Ужгородська ілюстраторка та дизайнерка розповіла, як малює книжкових героїв для малечі, як шиє одяг, як створює листівки про Закарпаття та як працює стилістом у кліпах гурту Rock-H. Далі — пряма мова.
Я навчалася на графічному дизайні 9 років, закінчила місцевий коледж та інститут. Мама в дитинстві багато мені читала — спершу казки, потім оповідання. Я могла годинами слухати. Там, де тексту було багато, а картинок мало, вмикалася фантазія. Тепер бачу, що це мені дуже пригодилося.
До того, як стати ілюстратором, заробляла шиттям одягу. Були думки кинути малювання й зайнятися чимось серйознішим. Але запропонували створювати ілюстрації для журналів. Пізніше директорка одного видавництва, побачивши мої дипломні роботи, запитала, чи хочу малювати для них. Вирішила спробувати. Згодом про мене почули й запропонували проілюструвати книжку на той час 13-річної дівчинки, яка написала юнацький роман. Відтак я почала собі шукати роботу на фрілансі. Спершу це були рекламні замовлення, згодом налагодила співпрацю з видавництвами. Редактори журналів помітили мої роботи на інтернет-ресурсах й звернулися, аби я малювала ілюстрації. Відтоді співпрацюю з різними журналами, постійно — з дитячими виданнями "Пізнайко", "Наш Филиппок", "Квантик", ілюструю казки або ігри.
Це маленька частина на шляху створення книжки, але подекуди одна з найзахопливіших. Адже тільки в дитячій ілюстрації можна дозволити собі намалювати синього кота, моркву, що росте на дереві, а місяць намертво пришити до неба. Є ілюстрації, які так або інакше перегукуються з сюжетом, але атмосферу книжки створюють деталі.
Кілька разів перечитую текст, занотовую найважливіше (в що одягнені герої, який мають колір очей, волосся), подумки уявляю, якими приблизно будуть ілюстрації, можу накидати ескізи. У деталях щодо зовнішності персонажів ліпше не помилятися: діти куди уважніші, ніж дорослі, які можуть просто перегортати малюнки. Якщо в книжці сказано, що гудзики сині, а ми зобразили без гудзиків, то малеча здивується.
Найчастіше ілюструється безпосередньо той момент, який відбувається в тексті, але можна намалювати за 5 хвилин до чи 10 після події — це вже воля художника. Можу додавати деталі, які не вказані в тексті. Їх у мене багато, це найулюбленіше, як, вочевидь, у кожного ілюстратора. Зараз створюю малюнки до книжки про зайчика. За текстом, зайці мають сидіти в траві. Я ж додаю ще божих корівок, богомола під зонтиком… Дітям це дуже цікаво: вони ж не один раз читають, як ми, дорослі, а повертаються до книжки, уважно все передивляються, вивчають.
Здебільшого видавці, які замовляють мені малюнки, вже приблизно знають, як вони виглядатимуть. Мій почерк прослідковується у всіх ілюстраціях.
Коли ілюструю книжку, хочу, аби її не тільки розглядали, а й читали — бо слова і малюнки однаково важливі.
Заглиблююся в історію, яку маю зобразити візуально. Дитячі книжки люблю не менше, ніж дорослі. Навіть, якщо ти був колись дорослим, а почав ілюструвати видання для малечі, то стаєш трохи дитиною. Малювати для мене — це поєднувати приємне з приємним, бо заодно й читаю багато.
Ця історія розпочалася з того, що на приватне замовлення я виготовила календар із визначними місцинами нашого регіону. Знайомі цікавилися, де можна придбати, радили зробити щось подібне, чоловік підтримав цю ідею. Так з’явилися листівки, які розповідають про особливості Ужгорода й кожного району Закарпаття. Насправді цих локальних цікавинок набагато більше, але поміщалося тільки по одній. Це такий альтернативний путівник для тих, хто приїхав у Закарпаття вперше й хоче виконати туристичну програму-максимум. Можна брати листівки та за ними планувати подорож: спробувати купання в чанах у Лумшорах, відвідати лицарські бої у Мукачеві. До малюнків ми з друзями понаписували смішні тексти, хотіли, щоб було з гумором.
Друга серія моїх листівок — про подорожі зі всіх боків, про різні способи мандрівок. Цими сувенірами хотіла сказати, що пізнання нового — важливе, що їздити у нові місця варто незалежно від сезону.
Шити одяг мене навчила колишня братова дружина. У дитинстві я спостерігала, як вона працює за машинкою, потім дозволила мені прикріпляти викрійки, обводити лінії. Так я потрохи вчилася, а одного дня вона сказала, що я вже сама можу й посадила за швейну машинку.
Студенткою я створювала вбрання — спершу для себе, тоді для заробітку. Шила і корсети, і верхній одяг, й іграшки друзям у подарунки. Для різних субкультур теж придумувала гардероб.
Якось я шила для однієї дівчини, котра мене познайомила з Іриною Янцо — менеджером Rock-H. Так розпочалася наша співпраця.
Цей гурт — частинка моєї історії, там багато особистого. У кількох кліпах я й сама знялася в епізодах. У нас нема великих бюджетів. Виходити з того, що маєш, — це завжди спонукає діяти більш творчо. Якісь власноруч пошиті речі були в мене вдома, вони теж йшли в хід. У кліпі "До милої", де знявся Андрій Любка, героїня ходить у моєму платті. Або відкривала мамину шафу й міркувала, які сукні підійдуть для відео.
Моя улюблена робота — "Палиночка біла-біла", там знімали шматок свята, і сама зйомка пройшла як свято. Цей кліп мені найприємніше дивитися: дівчина на весіллі вбрана у випускне плаття моєї мами, а головний герой — у сорочці мого тата. Грають на моїх цимбалах, які багато років стояли забуті на балконі. Впізнаєш ці речі — це наче частинка твоєї історії.
Не знаю, як це — жити в великому місті. Можливо, мені б і сподобалося, однак я все життя тут і комфортно себе почуваю. В Ужгороді можна зосередитися на собі, на творчості, нікуди не поспішати. Є час подумати, випити з друзями кави, не треба постійно кудись бігти чи витрачати купу часу на різні там "добратися". Багато мандрую, з подорожей Європою замість магнітиків привожу якісно проілюстровані книжки. Але люблю повертатися сюди.
Це мене не дуже цікавить. Просто роблю те, що до душі. Рада, коли це ще комусь подобається. Успіх — це як у Владислава Єрка. Я ж поки працюю. Вмію малювати, але не люблю себе рекламувати, продавати. Можу створити портфоліо, але важко його показати. Весь час здається, що цього недостатньо — ставлю перед собою високу планку.
Моя квартира виглядає як мої ілюстрації. На малюнках з’являється багато дрібничок, які є в мене дома: сердечка, пташечки, іграшки. Я чутлива до таких речей, беру участь у ярмарках хенд-мейду — бо цікаво поспілкуватися з людьми, які створюють затишок своїми руками. Удома в нас багато такого добра, це добре впливає на дитину — син хоче все роздивлятися, доторкатися, відчувати.
З подружкою маємо намір випустити книжку, шукаємо видавництво, яке візьметься за це. Подружка — філолог, авторка історій, які відбуваються в Ужгороді. Одна — в Ботанічному саду, в іншій героями є маленькі скульптури нашого міста. Пише вона, але сюжети вдвох придумуємо, малюнки — за мною. У нас в місті жив пес, він бував на всіх подіях — на Майдані, на різних концертах. Уже помер, видно, хтось його отруїв, але ми запам’ятали і вирішили зробити головним персонажем. Потім з’явився кіт-розбишака. Під впливом цих історій я теж написала невеличке оповідання, де згадується музей Бокшая, але його поки прочтиав тільки мій чоловік.
Дуже хочу попрацювати з видавництвом Івана Малковича, бо це — висока планка. А також випустити власну абетку — для сина Колі, коли він підросте.
Більше робіт Олени можна побачити на сайті illustrator.in.ua. Там вас зустрінуть мухи Зіта та Рита і проведуть екскурсію.
Ярослава Тимощук, Varosh
Фото: Василь Прокопишин