Життя

Маріан Годованець: Завжди в житті залишаю елемент непередбачуваності

7 Травня 2018 2 324

Торгова марка “Парада” Ужгородської швейної фабрики почала співпрацювати з молодим дизайнером Маріаном Годованцем. Перша колекція ось-ось з’явиться у фірмових магазинах, а поки що знайомимося ближче з кутюр’є.

Маріан – людина відома у фешн-колах. Його стиль яскравий і оригінальний. Жіночі і чоловічі колекції, в першу чергу, впізнаються завдяки витіюватим принтам. Але в арсеналі дизайнера чимала кількість засобів для самовираження і демонстрації власного модного почерку.

Ми зазирнули до експериментального цеху Ужгородської швейної фабрики і багато чого дізналися.

– Маріане, ти абсолютно не схожий не те, що на закарпатця, але й на українця. І тільки прізвище видає місцеве коріння. Розкажи про себе.

– Мої батьки закарпатці. Тато з Воловця, мама з Виноградова. Вони як раз схожі на українців. Але мене в Україні ніколи не сприймали за свого. В Угорщині так само, хоча я частково угорець. Там до мене завжди звертаються англійською. А от в Іспанії як раз сприймають за місцевого і дивуються, що не іспанець, коли не все розумію і відповідаю з акцентом.

Я народився в Ужгороді. Зі старшим братом навчалися в ЗОШ №12 і в Ужгородській дитячій школі мистецтв. У сім’ї всі математики, програмісти, окрім мене. Тим не менше, творчістю займаються майже всі – малюють, шиють, вишивають, реставрують і розписують меблі, грають на музичних інструментах.

– Якою дитиною ти був?

– Інколи був розбишакою, захищав брата, коли його ображали. Але здебільшого був чемним. Жив у світі своїх творчих фантазій та мрій. Дуже виділявся серед дітей, звісно. І з цим важко було. Діти надзвичайно жорстокі, тому був етап замкнутості. Після школи я вирвався з Ужгорода, навчався в Києві і вже там у мене виросли крила.

– На кого вчився?

– На режисера та хореографа. Закінчив університет, але важко було, мене навіть хотіли вигнати. Бо вже на останньому курсі я працював помічником дизайнера Лілії Літковської. Часто пропускав пари. І хоча це був короткий період, там я зрозумів, що дизайнерська справа – це моє. Я пам’ятаю відчуття щастя, яке тебе переповнює. Пам’ятаю Київ, осінь, вже доволі прохолодно… А я йду на роботу в шортах, сорочці з коротким рукавом, бо мені просто спекотно від внутрішньої енергії. Тоді я зрозумів, що це моя професія.

– Чому ж пішов від Лілії?

– Були нюанси. Мені треба було повернутися до навчання, а у неї відбувалися зміни у роботі. І одна журналістська стаття зіпсувала наші стосунки… 10 років тому я брав участь в конкурсі молодих дизайнерів “Погляд у майбутнє” від Ukrainian Fashion Week. Я тоді не переміг, але мене помітили і взяли інтерв’ю. Пам’ятаю, що розповідав про все, але журналістка акцентувала увагу тільки на моєму розчаруванні програшем. І стаття загалом виглядала так, що я ображений на всіх і облив брудом голову оргкомітету конкурсу, а разом із нею і саму Літковську. Усі скандальні моменти були винесені на перший план. Інтерв’ю вони прочитали, образилися. Стосунки були зіпсовані. Це мене надламало, я закрився в собі. Повернувся в Ужгород. Відкрив свою дизайнерську студію і поринув в роботу. Згодом зрозумів, що той випадок став для мене хорошим уроком, що потрібно наполегливо працювати, аби досягти чогось. Студія стала моїм власним світом, де я творив кутюр.

– І так працював аж 8 років. Чого набув за цей період?

– У мене велика практика індивідуального пошиття. І навіть копіюючи сукні відомих брендів зі складним кроєм (адже з такими картинками зазвичай до дизайнерів приходять закарпатські клієнтки), ти набиваєш руку. Це теж потрібно. Художники, навчаючись, також перемальовують шедеври відомих митців. Але поміж такою роботою я створював і своє.

– Останнім часом у соціальних мережах з’явилося багато твоїх фото з Іспанії. Чим ти там займаєшся?

– В якийсь момент я зрозумів, що почав задихатися в Ужгороді. Тут для мене замало культурного життя. Я люблю музеї, театри. Вже “заюзав” тутешні експозиції, які не так часто змінюються. Плюс я дуже люблю піші прогулянки – надовго, годинами, з естетичним задоволенням. Тому почав багато їздити, подорожувати.

Іспанія відразу запала в душу – люди, мова, їжа, культура, природа, багато сонця… Повертався туди кілька разів. І врешті зрозумів, що хотів би в цій країні залишитися.

– Тим не менше, зараз ми з тобою розмовляємо на Ужгородській швейній фабриці, в експериментальному цеху. Яким чином виникла співпраця з “Парадою”?

– Через голодування.

– Що?!

– Так, не лякайся. Час від часу я практикую здорове голодування. Помітив, що це йде мені на користь. Окрім того, що очищується організм, пробуджуються внутрішні сили, я стаю активним, енергійним, творчим, мозок краще працює, все вирує. І одного разу під час такого експерименту мені спала на думку співпраця з нашою швейною фабрикою. Я зателефонував директору Мирославі Михайлівні і запропонував співпрацю. Вже через годину був на фабриці, показав свої роботи. В результаті маємо літню колекцію, створення якої підходить до завершальної стадії.

– Твій стиль – це принти. Ти працюватимеш у цьому напрямку?

– Так, я в душі художник і сподіваюся реалізувати багато ідей, у тому числі, в принтах. Я ще не наситився кольорами, квітами. Ось ця колекція для “Паради” яскрава, вибухова. А у мене вже у відчуттях спокій на осінь. Хочеться більше експериментувати з кроєм. Ще мене цікавить інтер’єрне принтування – меблі, шпалери, текстиль. А взагалі, з розвитком сучасних технологій і 3D-принтування думаю і тут заявити про себе. Кажуть, в майбутньому швейна справа зникне, бо дизайнери будуть розробляти комп’ютерні макети, які люди купуватимуть і роздруковуватимуть вдома на принтері. Я хочу розвиватися в цьому напрямку.

– А спеціальну якусь освіту для цього плануєш отримати?

– Так, у мене є мрія отримати дизайнерську освіту. Є досвід практичний, але теорія також потрібна. У Лондоні є університет мистецтва та дизайну Святого Мартіна. Він надзвичайно прогресивний. Коли там навчаєшся, відразу потрапляєш у мейнстрім. Думаю про це, але чіткої картини майбутнього ще не уявляю. Завжди в житті залишаю елемент непередбачуваності. То нехай воно і відбувається так, як має статися.

Лариса Липкань, Varosh
Фото: Карл Смутко

0 #