Головна Люди Тетяна Смріга: як бути культурним менеджером в Ужгороді
Тетяна Смріга: як бути культурним менеджером в Ужгороді
Тетяна Смріга: як бути культурним менеджером в Ужгороді

Про таких кажуть: люди-батарейки. Енергії у Тетяни Смріги так багато, що вона без жалю вихлюпує її назовні. Причому, не марно, а продуктивно, спрямовуючи її в різні культурні і соціальні проекти.

Таня – автор і реалізатор численних заходів, присвячених сучасному мистецтву, збереженню архітектурної спадщини Ужгорода, літературних і художніх перформансів, лекцій, семінарів, воркшопів. Вона надихає і мотивує, навіть не замислюючись над цим. Якщо «перегорає», то тимчасово, щоб підзарядитися і потім з новими силами взятися за щось цікаве. Вона – з тих, кого по-справжньому болить і не байдуже, що буде далі. Її життя вщент наповнене невипадковими випадковостями. Словом, розумна, творча, весела особистість, з якою варто познайомитися ближче.

– Таню, мало хто знає, що за спеціальністю ти юрист. Чому така креативна і нестандартна людина, як ти, обрала консервативну науку?

– Я гуманітарій, а коли настав час визначатися з майбутнім, то мені здавалося, що найбільш ґрунтовну гуманітарну освіту в широкому сенсі цього слова давав саме юридичний факультет УжДУ. І я ні краплі не жалкую, що закінчила юрфак.

– Але, я знаю, саме батьки наполягли, щоб ти отримала «людську» освіту.

– Це ж були 90-ті – не було, що їсти, криза в суспільстві, старі принципи не працювали, колишні цінності перестали бути цінностями. Все помінялося. І тоді раптом стали популярними професії економіста і юриста. Вважалося, що це робота, при якій ти завжди будеш мати гроші в руках. От вона – синиця! А художнє училище, музика, про які я пробувала натякати, – це все журавлі. Ще я думала про філософський або психологічний напрями, але тоді таких факультетів близько не було, тому юрфак.

– Ти змалку була вундеркіндом і навіть екстерном закінчила школу…

– Після 4-го класу я заявила батькам, що не хочу 10 років бути у цьому концтаборі. Але вони поставили умову: якщо ти протягом літа самостійно вивчиш програму 5-го класу, то допоможемо. Я взялася і вивчила. Тоді якраз була реформа, тому після 4-го класу я перейшла у 7-й.

– Отже, закінчила університет, віддала батькам диплом і що?

– І подалася в творчість. Так сталося, що з першого курсу університету я була у складі гурту «Крістофер Робін». Я грала на сопілці, блокфлейті, гармоніці, пізніше стала співати і писати пісні.

Випадковість музична

– Як так сталося?

– Випадково. Якось на першому курсі на перерві сиділа я на замкових мурах і грала собі на сопілочці. Однокурсник це почув і розповів про мене хлопцям з «Крістофер Робін», котрі якраз хотіли щось фолкове додати до свого звучання. І мені передали записку. Досі яскраво пам’ятаю цей доленосний момент, папірець, де був написаний телефон Дмитра Самсонова. «Крістоферів» я вважала зірками, вони мені страшенно подобалися.

За час мого навчання в університеті ми з’їздили на всі можливі фестивалі, концерти, двічі вигравали від Закарпаття «Червону руту», у Севастополі отримали диплом за оригінальність, грали в Києві, Тернополі, у Москві на акції «Андріївський узвіз на Арбаті»... Наш відеоролик показували на УТ-1, записи звучали на радіо, а ми грали на одній сцені з «Плачами Єремії», «Братами Гадюкіними», «The Вйо» і «Океаном Ельзи». Словом, було дуже цікаво.

– Я чомусь пригадую тебе у замку у середньовічному костюмі із сопілкою. Що це було?

– Після розпаду «Крістофер Робін» я ще довгий час брала участь у різних музичних проектах. Один із них – ансамбль старовинної музики «Castrum Ung», який організував Степан Тихоненко.

Під час навчання в університеті я почала працювати журналістом, верстальником і дизайнером у газеті «Корзо», часом у «РІО». Була головним редактором музичної сторінки, писала матеріали, придумувала ілюстрації. Потім стала дизайнером у рекламній агенції «Шарк».

– Як можна стати дизайнером з юридичною освітою?

– То був такий час. З’явилися більш-менш доступні комп’ютери, на яких можна було вже не тільки набирати тексти, але і працювати. З’явився перший Інтернет з dial-up модемами, які так голосно верещали, і я стала потихеньку вчитися.

Випадковість копірайтерська

– І вивчилася так, що потрапила на роботу в найкращу рекламну компанію України…

– Це сталося випадково. Двоє хлопців з «Крістофен Робін» на той час поїхали до Києва і влаштувалися дизайнерами. Я не збиралася туди, бо працювала собі тут дизайнером, журналістом, іноді брала участь у музпроектах і мені все подобалося. Була дуже зайнята і вела активне насичене життя. І тут одного разу мій товариш Рудольф Фенцик приніс вирвану сторінку із журналу «Огоньок» із оголошенням про конкурс соціальної реклами. Ми взяли у ньому участь, мене запросили в Київ, у другому турі стала одним із двох переможців конкурсу. Мене одразу запросили на стажування у “Saatchi & Saatchi Ukraine”, які й були організаторами конкурсу.

– Одна з кращих рекламних агенцій України, яка постійно входить у п’ятірку найкреативніших і ефективних… Пропозиція, від якої не відмовляються.

– Так, на той момент вони взагалі були найкрутішими на рекламному ринку України. Це мережева агенція, до 1995-го була найбільшою в світі. Я довго страждала і думала, чи їхати в чуже місто. Було страшно і тривожно. Але нічого, якось справилася, перша ж моя ідея навіть взяла приз на Київському міжнародному фестивалі реклами.

– Чого тебе навчила та робота?

– Всьому, що стосується маркетингу й реклами. Я працювала копірайтером та старшим копірайтером (у класичному, старому розумінні цього слова) у декількох агенціях – локальних, мережевих, останні 2 роки в “Ogilvy Ukraine”. Тобто я добре знаю, як створювати рекламну кампанію від і до, як і для чого існують бренди і всяке таке.

– Ти працювала з телебаченням, радіо і поліграфією?

– Так, повний цикл. Ми розробляли ідею і, в залежності від того, що сказав відділ стратегічного планування, використовували різні канали комунікації. Ми працювали з багатьма відомими брендами – Coca Cola, Duracell, Gillette, L’Oreal, Sun Interbrew, Київстар, Сільпо, Lucky Strike... Всіх не згадаю, дуже й дуже багато.

Спочатку тебе починає страшно все перти і зносить дах, тому що те, що пише Пелєвін у «Generation П» або Беґбедер у «99 франків», – все правда. Усім смішно, окрім рекламістів. Бо для них це і є щоденна реальність. Ти відчуваєш себе могутнім. Сприймаєш людей як механізми, цільові аудиторії, у яких є певні кнопочки, на які ти натискаєш. Ти, звичайна дівчинка, помахом пальця рулиш мільйонними бюджетами і вирішуєш долю світових брендів. А потім спускаєшся на землю, і розумієш, що ти лише маленький гвинтик у величезному конвеєрі споживання.

– Тому ти знову повернулася в Ужгород?

– Там з’явилося відчуття глухого кута, що я нікуди не розвиваюся. Я виснажилася, тому що в Києві ти або працюєш з ранку до ночі, або не маєш за що жити. Я працювала з 11 до 23 без вихідних. 6 років. Відбулося вигорання. І ми з чоловіком вирішили, що хочемо більше часу проводити з друзями, бути в горах, на природі. І хоч вже звикли до Києва, адаптувалися до середовища, полюбили це місто, обросли місцями, контактами і друзями, повернулися.

– Я пам’ятаю той твій період, коли ти не могла знову звикнути до повільності Ужгорода і як тебе все дратувало.

– Так, це було жахливо. Бо ти потрапляєш з темпу, який вже став вважати нормальним, у десять разів повільніший і не розумієш, як тут люди виживають. Всі ходять, думають, вирішують повільно. Якщо в Києві щось можна вирішити за 5 хвилин по телефону, то тут треба вибратися в місто, сісти на каву, годину обговорювати, як здоров’я вас ай ваших діточок. Люди, ви що?! Але поступово включаєшся в цей ритм і вже він стає для тебе нормальним.

– Як і чому ти захопилася питаннями сучасного мистецтва і подіями навколо нього?

– Спочатку я відкрила рекламну агенцію «Танки». І вона добре розвивалася. Паралельно у 2010 році ми заснували арт-центр «Кубло». Власне, це була ідея мого чоловіка, Віктора Лавного, він відомий і хороший художник. Ми хотіли працювати із сучасним мистецтвом – робити події, оскільки на той момент у цьому плані тут була повна пустеля, така собі планета Шелезяка. Не було де проводити виставки, ніхто не чув про перформанси чи інсталяції.

На відкритті зробили лекцію Богдана Шумиловича «Мистецтво огидного». Це був повний фурор. Субота, після обіду, платна лекція про сучасне мистецтво, а зал лялькового театру був набитий вщент. І на одному диханні всі вислухали лекцію. Виявилося, що це було місту потрібно. Після цього провели ще багато подій, маленьких і великих.

– Добре пам’ятаю твою «Фуру Культуру».

– Насправді це була не зовсім наша подія, її по багатьох містах країни влаштовувала організація «Ґараж Ґенґ», засновники проектів BigggIdea та «Спільнокошт». Ми були локальним координатором в Ужгороді мобільної лабораторії, що діяла як дослідницька студія. Моя ж концепція полягала в тому, щоб представити всі громадські організації та активістів, які займалися культурою на той час. Я зробила супер-активний тиждень, де щодня було представлено по 4-7 подій. Це також відкрило жителям міста очі, що, виявляється, тут ще щось існує.

А у 2011 році за один місяць, втрьох із Віктором та Михайлом Федором, не маючи досвіду, не маючи ні копійки, ми провели 4-денний міжнародний фестиваль “JazzBez”. Привезли сюди мега зірок світового джазу, включаючи Пітера Броцмана із “Full Blast”, засновника фрі-джазу.

Шалена логістика, самі друкували на принтері й продавали квитки, клеїли плакати, ходили на інтерв’ю… В результаті закінчили все «в мінусах». Але ми все-таки це зробили.

Багатьом запам’яталися дні сучасного мистецтва «Рецидиви», коли ми вперше за багато років представили велику виставку сучасного мистецтва закарпатських художників, провели купу лекцій, показів відеоарту, презентацію кошицького культурного центру «Табачка» і провели перший круглий стіл з активістами, журналістами та чиновниками з питання створення культурного центру в місті.

І ще зробили багато, багато культурних та освітніх подій за ці роки, для різних аудиторій, але завжди намагалися тримати найвищу планку. Найбільше мене дратує в Ужгороді ця позиція: «Ну-у, але ж хоч щось робиться». Ми ніколи не робимо хоч якось і хоч щось, завжди розуміємо, для чого це і організовуємо якнайкраще.

– А зараз культурний рівень міста змінився?

– Не суттєво. Кардинального чогось не сталося і проблема – у відсутності середовища. Дуже мало подій такого плану в місті. Але це потрібно. Бо не можна любити те, чого не знаєш. Більшість людей вважає, що сучасне мистецтво – це якась розмазня, маячня, вони навіть не хочуть це розуміти. От недавно зробили ми у «Совиному гнізді» захід зі словацькими художницями Інгрід Кепковою і Вікі Лендєловою. Проект «Жінки Ужгорода» – маленький, локальний, але дуже цільний, чистий, зрозумілий. Без підсенсів, як це прийнято у пост-постмодернізмі. Все ясно і очевидно. А, виявляється, людям незрозуміло.

– Може хоч новому поколінню ужгородців це вже не буде таким незвичним? Вони все ж таки більше привчені до таких подій.

– Не буде нічого, якщо не буде подій та інформації про них. Інформація повинна звучати постійно – різнопланова, різної якості, на різні групи. Має бути процес і середовище. Бо зараз спостерігається тільки відтік.

Випадковість урбаністична

– Як сталося так, що ти ще й архітектурними проблемами міста захопилася?

– Ще коли ми разом із «Кублом» тільки починали, потоваришували з Вікторією Рижовою. Якось випадково в один прекрасний день Віка сиділа на терасі, а тут я проходила. І вона гукає:

– О, Таня, йди сюди, потрібна порада! Поможи мені організувати акцію протесту.

– Яку? - питаю.

– Проти всього цього будівельного кошмару.

Віка – людина, яка постійно боролася проти несмаку, архітектурного свавілля і за культурну спадщину в місті. Що тоді стало останньою краплею, я вже не пам’ятаю, але вона вирішила організувати акцію протесту. Ми зробили відкрите звернення до мера і головного архітектора міста з чіткими вимогами, головна з яких – оголосити мораторій на будь-які добудови, перебудови, реконструкції в історичній частині міста. Вимагали розробити новий генплан, окреслити охоронну зону. Ми за 2 години зібрали 1000 підписів під нашим зверненням, організували масову ходу й мітинг під міськрадою, вручили вимоги меру. Поступово я втягнулася у всю цю боротьбу і ми з однодумцями шукали ефективні методи впливу на ситуацію.

– Що вважаєте своєю перемогою?

– Розробили нормативний акт, положення про вивіски і затвердили його. Завдяки нам зняли дуже багато вивісок, забрали жахливі «спотикачі», банери, гігантські лайт-бокси. Віку чомусь дратували найбільше бігборди на опорній стінці річки біля мосту, і їх таки зняли.

Прийняли історико-архітектурний опорний план, про який ми стільки торочили (здебільшого це заслуга архітектора Петра Сарваша), положення про тераси, познімали багато бордів у центральній частині міста.

За ці роки було багато заходів та дій у різних площинах – офіційній, юридичній, громадській, освітній. Ми робили виставки (останню, про архітектуру Австро-Угорського періоду, можна й досі побачити у «Совиному»), семінари, лекції, круглі столи, екскурсії... Скоро презентуємо «Довідник облаштування міста», в якому чітко викладено основні правила поводження зі старими будинками.

Але від того, що паралельно з цим усім ми стільки втратили, опускаються руки. Втратили «Корону», міський басейн, міський кінотеатр, будинок Фунданича, «Червену ружу». І все валиться і валиться далі. Якісь досягнення, звичайно, є. Але це такі дрібниці у загальному масштабі руйнації міста за останні 10 років…

– Як ти сприймаєш дилему: залишити старі будівлі і дозволити їм руйнуватися через відсутність державних коштів для реставрації, чи віддати їх підприємцям, які знесуть старе і натомість побудують гарні копії?

– От тут не потрібно перетягувати. Якраз тут і починаються ці паси руками. Моя відповідь: залишити, акуратно відреставрувати й дбайливо зберігати старе. Від цього виграють усі, і власники будівель в першу чергу.

Складність полягає у багатьох моментах. У законодавстві не визначено, хто є власником фасаду. Із точки зору здорового глузду, власниками фасадів у центральних історичних частинах міст повинна бути громада. Це логічно. Тому що це важливо для нас усіх – вікна з різьбленням, ліпнина, старовинні двері. Господарі можуть цього навіть не розуміти – бо в них нема грошей, бажання чи вони в принципі там не живуть. Це повинна бути наша турбота, оскільки це наше місто, ми ходимо цими вулицями, наші діти ростуть у цьому візуальному середовищі.

За останні 2 роки міська влада багато фасадів відремонтувала при мінімальному співфінансуванні мешканців (співфінансування – це правильно і обов’язково, треба ще збільшити відсоток!). Можна сперечатися: ідеально – не ідеально, це ремонт чи реставрація, але, тим не менше. Так само цю програму можна прописати на наступні роки.

Старі будинки не мають паспортів, хоча повинні їх мати і влада зобов’язана їх робити. Це документ, в якому зафіксовані всі деталі – історична довідка, колір та матеріали фасаду, вікна, плитка на сходовій... Документ, який визначає, як повинен виглядати будинок, незалежно від думки чи вподобань власників.

Є Закон «Про охорону культурної спадщини», і там навіть визначені немаленькі штрафи за все, що роблять зі старим містом наші чудові громадяни, навіть за сателітні антени й кондиціонери на фасадах. Але чомусь він у нас не діє.

Тобто є купа не до кінця з’ясованих моментів і розроблених механізмів прямого впливу на людей. Крім того, раптом починають вмикатися інтереси багатьох різних груп, хто з ким дружить, і все починає сипатися. Тому за останні 20 років місто катастрофічно змінилося в гірший бік. Ми пройшли точку неповернення і тепер замість того, щоби зупинитися, йдемо далі.

– Яке старовинне місто Європи у плані архітектурної автентичносі і турботи про нього громадян тобі подобається найбільше?

– Щоби відповісти на це питання, варто десь пожити хоча б місяць. Бо туризм – це одне, а буденне життя – зовсім інше. Мені приємно бувати в Будапешті. Здається, там зі збереженням архітектури непогано. А колись випадково ми з сім’єю заїхали у хорватське місто Вараждін. Це Ужгород у своїх найрожевіших мріях. Маленьке містечко, в якому є компактний історичний центр. Але який! Як все зроблено акуратно, чистенько, все збережено, відреставровано, кожна деталь з любов’ю відчищена і на своєму місці. Скільки некічових цікавинок для туристів. Треба всіх ужгородців відвезти туди на екскурсію.

Саме страшне у нашому місті і країні – те, що немає любові. Є тільки ненависть, недбалість і нехлюйство до місця, де ти живеш.

– Із появою доньки Соломії у тебе з’явилася ще одна сфера зацікавлення – освіта. Ти пропагуєш самостійну неформальну освіту і відмову від традиційної школи. Солі скоро 6. Вона піде до звичайної школи?

– Ми зараз якраз над цим активно думаємо – чи піде вона до школи, а якщо піде, то в 6 чи 7. Я вважаю, що неформальна освіта в сучасному світі ефективніша, але школа зараз серйозно реформується. Дуже тішуся і вдячна людям, які домоглися прийняття нового Закону «Про освіту». Це велике щастя і досягнення. Рада, що особисто знайома з деякими людьми із Батьківського контролю, які все це проштовхували.

– Що тобі там найбільше подобається?

– Все. Що офіційно дозволені різні форми освіти, включаючи домашню, дистанційну. Раніше це було напівлегально. Мені подобається, що повністю змінена парадигма та ідея освіти. Тобто тепер не треба вивчити цифри від 1 до 100, а є набір компетенцій, яких ми повинні досягнути. Це інший підхід. Подобається, що у початковій школі заборонені домашні завдання, оцінки, червона паста. Це не буде мати впливу прямо завтра, але процес пішов і ми, нарешті, будемо бачити нових людей – спокійніших, впевненіших у собі, креативніших, які будуть більше цікавитися, любити дізнаватися щось нове і з більшою любов’ю класти тротуарну плитку в своєму місті.

– За якими принципами ви виховуєте Соломію. Їй дозволяється все?

– Ні в якому разі. Ми швидко зрозуміли, що діти не можуть жити в анархії. Діти – це люди, яким потрібні правила. Чіткі зрозумілі правила і обмеження. І при цьому треба не «затиснути», не зламати дитину. Деякі моменти переосмислюєш на ходу, але, тим не менше, основне – сприймати дитину як повноцінну особистість, поважати її та її свободу.

– Ідея дитячого освітнього центру “Ґомбичка” теж полягає у цьому?

– Так. Разом із педагогом та психологом Людмилою Балецькою ми зробили це для наших дітей, тому що хотіли створити альтернативу садочкам. Зараз тут займається семеро дітей. Один із проектів центру – підготовка до школи, але вона не така, як у всіх інших закладах. Ми не вчимо писати палички за партою. У нас все навчання відбувається через гру, проекти, комунікацію. Наприклад, ми робили різдвяну виставу: всі разом обговорювали сценарій, розподіляли ролі, діти вчили свої тексти, колядки, розробляли декорації, малювали афішу, вибирали, кого вони запросять, шили костюми. Це і є інтегроване навчання. Діти навчаються різним складним речам, абсолютно не помічаючи цього.

– Банальне питання: як ти все встигаєш?

– Сама не знаю. Проаналізувала минулий рік і здивувалася: я зробила 40 освітніх подій. Не всі сама, були долучені й інші люди, але це складно психологічно, нервово, це займає багато часу. Проекти абсолютно різні: круглі столи, семінари, воркшопи, відкриті лекції. Але якщо відверто, то я виснажилася. Бо паралельно з цим усім ще треба основну роботу робити і заробляти на життя. Тому я вирішила трохи пригальмувати. Хочу відіспатися, а тоді зроблю короткий річний звіт.



– Але, напевно, і планів уже багато?

– Є трохи. Хочу зробити арт-бук. Це мистецька книга, синтезована штука – малюнки, тексти, якісь складні форми. Хочемо з донькою Соломією робити дитячі книжки, бо у нас багато спільних ідей. Ще хочу зробити свою виставку, тому що організувала стільки чужих виставок, що, думаю, вже маю право і на свою. Ідей ще дуже багато, але я вже сама себе пригальмовую.

– За що ти, людина, яка стільки віддає Ужгороду, його любиш?

– Давай я тобі краще скажу, за що я його ненавиджу. За розчарування, що я стільки часу витратила на те, щоб зберегти старий Ужгород, а це марно. За пасивність людей, за низький рівень освіти. І в той же час, звичайно, я люблю Ужгород – за чудових людей, за те, що тут можна щодня бачити гори, за дорогі серцю місця, за річку, кав’ярні, друзів.

Це дуже важливе місто для мене. Мушу тобі зізнатися: я – ужгородка у п’ятому поколінні. Мій прапрадід приїхав сюди, коли тут ще не було вулиць, а тільки номери будинків. Незважаючи на поразки і відчай, я знаю, що в цьому місті знаходиться частинка і моєї особистої історії, а у цих старих будинках і вулицях, які я так хочу зберегти – те, що пов’язує мене з поколіннями моїх близьких. Все те, що відбувається зараз у місті, мені болить не тільки як громадяці міста, а й особисто.

Лариса Липкань, Varosh
Фото: Карл Смутко
Локація: ILKO Gallery

1 лютого, чт, 22:34     3 2827

Коментарі:



Залишаючи коментар, будь ласка, пам’ятайте, що зміст і тон Вашого повідомлення можуть зачіпати почуття реальних людей, які безпосередньо чи опосередковано мають відношення до цієї публікації.
Відправити