Головна Люди Анастасія Мальована: служба в поліції навчила інакше ставитися до багатьох речей
Анастасія Мальована: служба в поліції навчила інакше ставитися до багатьох речей
Анастасія Мальована: служба в поліції навчила інакше ставитися до багатьох речей

Анастасія Мальована привернула до себе увагу з перших днів появи нової поліції на Закарпатті. Симпатична білявка, танцівниця “Бліцу”, ефектно виглядала у формі, тому журналісти саме її намагалися впіймати в кадр, а перехожі зробити селфі. Скромна і стримана Настя від раптової популярності не була в захваті. Під час патрулювання це заважало нести службу, а спроби деяких незнайомців зробити комплімент були аж надто нав’язливими. Втім, дівчина ввічливо припиняла панібратство, переводила розмову у потрібне русло, а коментарі для ЗМІ давала виключно з дозволу керівництва.

Минуло 2 роки з часу представлення в Ужгороді загонів новобранців поліції, що уособлювали собою реформу правоохоронної сфери. І тепер нам стало цікаво поспілкуватися вже з дещо іншою Настею.

Для того, аби відволікти лейтенанта поліції Мальовану від роботи, місце зустрічі ми навмисне призначили подалі від звичних для неї районів патрулювання і вирушили до Невицького замку.

– Отже, нещодавно ти отримала підвищення, стала командиром взводу. Якими в цілому були ці 2 роки твого життя, відколи ти в поліції? Адже за аналогічний період хлопці в армії невпізнанно перетворюються на сильних мужніх чоловіків. У насиченій подіями роботі життєвий досвід набувається набагато швидше, ніж, скажімо, в офісі, де стреси пов’язані хіба що з дедлайнами. То якою ти стала?

– Відбулося багато змін у мені, у моєму ставленні до людей, до життя, до самої служби. Коли ми сюди йшли, у нас було все ж таки якесь романтичне уявлення про роботу. І воно виявилося абсолютно іншим, ніж та реальність, з якою ми зіткнулися. У мене змінився характер. Я стала сміливішою. Служба в поліції навчила інакше ставитися до багатьох речей, розставляти правильні пріоритети. Тепер я більше ціную родинні стосунки, коли спостерігаю побутові сварки. Бачиш, як сім’ї по 30 років живуть разом, при цьому брешуть, б’ються, зневажають один одного. Бачиш умови, у яких живуть люди, і починаєш більше цінувати те, що маєш, і не нарікати на власні проблеми. Також більше цінуєш життя.

Коли я йшла в поліцію, то найбільше боялася, що буду мати справу зі смертю. І як на зло перші виклики були пов’язані саме з летальними наслідками. От тоді розумієш, що випадок ніколи не вибирає вік, стать, соціальний статус. Все може статися випадково, зненацька. У будь-який момент. Ти ніколи не будеш знати, що на тебе чекає. Це може бути ДТП або струм. І починаєш цінувати своє життя набагато більше. Хоча я не помінялася у плані того, що стала акуратнішою, безпечнішою. Ні, я так само люблю екстрим, якісь бурхливі відчуття. Але тепер мені хочеться зробити своє життя більш наповненим, змістовним і цікавішим.

– Ти прийшла в поліцію на хвилі загальної ейфорії, чи просто хотіла себе спробувати в іншій сфері?

– Це сталося випадково. Усі обставини так склалися. Я працювала держслужбовцем в обласній адміністрації і думала про те, чим би ще хотіла зайнятися в житті. Паралельно танцювала в “Бліці”, керувала групою. Тут якраз почався набір в поліцію. Довго думала, приглядалася і не одразу подала документи. Можна сказати, що стрибнула в останній вагон.

– Для родичів твоє рішення було несподіваним?

– Батьки були спантеличені. Але підтримували, підбадьорювали. Та коли підійшов останній етап і вони зрозуміли, що я насправді туди йду і не жартую, то дійсно розхвилювалися. А от сестра в мене вірила із самого початку. Вона також подала документи, але згодом передумала і не з’явилася на етап.

– Знаю, що ви з Надею дуже близькі. Навіть візуально дуже схожі. А чим відрізняєтеся?

– Вікова різниця з моєю найстаршою сестрою Валерією 20 років. А Надя старша від мене на рік і 3 місяці. Тато дуже хлопчика чекав, а народилася я. То мабуть в мені втілилися всі його мрії про сина. В дитинстві я любила лазити по деревах, била коліна, була дуже запальна. Надя більш розсудлива, виважена. Але зі старшою сестрою ми найкращі подруги і мені нікого більше не було потрібно. Батьки навіть вирішили нас разом віддати до школи. На танці разом ходили. Так разом ми далі йдемо по життю і дружимо.

– Незважаючи на твій, як ти кажеш, запальний характер, ти складаєш враження дуже серйозної розсудливої людини.

– Так і є. Я можу вибухнути, але дуже скоро заспокоююся і беру себе в руки. Відповідально ставлюся до будь-якої роботи. На танцювальних тренуваннях завжди намагалася все спокійно доступно пояснити. Терпіти не можу скандали і конфлікти. Перед серйозними виступами ніколи не дозволяла собі гуляти допізна, розважатися. У якійсь мірі я перфекціоніст. Дипломна робота в університеті у мене повинна була бути ідеальною. Якщо йшла відповідати і готувала якусь тему, то повинна була знати її ідеально, аби не було соромно, що щось не знатиму.

– Пройшовши відбір до нової поліції, коли ти зрозуміла, куди насправді потрапила?

– Поки проходила всі етапи відбору, весь час сумнівалася, як же бути з танцями. Це сфера, якій я присвятила вагому частину життя і з якою не хотіла розлучатися. Хвилювалася, що група розпадеться, що я пропущу виступи дітей, емоції. Але конкурс у поліцію був величезний – 19 людей на місце. І пройшовши всі етапи, я зрозуміла, що нерозумно буде відмовлятися. Тому, зваживши все, обрала поліцію. Групу довелося залишити, і тепер я лише відвідую тренування і за можливості їжджу на змагання в якості учасниці танцювального колективу.

На перших етапах нової роботи дійсно була ейфорія. Ми відчували себе частинкою якоїсь історичної віхи в історії України, їздили зі ввімкненими маячками, спілкувалися з людьми. Мені пощастило з екіпажем, нам було зручно і комфортно працювати разом. Та поступово романтика минула, ми занурилися в роботу, чергування, нічні зміни. Графік складний і напружений, багато хто не витримав і звільнився. Тепер це просто робота, яку потрібно виконувати професійно, якісно і без емоцій.

– Перший випадок, який тебе вразив. Що це було?

– Я дуже боялася побачити смерть. І це сталося на аварії. Нас викликали, ми все зробили згідно з протоколом. Але найстрашніше виявилося не це. А те, коли мені довелося повідомити доньці, що її мами більше нема. Так сталося, що цю місію доручили мені. Ось це було найважче. Перші 2 тижні я пам’ятала кожен виклик, аналізувала, хвилювалася. Зараз вже навіть іноді важко згадується, що було на вчорашній зміні.

– Як поводять себе твої знайомі, які виявляються порушниками і ти зустрічаєшся з ними під час роботи?

– Зазвичай ми тоді міняємося з напарником і він спілкується з людиною. На щастя, всі мої знайомі адекватні. Буває таке, що в стані алкогольного сп’яніння впіймаєш людину за кермом, вона відмовляється пройти текст і сплатити штраф. Але я кажу, що не можу нічим зарадити, що втрачу свою роботу. Знайомі зазвичай з розумінням ставляться. Але трапляються іноді дзвінки серед ночі від людей, з якими я багато років не спілкуюся. І тут їх впіймали і вони відразу згадують про мене. Це неприємно і я пояснюю, що мої колеги адекватні і приймуть рішення в межах своїх повноважень.

Буває і таке, що з кимось спілкуєшся багато років, здається, що все знаєш про людину, у тебе є певне враження про образ, який вона створила. А приїжджаєш на виклик і бачиш, що там зовсім все не так. Під час служби мимоволі дізнаєшся про якісь внутрішні моменти і стає ніяково.

– “Мажорні” справи часто трапляються? Як такі особистості реагують на поліцейських?

– Я якось так собі спостерігаю, що категорія “хам” не має соціального статусу. Люди на дорогих машинах часто поводяться дуже інтелігентно, ввічливо. Показують всі документи, чемно виконують все, що ти просиш. А буває, зупиниш “жигулі”, і людина починає кричати, лаятися, ображати. З іншого боку, власники дорогих автомобілів кажуть, що ми тільки їх зупиняємо, мовляв, ми їх хочемо “роззути”. Звучить отаке: “А ви знаєте, скільки я працював на цю машину? Чому ви не зупиняєте “жигулі”? Вони ж так само порушують”. А ті нарікають, що ми чіпляємося до них, бо боїмося “мажорів”. Тому ти просто ні на що не звертаєш увагу, а виконуєш свою роботу. Щодо відомих особистостей, то вони у нестандартних ситуація поводяться стандартно: починають телефонувати. Це класика.

– За ці 2 роки в різних регіонах України чимало людей покинули службу. Що найбільше розчаровує твоїх колег?

– Причин декілька. Багато хто зрозумів, що графік дійсно важкий і ти фізично не витримуєш. Не встигаєш відновитися, з’являється хронічна втома. Банально бракує вільного часу. Ти майже ніколи не належиш собі повністю. У вихідний тебе можуть викликати на охорону громадського порядку під час якоїсь події, футболу, скажімо. Згідно із законом, який зараз прописаний, поліцейський повинен 24 години на добу нести службу або ж чатувати, що його в будь-яку хвилину викличуть. Крім змін і патрулювання, стрільби або фізпідготовка. Я, наприклад, люблю і ходжу на всі тренування, бо до цього привчили танці. А є колеги, яким потрібно приділити увагу сім’ї, а часу зовсім нема. Крім того, багато хто доїжджає на роботу із віддалених населених пунктів.

Зарплата багатьох не влаштовує. Коли ми йшли, отримували 8100 гривень і тепер так само. Люди молоді, комусь потрібно утримувати сім’ї, дітей, батьків, а ще, не дай Боже, як хтось захворіє. І тому коли з’являються альтернативи з більш вільним графіком, більшою зарплатнею, меншим ризиком для життя, здоров’я, без походів до прокуратури і якихось там безкінечних роз’яснень, то звільняються.

Так, багато людей йшли за ідею. Реформа правоохоронної системи зовні виглядає дуже привабливо. Але коли ти виписуєш штраф людині, а вона домовляється в суді, скасовуються твої протоколи і постанови і вона не несе покарання, то виникає питання, для чого ти все це робиш. Звісно, розчаровуєшся. Я витратив час, може в цей момент хтось потребував допомоги, поки ти займався протоколом. А людина тобі нахабно каже: навіщо ви все це пишете, я все одно в суді все скасую. Є і ряд інших, можливо, якихось особистих причин. Але мене обурюють колеги, які, звільняючись, пишуть гучний пост у соціальних мережах. Часто це виглядає як плювок у бік своїх колишніх колег, з якими ти пропрацював.

– Тебе називали нашою Мілевич і найсексуальнішою на Закарпатті дівчиною-копом. Як ти це сприймала і сприймаєш?

– Та ніяк. Спочатку дійсно фотографувалися, робили селфі. Я не дуже це люблю, то через якийсь час почала ввічливо відмовлятися. Розумію увагу преси на початку, бо мабуть це пов’язано з тим, що я займаюся танцями, а це дещо незвично у такій сфері. В якийсь момент уваги стало забагато і це стало дратувати. Наприклад, я щороку вже багато років ходжу на Водохреща занурюватися. І тут хтось побачив, сфотографував, сайти підхопили, сенсацію зробили. На щастя, ажіотаж вщух і почалася буденна служба.

– У тебе не так багато вихідних, але як зазвичай їх проводиш? Наскільки звично для тебе ось так, як сьогодні, вибратися за місто і насолодитися природою?

– Дійсно, часу не так багато. Зазвичай я ходжу в зал, ще танці, якісь виступи, трохи стараюся з кимось побачитися і виспатися. Дуже люблю гори, чани в Лумшорах. Стараюсь по можливості кудись поїхати за місто чи закордон хоча б на день, але це буває рідко.

– Чи залишилося місце для ніжності і сентиментальності у твоїй душі? Що взагалі може викликати у тебе сльози?

– О, я можу розплакатися від якоїсь сцени у мелодрамі. Я плачу, коли щось неприємне пов’язане з тваринами. Коли хвилююсь про родичів, їхнє здоров’я. А буває, що викликати сльози може банальне хамство. От я не показую емоцій, тримаю все в собі, а потім як накипить, як прорветься! Я розумію, що це була остання крапля і просто відходиш, щоб виплакатися. У такі періоди дуже допомагає зал. Фізичні навантаження ідеально знімають стрес, напругу і дозволяють вихлюпати емоції.

– Які у тебе плани щодо своєї роботи?

– На даний момент я її не збираюся міняти. Вона мені подобається і я ні на хвилину не жалкую, що пішла в службу. Озираючись назад, тішуся, що цей етап у моєму житті стався і триває. У нас чудовий колектив. У цій сфері, як і у всіх інших, не без поганих людей. Але так всюди, це людський фактор. Проте більше хороших і це дуже радує.

– Скажи відверто, ти вже навчилася робити відомий “поворот поліцейського”?

– Ні, якщо чесно. У нас було кілька уроків екстремальної їзди, але бездоганно виконувати цей трюк я не вмію. Автомобілем керую добре, але оскільки більшого від нас не вимагається, то я і не ставила собі такої задачі. Думаю, все ще попереду.

Лариса Липкань, Varosh

Фото: Карл Смутко

18 жовтня, ср, 16:55     0 1480

Коментарі:



Залишаючи коментар, будь ласка, пам’ятайте, що зміст і тон Вашого повідомлення можуть зачіпати почуття реальних людей, які безпосередньо чи опосередковано мають відношення до цієї публікації.
Відправити