно страшенно (ред. – сміється). В мене було таке, шо я готувалася за 2 тижні до академконцерту, а потім півроку байдики била, але я дуже вдячна всім своїм вчителям.


Ролі і мрії


Цікаво, що в своїх дитячих виставах я теж грала, і в тій самій «Попелюшці», але я ніколи не хотіла грати Попелюшку. Я вибирала собі роль мачухи або когось із сестер. Мені завжди подобались яскраві характерні ролі, я ніколи не мріяла зіграти Джульєтту. І зараз я собі в мистецтві дуже мало дозволяю мріяти. Адже знаю, що таке розбиті надії і не здійснені бажання, ілюзії, які так і залишаються твоїми ілюзіями. Ти мрієш про якусь роль, переростаєш цей вік і розумієш, що вона уже не відбулась. Або ти потрапляєш до омріяного матеріалу, а у тебе немає режисера, який концептуально мислить і команди, яка це робить. І твоя мрія отак просто несеться вниз і розбиває тебе дуже боляче. Бо можна взяти Шекспіра і поставити його п’єсу гірше, ніж невідому п’єсу якогось маловідомого автора за наявності команди і класного режисера.
Мені навіть зараз дуже боляче говорити про одну мою мрію. Кілька років тому я почула Квітку Цісик – це перевернуло весь мій світ, і я почала мріяти про те, щоб зіграти її в кіно. Я навіть започаткувала на літературному конкурсі «Коронація слова» спеціальну відзнаку Римми Зюбіної за твір на тему Квітки Цісик, аби тільки написали щось про неї в будь-якому жанрі – від ессе до роману, на основі чого можна було б створити цікавий кіносценарій, до написання якого долучилася б і я. Три роки приходили твори, які не були ні цікавими, ні кіношними, а я дуже розчарувалася в цьому. Я розумію, що за віком вже переросла Квітку, а ще пройде пару років і я зможу тільки грати бабцю, яка колись почула голос Квітки Цісик, і він зворушив її душу. Адже я дуже прагну завжди, щоб вік співпадав. Бо інакше це треба обов’язково якось виправдати. Чому я маю грати молодих героїнь, якщо є шикарна талановита плеяда молодих акторок? Я ж теж колись була молодою акторкою і дивувалася, чому тьоті «блакитних тіней забагато не буває» грають дівчаток, тобто грають мої ролі. Я розуміла, що відчуваю так, як я відчуваю, але нема майстерності.


Горлиця, Римма, Дарина


Мені було дуже класно працювати з режисером Тарасом Ткаченком над фільмом «Гніздо горлиці». В нас була неймовірна атмосфера на зйомках, я в жодному кіно такого не відчувала. Траплялись моменти, коли режисер приносить тобі чай, а оператор на руках несе тебе в кадр.

В журналі «Наталі» написали, що це найкраща роль Римми Зюбіної, можна ж уже не зніматися (ред. – сміється). Я дуже люблю свою Дарину, виправдовую її в усіх моментах, усій її історії. Ми з Тарасом розмірковували над вчинками героїв фільму, і він мені з чоловічої точки зору почав усе пояснювати. Але ж я кажу як Римма Зюбіна, і як Дарина водночас: якщо протягом чотирьох місяців про мене не згадав чоловік, з яким у мене був роман, а можливо й кохання, то він мені не потрібен. Тому що, перш за все я йому не була потрібна. А якщо я не потрібна чоловікові, то з цим чоловіком у мене нічого не може відбутися в житті. Любов – це гра двох, це домовленість двох людей. Якщо тільки хтось один домінує в цих стосунках, воно так і розсипається.

Мені здається, що ми дуже багато говоримо, особливо сьогодні, про кризу середнього віку в чоловіків. Ми їх розуміємо, якщо вони змінюють сім’ю, якщо змінюють роботу, якщо в депресії. Але ніхто не говорить, що жінка середнього віку теж має право на цей перехід, на цю депресію і на цю кризу. Ось це і відбувається в фільмі. Багато жінок виходять з кінозалу зі сльозами. Це кіно для жінок. Мене постійно запитують, хто тут винен: чоловік чи жінка? Винне виховання хлопців. Якщо виховуючи своїх хлопців, ми не говоримо їм, що в транспорті треба поступитися місцем жінці; якщо ми їх возимо на автомобілях до школи, на гуртки і т.д., то вони потім не знають, що дівчину у певному віці треба провести саме додому, щоб з нею нічого не сталося; що треба бути щедрим, милосердним, мудрим, приймати рішення. Ми не вчимо хлопців бути дорослими, а це дуже важливо. Ми їх робимо інфантильними «матусиними синками» і потім вони не вміють приймати рішення, губляться в критичних ситуаціях. Жінки мають безліч ситуацій, коли виправдано дозволити собі лежати і страждати. Проте жінка бере себе в руки і починає діяти. Вона – Берегиня, у неї спрацьовують інстинкти – материнський і самозбереження. У чоловіка є тільки інстинкт самозбереження, материнського у нього немає, а це найсильніший інстинкт, який тримає світ, жінка закохується, народжує, оберігає і все життя тримає свої долоні над своєю дитиною, завдяки материнському інстинкту. Тому їй нема коли впадати в депресію.

Під час зйомок фільму ми спілкувалися в Генуї з жінками-заробітчанками з української громади, наш перший трейлер наповнений документальними свідченнями цих жінок, де вони розповідають про своє життя: «Я тут допомагаю старій жінці, вона допомагає мені, а я допомагаю своїм дітям». І це такий трикутник, який неможливо розірвати. Ці жінки приїжджають додому, а вони вже зайві, їм кажуть: «Їдь, заробляй гроші, хата ще не зроблена.» Це такий страшний біль, і я настільки розумію Дарину, я ніколи не називаю її «вона», це я. І в фільмі була я, це були мої очі і все моє…


Улюблене кіно, любов і шлюб


Я дуже люблю соціальні драми. Кіно про проблеми простих людей. Якщо це фільм про війну, то саме про маленьку людину на тлі великої війни. Нещодавно звернула увагу на те, що фільмів про кохання вкрай мало, серед найулюбленіших: Серджіо Кастеліто «Не йди», Аліна Іствуда «Мости округу Медісон», Луї Маля «Збиток», але це все стрічки 90-х років. Люди зараз стали настільки цинічними, от я граю в п’єсі «Second love», де моя героїня боїться кохання. «Люди завжди бояться того, чого не вміють». Мені здається, що вони настільки бояться обпектися, бояться цього болю, що ховаються при темі кохання за цинізм, жарти й за що завгодно. А от щирості дуже-дуже мало. І всі фільми зазвичай про розлучення, розрив, біль, про те, про се, про ще щось, але ні в якому разі не про те, який це спалах – любов.

Мене часто в інтерв’ю запитують, як живeться акторці з рeжисeром, просять розповісти про шлюб таких особистостей. Ми із режисером Станіславом Мойсеєвим так багато років разом, і наше життя, як і спільне життя інших людей так само має всі свої етапи: розвиток, кульмінація, спад, розпал пристрастей. Я жартома кажу, що якби в мене був другий чи п’ятий шлюб, я могла би порівняти, що так чи не так, дe краще, дe гіршe (ред. – сміється).

Цe нe завжди залeжить від профeсій, від того, чим займається пара, алe в нашій історії цe важливо. У нас однакові смаки, ми однаково дивимось на мистецтво, на життя, у нас спільні життєві цінності, схожі політичні й патріотичні погляди, є дуже багато того, що об’єднує і вжe важко уявити якісь момeнти порізно. Хоча, як і всі інші, ми знаходимо інколи, здавалось би, нeпримиримі розбіжності. Тоді я вдома граю всe, що нe зіграла з жанру «сімeйні трагeдії» (ред. – сміється).

Протe, чим більшe поглядів двох людей співпадають, тим довшим і цікавішим будe їхнє життя разом. Ми ні в якому разі ніколи нe влаштовували змагання "хто головний в сім’ї". А щe важливо разом розвиватися, аби було цікаво один з одним чeрeз 5, 10, 20 років. Мeні дивно було б давати якісь поради, єдинe знаю – ніщо нe в змозі втримати людeй один біля одного, збeрeгти стосунки, якщо колись вони нe відчули кохання. Бажаю всім звідати його й наповнити ним своє власнe гніздeчко.

Ольга Мацо, Varosh

Фото: Mirek Samir

0 #