Життя

Мистецтво образів і звуків. Данієль Фрідман про перший в Україні театр світломузики

2 Травня 2018 1 890

1982 року в Ужгороді відкрився перший в Україні театр світломузики Lux Aeterna. За п’ять років він переїхав із будинку культури в обласний музично-драматичний театр, згодом отримавши статус міжнародного.

Про здатність бачити музику, синтез мистецтв і «Чорний квадрат» як екран для світлових проекцій – у лекції засновника і режисера Ужгородського міського світломузичного театру Данієля Фрідмана, яка відбулася в ILKO Gallery.  Далі – пряма мова.

Дуже давно, коли мені виповнилося 18 років, трапилося лихо – я почав бачити музику. Заплющував очі і бачив її – світлові образи, змішування кольорів. На щастя, я вирішив поділитися цим зі своїм старшим братом. Бо якби я розповів про це ще комусь, то опинився би в «жовтому домі», ясна річ, для божевільних. Адже в радянській медицині бачити подібні речі, як от музику, було аномалією. Брат сказав мені: «Добре, кайфуй собі далі». І так я деякий час насолоджувався. Але всі ми розуміємо, що самозадоволення – це, звісно, чудова річ, але вона не може тривати безкінечно. Треба знайти об’єкт застосування. Тож я почав задумуватися над тим, як створити театр, як втілити те, що я бачу, і передати це іншим.

Чекати довелося не один рік, бо на той час було декілька нюансів. Вони стосувалися і держави, і суспільства, в якому все, що є абстрактним, сприймалося неадекватно. Це був час, коли навіть художники-імпресіоністи російського або українського походження були заборонені. Їх можна було згадувати лише у зв’язку з критикою.

Я зайшов у книжковий магазин, і на полиці була книга Галєєва і Сайфулліна «Світло-музичні пристрої». Я купив її, приніс додому і зрозумів, що не один я такий божевільний. Виявляється, таких є декілька сотень або тисяч. Тих, хто якщо і не бачить музику так, як я, то в будь-якому разі намагається її якось візуалізувати. Ця книжка змогла потрапити на радянські прилавки тільки завдяки тому, що ракурс подачі цього явища був технічним. Тобто в ній розповідалося нібито про технічний устрій, а не про те, що це є нематеріальним, абстрактним мистецтвом. У радянській культурології музика взагалі не аналізувалася. Адже ми всі знаємо, що музика абстрактна, нема нічого більш абстрактного, ніж музичні звуки. Коли йшла річ про абстрактний твір, у якому не було так званого змісту, це приводило радянських чиновників у смуток.

Булата Галєєва називали батьком радянської світломузики. Він сам родом з Казані, Республіки Татарстан. У стінах Казанського авіаційного інституту він створив спеціальне конструкторське бюро, яке саме через техніку поширювало ідеї світломузики. Булат Галєєв став доктором фізико-математичних наук. Згодом він спробував захистити першу в Радянському Союзі дисертацію з філософії, яку потім видав як книгу «Світломузика. Становлення і сутність нового мистецтва». Він зробив періодичну систему — прописав усі види мистецтва, через які пройшло людство, спрогнозувавши їхній синтез і розвиток нових мистецтв. Він намагався захистити дисертацію в Татарстані – не вийшло. У Москві та Києві – не пройшов. Але потім із величезною кількістю посилань на Леніна, Маркса і Енгельса у нього все ж таки прийняли роботу, і він став доктором філософських наук.

Тож я почав поступово ділитися своїми думками із друзями та колегами. Мені дуже пощастило, адже на моєму шляху опинився мій майбутній соратник, якого вже, на жаль, немає в живих, Віктор Щуров. Він був людиною серйозних енциклопедичних знань. Окрім цього, досить добре знався на оптиці. За кілька місяців після того, як я із ним поділився своїми думками, він зміг видати певне технічне рішення театру.

Друзі, що вміли паяти і збирати якісь електронні пристрої у себе в гаражі показували мені лампочки, що миготіли під якусь естрадну музику. Воно дуже швидко приїдалося, і за цим не було жодної концепції. Тому я став читати літературу.

Першого, кого зазначали в контексті світломузики, був Олександр Скрябін – відомий російський композитор, який першим у світі створив музичний твір «Поема вогню, або Прометей», де, окрім нот, прописавши світловий рядок. Він вважав, що кожному звукові належить певний колір, він чув таким чином. Друг-інженер зробив для домашнього роялю Скрябіна таку установку, де завдяки різним світловим фільтрам забарвлювалися клавіші, коли композитор грав. І це був лише початок XX століття!

Чому я зазначаю Скрябіна? Бо якщо ми говоримо про XXI століття, то Скрябін нам цікавий не тим, що прив’язав конкретний колір до конкретного звука, а своїми філософськими думками. Вони полягають у тому, що одного разу він побачив, як збереться все людство – тоді він думав, що це буде можливим в Індії у горах – на всезагальне дійство, яке він назвав містерією. Там буде абсолютно унікальний хор, неймовірних розмірів оркестр, і навіть такі сили природи, як блискавка і грім будуть частиною цього дійства. Це, звісно, мрія, і люди досить неадекватно сприймали її на той час. А на сьогодні ми бачимо, що проведення концертів, відкриття або закриття фестивалів проходить на великих стадіонах, з масштабними дійствами. Тобто через більше, ніж сто років людство підійшло до того, що частково починає втілювати ці прогнози. Ось це справа художника. Багато хто може запитати: хто рухає людство вперед – художник чи науковець? Я думаю, що художник. В юнацтві я прочитав усі книжки фантаста Олександра Бєляєва. Якщо згадувати, скажімо, «Людина, яка втратила обличчя», то він про актора-коміка, що був надзвичайно потворним зовнішньо, але був найбільш затребуваним як актор і отримував великі гонорари. В один момент він став почуватися нещасним, адже не зміг підкорити серця жодної жінки. Хтось йому сказав, що є лікар, який робить те, що ми зараз називаємо пластичними операціями. Бєляєв написав це у 30-ті роки минулого століття, коли пластичної хірургії ще не було!

От є національне космічне агентство США, яке запускає різноманітні пристрої і фотографує космос. Щороку оптика стає більш якісною, ми краще бачимо планети. Ми захоплюємося ними. Але чомусь ці світлини чуже нагадують ті лазерні картинки, які ще 40 років тому ми отримували в своєму театрі. Я вважаю це також певним передбаченням майбутнього. Тому моя думка в тому, що митці попереду в плані того, аби відчути, що буде завтра.

Ось полотно українського художника Климента Редько. Воно називається «До побудування світлозвука». Тобто Клемент Редько 1923 року написав цю картину і назвав її так, що «світлозвук» написав разом. І ось ці картини потрапили мені на око в закордонному мистецькому журналі «Штука», на Закарпаття їх доходило всього один чи два. От я це побачив… Климент Редько передбачив, що колись світло і звук будуть єдиними в художньому застосуванні. Тоді я, звісно, не міг нікому зізнатися, що захворів Климентом Редько, бо він був забороненим у Радянському Союзі. Тож я собі тихенько це відклав у голові, а потім, коли закінчилася радянська епоха, я зміг розказати про це в інтерв’ю.

От Казимир Малевич 1909 року бере чорну фарбу, пензлик, зафарбовує полотно і пише «Чорний квадрат». У всіх поїхав дах. Людина така істота, що намагається до всього додуматися. А навіщо йому це? Що він хотів цим сказати і чи сказав? Або він просто з нас глузує? І от через 20 років з’являється відомий художник угорського походження Ласло Могой-Надь, дивиться на картину і каже, що це екран для світлової проекції, на якому можна створювати гру світлових образів. Коли я про це дізнався, то зрозумів, що в своєму театрі буду відштовхуватися від цього. Що «Чорний квадрат» Малевича – це мій екран, за допомогою якого я буду створювати світлові образи і втілювати їх під музику. Але проблема в тому, що тоді не було чорних екранів, ми були вимушені користуватися білими. На білих екранах також добре виходить, але через декілька десятиліть я дійшов іншого висновку.

Яке життя більш інтенсивне – денне чи нічне? Вночі нас ніхто ні в чому не обмежує, ми заплющуємо очі, засинаємо, і що найцікавіше – на нас не давить сила гравітації, ми не відчуваємо свого тіла. Тобто уві сні все можливо. Коли я зрозумів це, я зрозумів Малевича. Його «Чорний квадрат» – це саме цей простір. Років 15 тому, коли я до цього дійшов, я так і написав у одній з моїх статей, що перший у світі космічний апарат винайшов Казимир Малевич, ім’я цього апарата – «Чорний квадрат». Бо ми можемо полетіти куди завгодно – намалювати на ньому що завгодно і як завгодно.

А якщо ще уявити чорний небокрай, який є продовженням «Чорного квадрату» Малевича. На нього приходить художник Василь Кандинський із його абсолютно приголомшливими фарбами, їхнім змішуванням і починає малювати на цьому чорному небокраї. А ще до цього приходить якийсь цікавий композитор, пише музику, і все це поєднується разом, то взагалі говорити нема про що!

Гарну людину Сергія Міховського призначають директором Ужгородського будинку культури. Він бачить, що в одній із зал нічого не робиться, і каже: забирайте її і робіть там, що хочете. Із кіноплівки ми зробили кіноекран за типом «Чорного квадрату», зробили так звану світлову шахту. І все це для того, аби в березні 1983 року відкрити перший в Радянському Союзі стаціонарний світломузичний театр. Були гуртки, були студії, лабораторії, експериментальні колективи, які працювали в такому ж або схожому напрямку. Але стаціонарного театру, який би мав афішу, продавав квитки, куди би приходив глядач і дивився годинний світломузичний спектакль без жодного актора – такого ще не було. Як це вийшло? Ну якось змогли.

Василя Габорця призначили начальником обласного управління культури. Йому доповіли про те, що в Ужгороді створено театр світломузики. А він каже: «Я не знаю, чи нам потрібен театр світломузики, але якщо хтось запропонує мені створити ансамбль сопілкарів, то я на це, звісно, погоджуся». Я зрозумів, що нас, мабуть, прикриють. Коли треба було узаконити наш театр, прийшла так звана художня рада – вона складалася з начальників обласного КДБ, МВС, обласного управління культури, відділу пропаганди і агітації обкому партії. От вони подивилися спектакль, сидять, і ніхто не може сказати жодного слова. З одного боку, вони були вражені, а з іншого – розуміли, що ми робимо щось не по-радянськи. У той же час вони боялися здатися некомпетентними. Ситуацію врятував мистецтвознавець Вадим Ковач, який також входив у цю комісію лише за рахунок того, що був секретарем парткому облуправління культури. Він сказав: «Це класно, це те, чого нам не вистачало до всіх ансамблів сопілкарів і народних танців!». І всі почали аплодувати, адже лише Вадим мав диплом Ленінградської художньої академії. Отак ми і вижили.

Цей матеріал було підготовлено в рамках Програми міжредакційних обмінів за підтримки Національного фонду на підтримку демократії NED.

Ганна Соколова, Varosh
Фото: Віталій Маріаш, ILKO Gallery
Відео: Антон Рижих

0 #